15 березня 1939-го року на карті Європи
з’явилася нова держава – Карпатська
Україна.
Історія Карпатської України могла
б придатися для цікавого й захоплюючого
роману. Держава, що проіснувала заледве
три дні заслуговує як мінімум на подив
і увагу. Але для нас вона є більшим, ніж
просто історія, адже підкреслює тяглість
боротьби українців за власну державу.
Якби у нас була потужна історіографічна
наука, то ми б давно вже довели всьому
світові, що Друга світова війна почалася
не 1 вересня нападом Німеччини на Польщу,
а 13-18 березня нападом Угорщини, союзника
гітлерівської Німеччини, на новонароджену
Карпатську Україну (до проголошення
незалежності ці землі належали
демократичній Чесько-Словацькій
державі, яка теж незабаром по цьому
буде стерта з мапи).
Закарпаття – це не просто найзахідніша
область України, це регіон, який руйнує
уявлення про Західну Україну як осердя
найпалкішого патріотизму. Бо за такою
логікою що далі на Захід, тим українською
мала б бути область. Здобуток Закарпаття
якраз у тому, що майже тисяча років
панування угорців і румунів, цілковита
відірваність від решти українських
земель не змогли зденаціоналізувати
тутешнє населення. І 15 березня Сойм
(парламент, вибори до нього були
демократичними!) Карпатської України
проголошує незалежність держави, гімном
затверджує пісню "Ще не
вмерла Україна”, прапор – жовто-блакитний,
державна мова – українська.
Про Карпатську Україну ми знаємо
настільки мало, настільки непомітною
є вона в нашій сучасній свідомості!
Збереглося напрочуд мало відеоматеріалів
із того часу, але є один. Отець Августин
Волошин, якого Сойм обрав Президентом,
на ньому виходить з будинку і знімає
капелюх. Цей жест не просто промовистий,
він для мене пояснює весь той розлом,
який наш континент пережив у часі Другої
світової. Подивіться на нього і спробуйте
через призму маленької і забутої
Карпатської України зрозуміти весь жах
тогочасної Європи, сприйміть його як
універсальну метафору.
Отож Волошин виходить із будинку в
Хусті, де щойно відбулося проголошення
Карпатсьої України. Проголошено
незалежність, заспівано гімн, дано
кілька першочергових наказів, і
Авґустинові Волошину треба покидати
свою столицю, бо угорські війська вже
повним ходом ґвалтують новопроголошену
республіку. І ось Авґустин Волошин
виходить з дверей, і двоє січовиків, що
стоять обабіч, зводять гвинтівки догори,
віддаючи військову честь, а він, щойно
обраний Президентом Карпатської
України, старенький інтелігент в
окулярах і довгому чорному пальті,
священик, трохи розгублено правою рукою
ледь підіймає капелюха, не звиклий до
військових почестей. Було в тому
старомодному, але й вишуканому піднятті
шляпи щось таке зворушливе, вишукане.
У тому мимовільно-розгубленому жесті
Волошина криється вся історія цих п’яти
років. Старий священик підіймає капелюх,
по-дитячому обеззброєний військовою
честю, і це є ніби прощанням зі спокоєм
і Європою минулого, бо цей жест символізує
прощання з рідним краєм, з українською
незалежністю, проголошеною годину
тому, з цього жесту й починається Друга
світова – фашистська армія окуповує
самостійну республіку Карпатська
Україна, показуючи свої звірячі пазурі
всьому континенту. Це прощальне підняття
капелюха – прощавай, спокійне минуле,
священицька місія, рідна земле, привіт,
війно, еміграціє і смерте в московській
Луб’янці! – в цьому й відкривається
ключик до метафори всієї війни. Саме
так: інтелігент Волошин старомодно
підіймає капелюха у відповідь на надання
йому військової честі – і починається
Друга світова війна.