Вранці 5 травня 1920 року кияни дізналися, що українське військо і польська армія визволили від більшовиків Козятин, Бердичів та Житомир і наступають на столицю України. Більшовики стали поспіхом залишати Київ. Останні підрозділи Червоної армії ще відходили з міста Ланцюговим мостом на лівий берег Дніпра, а у Софійському соборі Всеукраїнська Православна Церковна Рада вже обговорювала пропозицію настоятеля храму, протоієрея Василя Липківського: "Моє глибоке переконання: щоб відродити нашу Церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади". Того ж дня Рада проголосила автокефалію Української Церкви, а для затвердження цього акта вирішила скликати на свято Покрови Всеукраїнський Собор.

Онук і син священика Василь Липківський виводив своє прізвище від назви річки Липа на східній межі Поділля, де в містечку Липовці служив настоятелем храму його батько, а згодом — і сам отець Василь. Але більшу частину свого життя він прожив у Києві. Тут закінчив духовну семінарію скраю нинішньої Контрактової площі на Подолі (неподалік фонтану "Самсон") та Духовну академію на протилежному боці площі (тепер тут Києво-Могилянська академія). В академії він здобув ступінь кандидата богослов’я.

Перший конфлікт із московською церковною владою у Липківського стався 1905 року, коли він за українофільство був звільнений з посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначений настоятелем Свято-Покровської церкви на тодішньому передмісті Солом’янці. Пізніше Липківський у своїх спогадах порівнював священнослужителів одержавленої Російської церкви із "пляшечками за казенною печаткою в казенній крамниці".

З початком Української революції отець Василь став одним із лідерів руху за відродження Української церкви. Першою підвалиною, на якій вона мала постати, була, на його думку, церковна незалежність, або автокефалія. Прихильники автокефалії виходили з канонів християнства, зокрема із 17-го правила ІV Вселенського Халкедонського собору (451 р.): "Якщо правосильною владою заснована держава, то адміністративний розподіл церковний мусить збігатися з розподілом державним". Тоді взірцем для наслідування для українського православ’я стала Грузинська церква, яка 1917 року відновила свій автокефальний статус.

Другою засадою Української церкви отець Василь вважав богослужіння українською мовою. Він сам перекладав богословські та літургійні тексти, а 22 травня 1919 р. відслужив у Миколаївському соборі на Печерську першу літургію українською мовою у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича (пізніше більшовики підірвали цей собор, збудований ще Іваном Мазепою, і нині на його місці стоїть Палац дітей та юнацтва). За проведення служби Божої українською мовою ієрархи Російської церкви двічі забороняли отцю Липківському священнослужіння і один раз заочно віддали його під церковний суд.

Очевидці відзначали образну мову пристрасних проповідей отця Василя: у них він порівнював плин життя Церкви з течією Дніпра, а дух служіння — з банею храму і закликав вірних до єднання з чистим повітрям неба. А коли 30 серпня 1919 року Галицька та Наддніпрянська армії в ході спільної операції визволили Київ від більшовиків, отець Василь звернувся до народу зі словами: "Коли ти не станеш об’єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль на ріках Вавилонських".

Нарешті, третьою засадою діяльності УАПЦ Василь Липківський вважав принцип соборноправності, тобто участь мирян в управлінні церквою, як це впродовж століть робили учасники церковних соборів і братчики православних братств: князі, шляхта, міщани та козаки.

Саме на трьох зазначених засадах І Всеукраїнський собор, що зібрався у Софійському соборі в Києві на Свято Покрови 1921 року, проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви. Собор наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та антиканонічним актом. Сакральною мовою Церкви була визнана українська. І вже сам склад Собору наче втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина його делегатів були священнослужителями, решта — миряни, і серед них академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Собор обрав Василя Липківського митрополитом Київським і всієї України. Оскільки ж екзарх Московського патріарха в Києві, митрополит Михаїл (Єрмаков) відмовився висвятити єпископів Української церкви, вони були рукоположені соборною висвятою за практикою стародавньої Александрійської церкви.

Тодішні ієрархи Російської церкви називали автокефалію УАПЦ "від початку до кінця націоналістичною вигадкою". Вслід за ними чекісти теж звинуватили Церкву та її митрополита у діяльності в інтересах міжнародної контрреволюції й імперіалізму, петлюрівщині і націоналізмі:

"Цілком таємно. ОҐПУ звернуло увагу окрвідділів на дедалі зростаючий вплив серед українського населення так званої Української Автокефальної Церкви, очоленої київським митрополитом Василієм Липківським. Давно вже відомо, що Липківський і його сподвижники є тайними пропагандистами українського сепаратизму і не так прагнуть визволити від залежності Московського патріархату деякі церковні парафії на Україні, як під цією завісою проповідують різні ворожі рад. владі ідеї українського націоналізму".

Влада перешкоджала митрополитові відвідувати парафії Церкви по обидва береги Дніпра (а їх було 1200) і навіть приписувала головам сільрад всіляко гальмувати його пересування — зокрема під виглядом перевірки документів. Восени 1925 року більшовики взагалі заборонили Липківському виїздити з Києва. Згодом чекісти двічі заарештовували митрополита, і після другого арешту за обвинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в’язниці ҐПУ в Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч, — ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста. Після другого ув’язнення митрополит звернувся до уряду радянської України з протестом проти переслідувань та з вимогою зняти з нього обмеження у правах і дозволити вільне пересування по території республіки для здійснення архіпастирського служіння.

Сам Василь Липківський називав чотири причини гонінь на Церкву: "Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе "автокефальною", незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а рад. Влада проти всякої національної свідомості, особливо української".

1927 року на Свято Покрови у соборі Святої Софії в Києві зібрався ІІ Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в’язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь Липківський — засланий до Наримського краю. Коли ж один делегат насмілився протестувати, його заарештували прямо в храмі. У відповідь митрополит Липківський звернувся до делегатів Собору зі словами: "Чого злякались? Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтесь, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтесь, хто щиро хоче спасти свою душу! Не бійтесь і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!" Врешті-решт, Собор ухвалив рішення: "Зважаючи на поважний вік, зняти з отця Василя Липківського тягар митрополичого служіння".

До жовтня 1929 року отець Василь мешкав на подвір’ї Софійського собору. Коли ж влада закрила храм, Липківський був змушений переселитися до своєї сестри на Солом’янку — поруч зі Свято-Покровською церквою. Від голодної смерті його врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав йому священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський. Попри все, отець Василь писав "Історію Української Православної Церкви", а також проповіді та спогади, і дуже жалкував, що втратив свою багатющу бібліотеку.

У січні 1930 р. влада примусила УАПЦ оголосити про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних загинули у в’язницях і концтаборах, а наступник Липківського, митрополит Микола Борецький, збожеволів від тортур. 1934 року комуністи закрили Покровську церкву, а самого Липківського виселили за місто — в хатку в Олександрівській слободі (нині це південно-західна околиця Солом’янки).

У вересні 1937 року Василь Липківський отримав від Петра Маєвського запрошення очолити Українську церкву в Канаді і дав на це свою згоду. А вже 22 жовтня його заарештували. Старша дочка та двоє синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до Сибіру. Чекісти звинуватили 73-літнього отця Василя в тому, що він "був одним із керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, яка ставила собі за мету відрив України від СРСР і створення самостійної держави". 27 листопада, за вироком "особливої трійки" при Київському управлінні НКВД, Василь Липківський був розстріляний.

Рукописи Липківського зберегла його сестра, а основний твір отця Василя — "Історію Української Православної Церкви" — професор Микола Андрусяк 1942 року переправив до Львова, до митрополита Андрея Шептицького. Після війни праці Липківського зусиллями української діаспори було видано на Заході. А в жовтні 1983 року у місті Баунд Бруку в штаті Нью-Джерсі коштом української громади митрополитові Липківському встановлено пам’ятник роботи скульптора Петра Капшученка. У Києві ж пам’ятника Василеві Липківському досі немає, натомість вулиця на Солом’янці, поруч із якою стоїть Свято-Покровська церква, і сьогодні носить ім’я начальника Петроградського ЧК Мойсея Урицького.

Через 60 років після загибелі Василя Липківського Помісний собор відновленої Української Автокефальної Православної Церкви у Києві ухвалив щороку відзначати день страти митрополита як День пам’яті всіх українських новомучеників — жертв комуністичного терору. А на Подолі, поруч із Києво-Могилянською академією, на першому поверсі дзвіниці собору Миколи Набережного був освячений храм Святих новомучеників українських.

Віталій Пономарьов