Якби не китайці, то ми б ходили у "куфайці”

  Ви всі, хто трохи "продвинутий”, тобто, не сидить біля свого ящика, яким би він не був - чи то плоским, чи то товстим, не слухає всілякі побрехеньки про те, як покращилось ваше життя вже сьогодні, а всі цифри вашого покращення знає з Інтернету, де ще рейди "беркутівців” не пройшлися, вже знаєте, як житимете,  де, в яких статтях вашого бюджету прийдеться ще раз туго, ще тугіше, підперезатися. Не звикати, ми - українці - народ терплячий, про це не тільки ми з вами знаємо, знають про це і "творці” цих законів, що народ все стерпить, всілякі їх знущання, що не пропаде, бо роботящий - не на них "благодійників” розраховує, а лишень на себе, на свою родину, на свої руки та спину, не цурається ніякої брудної роботи , та хіба можна назвати брудною роботу на землі? А вже землі нам з вами "під городництво”, аби з голоду не повимирали-надавали всім, хто цього хотів. Правда, це трапилось не відразу, не після розвалу Союзу, а трохи згодом, коли ті, що біля керма, втямили, що ми й правда можемо дружненько загриміти на той світ, хто ж на них, сердешних, "вкалувати” буде? І надавали на полях, що почали рясно заростати бур'янами після розвалу колгоспів, на всяких глинищах, погано доступних ділянках, по 10 соток земельки. І що? Не прорахувались, народ таки вижив, вижили ми з вами, щоб їх, трутнів на нашому горбі нести усе життя.

  А вони совість зовсім корою із нахабства, зарозумілості, вседозволеності (під нашим байдужим спогляданням) гарним шаром закрили, і процвітають, як на мене, думаю, що і на всіх нас, непогано процвітають, ні в чому собі, коханим, не відмовляючи. А навіщо? Коли всім - масі великого народу - на все на це наплювати, хай буде не "байдуже” тільки журналістам, вони знали, що роблять, коли йшли "будити жирного сонного ведмедя”, дражнячи його і перебиваючи травлення. Хай самі тепер від них відбиваються, від усіх гладких і неповоротких ведмедів, гарно вбраних і в розкішних віллах віпочиваючих, в своїх броньованих суперавто на ваших очах людей, що по "зебрі” безпечно ідуть, на шаленій швидкості (бо ж круті!), давлячи. А якщо, не дай Боже, по тій зебрі йшов в цей час ваш син з маленьким онуком? Стає страшно? То що чекати будете, поки вас це торкнеться особисто, чи чуже горе стало раптом своїм? І горе матері Гії Гонгадзе, яка до цих пір не знає, де її син вам не байдуже? Вона - мати - має лише спогади про сина і пам'ятник, і нашу з вами байдужість.

  Вчитаймось уважніше в цифри бюджету, який собі намалювали наші з вами слуги - для них, не замінимих - покращення здоров'я . Ми на цю суму оздоровимось аж 4000 - уважно! - нас - чотири тисячі, а він, чи то депутат, чи то чиновник, о д и н такий весь хворий, бідний не доспав на сесії, перебили, кажуть, їдь, дорогенький, поправ здоров'ячко, таке для нас, нікчем, корисне і цінне. Не забудь прихопити і всю свою сімейку, вони ж бо тебе так мало бачать, а то і коханку з собою поряд в 5-ти зірках посели, аби не сумно тобі відпочивати було.

  Вони - чиновники, слуги - стали такими, дякуючи нам з вами, нашій до всього, окрім своєї домівки та сім'ї байдужості. Їхня зрада після присяги - вірою і правдою служити нам - народу, який на них розраховував, обираючи на той Олімп, стала можливою за нашої загальної байдужості до всього, що нас особисто не торкається. А їм - небайдужим - тільки того й треба; дивіться російські мильні казочки, їхні на сесії бійки, їхній сон, їхній марафон, вставляння карточок на весь відсутній - (вони працюють в цей час на нас, тільки не тут)  - ряд - і мовчіть, у рот наберіть води, а якщо є щось міцніше, то ще краще - тоді вони розперіжуться "на всю Іванівську”, ви ж бо в цей час також, як і вони-неадекватні.

  Це взимку, а весною - хай хоч подушаться там від переїдання, нам своє робить - навкарачки городи порать, аби взимку було що на зуб покласти, отакі ми, українці, роботящі і неговіркі, несміливі і толерантні, нас цей безпардонний вищий клас, який ми породили, ніби і дратує і ніби нам до них діла нема, хай з жиру бісяться, аби наша шкура ціла була. А журналісти самі себе захистять, їх багато.