П'ятниця, 26.05.2017, 02:00


Головна Реєстрація RSS PDA   18+
Вітаю Вас, Гість
загрузка...
Пошук на сайті
Ми в СоцМережах
Свежие новости
НОВОСТЬ ДНЯ
Головна » Статті » Аналітика, статті, публіцистика » Аналітика

Мовний катамаран України


Відгриміла чергова виборча кампанія, а з нею, можна сподіватися, відійде на другий план і відоме мовне питання, що його політики періодично витягують із арсеналу політтехнологій, широко експлуатуючи в передвиборних баталіях. Настав час поглянути на цю проблему безсторонньо й спробувати оцінити її реальну значимість. Розуміючи, що в наш час кожна така оцінка буде тією чи іншою мірою суб'єктивна, запропоную погляд на неї, котрий випливає з моїх власних спостережень та відчуттів, не претендуючи на "істину в останній інстанції".
"Рідна" мова і національність

Одним моїм знайомим важко спілкуватися російською, інші, що ще сумніше, двох слів не зв'яжуть українською. Природно, перші вважають рідною українську мову, інші — російську. А я запитую себе: котра з них є такою для мене? Дехто стверджує, що рідною слід вважати ту мову, якою думаєш. Можу з цим погодитися, але не в загальноприйнятому сенсі. Аби пояснити чому, ознайомлю читача з (не такою вже оригінальною) мовною атмосферою мого далекого дитинства.

Воно минуло буквально на самому теперішньому кордоні з Росією (між Харківською та Бєлгородською областями), причому позмінно у двох родинах — по батьківській і материнській лініях. Перша з них складалася з етнічних росіян, друга — з українців. Відповідно, такими мовами спілкувалися в домашньому колі. Тому і я змалку, перебуваючи серед одних, думав і розмовляв російською, серед інших — українською. Ця звичка думати й розмовляти залежно від мовного оточення збереглася на все життя. Тому особисто для мене питання про єдину рідну мову звучить, вибачте, безглуздо. Бо рідними я вважаю однаково близькі мені і російську, і українську. Такий самий дуалізм відчуваю й щодо своєї національності. З дитинства почуваюся росіянином після перших прочитаних казок Пушкіна і Бажова, а українцем — під впливом мелодійних українських пісень.

Цей приклад з особистої біографії насправді досить типовий. Ким за національністю маю вважати себе я та схожі на мене? Ну, по-перше, в нинішній Україні ніхто нікого не зобов'язує визначати свою національність. Не випадково відповідна графа зникла в паспортах громадян нашої країни, коли вона стала на демократичний шлях розвитку. А по-друге, у сучасній Україні визначення національності стало справою самого громадянина, а не держави. Це конституційне право закріплене статтею 21 Закону України "Про національні меншини": "Громадяни України мають право вільно вибирати і відновлювати національність". Не допускається й примушування громадян до відмови від своєї національності.

Інакше кажучи, власну національність кожна людина, якщо захоче, може визначати самостійно. Береться до уваги ціла низка чинників — мова, прихильність до традицій та культури країни, усвідомлення особистої приналежності до того чи іншого етносу тощо. І, хоча в моєму радянському паспорті в графі національність було записано "росіянин", я з юного віку завжди більше почувався українцем. Але, повторюю, це мої особисті відчуття. А, наприклад, відома в Донецьку професор Галина Губерна, спираючись на свій складний родовід, вважає (чув від неї самої) себе за національністю "дончанкою". Тут я не оскаржую значення національної приналежності людини для збереження і розвитку національних особливостей, самобутності, традицій та культури, прав народу й особистості. Це окрема тема. Наші співвітчизники будь-яких національностей рівні у правах і не мають жодних переваг. Але українська мова, яка впродовж століть пригнічувалася державою, цілком заслуговує преференцій, передбачених 10-ю статтею Конституції України. Ось тільки написана ця стаття досить замудро.

Грунт протистояння

Формально протистояння прибічників і противників надання російській мові статусу другої державної обумовлене різним тлумаченням і протиставленням окремих положень Конституції України. І, хоча за цією боротьбою насправді стоять набагато серйозніші соціально-політичні причини, привід для суперечностей та вільної інтерпретації справді міститься в зазначеній статті Конституції. З одного боку, це положення першого і другого її розділів: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території", з іншого — зміст третього розділу: "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України".

Запровадження незалежного зовнішнього тестування під час вступу у вітчизняні виші привернуло підвищену увагу й до статті 53-ї, котра гласить: "Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства".

Прихильники запровадження державної "двомовності" акцентують увагу саме на останньому розділі статті 10-ї — на гарантіях вільного розвитку, використання й захисту російської мови. Насправді ж під "двомовністю" (у цьому не може бути жодного сумніву) вони розуміють право користуватися в усіх сферах державної та громадської діяльності тільки однією мовою — російською. Уловлюючи підступ, противники таких намірів виступають категорично проти надання російській мові статусу другої державної. А що ці побоювання виправдані, засвідчує практика Криму, відповідно до Конституції якого статус державної мають українська, татарська і російська мови, але діловодство в усіх структурах республіканської влади ведеться виключно російською.

В Україні є великий пласт творчої інтелігенції (учені, інженери, конструктори), якій довелося зіштовхнутися з дискомфортом від непродуманого впровадження української мови в деякі сфери діяльності задовго до того, як вона набула статусу державної.

Так, старше і молодше покоління вчених АН України пам'ятають початок 90-х років минулого століття, коли Ж.Сорос почав надавати гранти вченим-природничникам і тим самим багатьом із них зберіг "життя в науці". Але "писати" проект-запит для отримання цього гранта потрібно було українською мовою, — так вирішили київські чиновники. Пізніше ця сама практика поширилася на здобувачів грантів Українського науково-технічного центру. Мені було прикро спостерігати, яких незручностей зазнають мої російськомовні колеги-фізики. Та хоч там як, досі в галузі природничих наук у структурі НАН України домінує російська мова. Нею пишуться більшість наукових статей, відбуваються семінари, захищаються дисертації; передаються досвід, знання і навички від старшого покоління вчених їхній молодій зміні. І річ тут не тільки в консерватизмі, а й у відсутності відповідної бази. Наведу приклад із власної практики.

Одного разу мені довелося подати статтю українською мовою для публікації в одному з наукових журналів, що видаються у Львові. Невдовзі прийшли для узгодження гранки, в яких термін "магніторезонансний" повсюди був виправлений на "магнеторезонансний". Спочатку я сприйняв це за друкарську помилку, але потім з'ясувалося, що фізична термінологія редакції львівського часопису відрізняється від такої у фізичному словнику видання Харківського держуніверситету, яким я користувався. І досі немає спеціальних словників із єдиною в Україні науково-технічною термінологією. Навіть людина, котра вважає себе за національністю українцем і думає українською, але працює в галузі природничих чи інженерних наук, поки що не може викладати результати своєї праці та спілкуватися в колі колег професійною українською мовою. Чого, правда, не скажеш про гуманітаріїв, які не розуміють або не хочуть зрозуміти цю проблему.

Можу переконливо сказати, що вирішити мовну проблему "кавалерійським наскоком" не вдасться. Технологічних помилок було допущено на самому початку призначеної кампанії. Ще в перехідних положеннях Конституції 1996 року потрібно було передбачити щонайменше 10-річний період поступового перекладу українською мовою всіх сфер діяльності українського суспільства. За цей час цілком можна було навчити української мови (починаючи з дитячого садка) нове покоління наших молодих співвітчизників. Водночас слід було поставити вимогу, щоб до завершення зазначеного періоду кожен державний службовець, чиновник і депутат будь-якого рівня досконало володів щонайменше двома мовами — українською та російською. Інакше — "на вихід!" Запевняю вас, якби із самого початку шлях у вищу владу і політику був закритий людям, котрі не знають державної мови, — про цю проблему ми б давно забули! До речі, ви можете собі уявити парламентарія француза, німця, англійця, який не знає державної мови?

Але що робити Україні в теперішній ситуації, коли проблему загнано в глухий кут, а з обох боків протистояння наламали дров стільки, що розгребти завали вже неможливо без болісних компромісів. Правда, вже скасовано указ Міністерства освіти і науки, який велів шкільним учителям навіть на перервах спілкуватися виключно державною мовою. Практично спущена на гальмах грізна вимога впродовж півтора-двох років повністю перевести викладання в усіх вузах державною мовою. Хоча, з огляду на 53-тю статтю Конституції, безглуздям виглядало поширення цієї вимоги й на численні приватні вузи України. Не інакше як непродуманою можна назвати й практику опису деяких ліків виключно українською.

Тимчасовий компроміс, на мій погляд, може полягати в такому. Єдиною державною мовою повинна залишитися українська — для діловодства та спілкування у вищих ешелонах державної влади, видання законів України, постанов уряду і Верховної Ради, указів президента, у вищих загальнодержавних судових інстанціях, армії тощо. Але на регіональному рівні (у діловодстві, навчанні, судочинстві, зовнішньому тестуванні тощо) слід допустити право вибору мови — української чи російської. Зрозуміло, кожен держслужбовець регіонального рівня (як на заході, так і на сході країни!) повинен ними володіти абсолютно вільно. А в місцях компактного проживання інших національних меншин — ще й мовою відповідного етносу.

Образно кажучи, в умовах, які склалися, мовна проблема України не може бути вирішена шляхом автономного плавання — тільки в "російському" чи тільки в "українському" човні. Єдиним засобом, який дозволить рухатися до вирішення проблеми, є катамаран — поєднання в одному плавзасобі двох цих човнів. Між іншим, серед реальних морських і річкових суден катамаран — найстійкіший.

Микола ДАНЬШИН

доктор фізико-математичних наук

ДТ

Категорія: Аналітика |
Переглядів: 1921 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]