Вівторок, 24.10.2017, 11:18


Головна Реєстрація RSS PDA   18+
Вітаю Вас, Гість
загрузка...
Пошук на сайті
Ми в СоцМережах
Свежие новости
НОВОСТЬ ДНЯ
Головна » Статті » Аналітика, статті, публіцистика » Аналітика

Тоді, в Західній Україні... Герої України — наші, українські герої

Бажання поділитися спогадами виникло в мене після появи указу президента про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України.
Коли ж я вперше почув це ім'я?

Це було в Західній Україні, куди мого батька після війни відрядили на роботу для вирішення проблем піднесення економіки та промисловості. Але, як з'ясувалося потім, здебільшого всі фахівці, прислані зі Східної України і Росії, мали вирішувати насамперед ідеологічні питання — колективізації сільського господарства.

Ми з матір'ю, повернувшись з евакуації, радо приєдналися до батька. Приїхали у невеличке містечко Миколаїв, одноповерховий районний центр на Львівщині з похмурою напівсільською архітектурою, яка не змінювалася чотириста років, із традиційними православною церквою та католицьким костелом. З промисловості там був тільки молокозавод, а трохи згодом розпочалося будівництво гігантського цементного заводу.

Але яка ж там була природа! Прикарпаття з його пагорбами, лісами, річками, болотами, озерами, наповненими дичиною та рибою, чисте прохолодне повітря — все це нам із мамою здалося земним раєм після чотирирічного перебування у спеці, в пісках Узбекистану. А якщо доповнити ці враження наявністю продуктів, які привозили селяни, то так хотілося жити до кінця своїх днів.

Я, як і слід було очікувати від дитини, миттю вивчив українську мову, потім пішов в українську школу, подружився з місцевою дітворою, легко засвоїв її звичаї, з повагою дивився на незвичні для мене релігійні обряди, одне слово — став своїм серед до того чужих мені людей.

Мама моя після напівголодного життя в евакуації чудово почувалася в цій атмосфері, швидко звикнувши до мови, звичаїв. Спочатку її дивувало несподіване звертання "пані", але, головне, вона з повагою ставилася до культури, мови, релігії та традицій місцевого населення. Люди платили тим самим.

Тим часом батько (за переконаннями — ортодоксальний комуніст) більше часу проводив не на роботі, а в нескінченних поїздках із лекціями та бесідами в різні села, закликаючи мовчазну й насторожену аудиторію радісно сприймати цінності комуністичного способу життя. У цих відрядженнях головне було вчасно (не залишаючись на ночівлю) поїхати додому, незважаючи на наявність зброї (а в батька після війни вдома був арсенал) і охорону.

Не дрімали й батькові друзі (також усі радянські товариші), що проводили відповідну "роботу" з місцевим населенням уже в організаціях, які представляють владу. Так, батько мого товариша, дядько Анатолій, працюючи у виконкомі, застосовував трохи інші методи. Зазвичай він починав переконувати людину в необхідності вступу до колгоспу вмовляннями: "Ти ж не куркуль, у тебе всього двоє коней і корова. А вступиш у колгосп — відразу отримаєш у володіння десятки коней, корів, сотні гектарів землі. І будеш ти з товаришами жити багато, радісно, будуючи світле комуністичне майбутнє!". Та, оскільки найчастіше обмеженість політичної освіти співрозмовника не дозволяла йому погоджуватися з такою втішною пропозицією, то з'являлася й інша аргументація: зі столу виймався рідний тетешник (як потім казав дядько Толя, додатковий суто психологічний вплив, без якогось реального застосування). Але тепер уже запитання "Ну то що, виступатимеш проти радянської влади чи підпишеш?", як правило, увінчувалося обопільною згодою. Туди б письменника Шолохова для нової "Піднятої цілини"!

Ну, а ввечері сходилася місцева еліта, яка складалася з партійних працівників, військових командирів та всіляких начальників, влаштовувалася добряча вечірка з обміном враженнями та тостами за дорогого товариша Сталіна і за перемогу комунізму в усьому світі. І головне ж — все це було щиро!

Але завжди тривожно звучала тема "бандерівців". Я вчував у цьому небезпеку, а отримати об'єктивну інформацію було неможливо: місцеві жителі боялися відкрито говорити на цю тему, а радянські товариші обмежувалися дуже брудними характеристиками, навіть не думаючи розглядати політичні аспекти теми.

Тому все доводилося пізнавати тільки на особистому досвіді.

Я пам'ятаю, наскільки був вражений, побачивши обірваного, зарослого чоловіка зі зв'язаними руками, що йшов через сквер під конвоєм молодого солдатика, який тримав напереваги гвинтівку (чомусь із примкнутим багнетом). На обличчі солдата не було захоплення й радості. Вони пішли у бік військового гарнізону, а я ще довго дивився їм услід.

Я пам'ятаю, як мама хвилювалася, коли повідомили, що бандерівці поранили другого секретаря райкому партії (батькового товариша) під час чергової поїздки з лекціями в село (це було таке саме відрядження, як і в батька). А потім під час військової операції в лісі було вбито командира військового гарнізону, близького батькового товариша майора Гудкова (його ім'я й зараз перше на меморіальній дошці братської могили).

Повоєнна війна була нещадна. Час від часу після вдалих військових операцій привозили убитих бандерівців і трупи розкладали у дворі міліції. Ворота у двір відчиняли, щоб усі охочі могли прийти й побачити. Люди приходили, мовчки й похмуро дивилися і не промовивши ані слова йшли назад. Усі знали: тільки проявиш якісь емоції, тебе відразу засічуть, і подальша твоя доля буде тісно пов'язана з розвитком Сибіру. Бували випадки, коли приходила мати, востаннє дивилася на свого сина, і, не змінюючись в обличчі, йшла додому, де вже без свідків ридала, рвала на собі волосся і проклинала весь світ.

Пам'ятаю, як удосвіта прокидалася наша вулиця від голосного плачу, що долинав із того чи іншого подвір'я. Це вивозили сім'ю, у якій хтось із родичів був пов'язаний із бандерівцями. Приїжджала вантажівка, солдати НКВС без пояснень давали одну годину на збори. Що ви встигли закинути на машину — те й ваше. Потім усю родину (від старих до немовлят) змушували сідати в кузов, і приречені на виселення востаннє бачили будинок, у якому народилися їхні предки, виросли вони і де сподівалися побачити щасливими своїх дітей у щасливій країні. Машина мчала на товарну станцію, і попереду виселенців чекала дуже тривала подорож у товарному вагоні, кінцевим пунктом якої було поселення в Сибіру.

І тоді вперше я замислився: яке ж це безправ'я — без суду і слідства відправляти ні в чому не винних людей (включно з дітьми — моїми однолітками) у заслання. Туди відправляли сотні тисяч українців (так само, як жителів Західної Білорусі, Латвії, Литви та Естонії), а вже після реабілітації, коли дозволили повернутися, живими приїхали тільки сотні. Що ж, вічна пам'ять жертвам будівництва світлого майбутнього людожерського суспільства!

Подальше моє життя у Західній Україні тільки посилило повагу до її жителів. На відміну від громадян СРСР, з чиєї свідомості на той час уже три десятки років успішно викорчовували поняття "національність", знищуючи культуру, мову, релігію, звичаї та все те, що може вирізняти людей за національною ознакою, — у Західній Україні, що присвятила себе постійній боротьбі за створення незалежної української держави, люди досі бережно ставилися до всіх елементів та ознак, які давали їм право називати себе українцями.

І нічого нового в цьому немає. Це було і буде завжди: те, що домінуюча в імперії національність визначає для себе як ознаки патріотизму (збереження своєї релігії, звичаїв, культури та її основного елементу — мови, дбайливе ставлення до своєї історії, прагнення до територіальної цілісності та незалежності), — те в інших націях розглядає як націоналізм. Бо інакше для панівної національності з'являється реальна загроза втратити монополію на панування. Тому так нещадно знищуються всі визначальні ознаки інших національностей. Достатньо навести такий приклад: у радянській Україні було сто шістдесят вищих навчальних закладів, але в жодному з них не велося навчання українською мовою. А у Відні, столиці Австро-Угорської імперії, яка так "пригноблювала" українців, було створено Український університет. Та й за часів панської Польщі у Львові виходило 40 українських літературних видань, а в радянській Україні — тільки одне (це взято з листа українського радянського поета М.Рильського вождю всіх народів — Й.Сталіну). І в багатонаціональному СРСР усіх нас (російськомовних) стосовно інших національностей виховували в суто окупантському дусі — їдьте за розподілом працювати, наприклад, у Таджикистан (або в іншу республіку) і не хвилюйтеся з приводу чужої культури та мови. Ви володієте великою, могутньою, і тому не треба пристосовуватися до цієї другосортної, з низькою культурою нації. Вони повинні (і будуть!) учити мову всесоюзного спілкування. І скільки ж мов та культур малих народів було знищено! От і дожилися, що чукчі в російській Чукотці повністю втратили мову та культуру (навіть національні імена), а на Алясці — для порівняння — процвітають національні меншини. І процес у Росії триває. Зовсім недавно було усунуто багато національних округів (які мають колосальні запаси корисних копалин) шляхом приєднання їх до окраїн Росії. І все це зроблено в найкращих радянських традиціях — на прохання трудящих! У результаті ці народності втратили навіть теоретичну можливість проголосити свою незалежність від Російської імперії.

Можна тільки позаздрити республікам Прибалтики та Азії. Більшість із них, маючи багатонаціональний склад, легко й швидко висунули умову поважати культуру країни, знати мову для отримання громадянства або роботи в державних установах. І відразу публіка з окупантським вихованням посипалася туди, де легше.

Такими республіками виявилися Молдова та Україна. Ще у старі добрі часи будь-який військовий, закінчивши службу в цих республіках, не повертався у свої рідні Свердловськ або Архангельськ, а осідав у таких хлібних краях, як південь України або Молдавія. Ось і народилися такі фантоми, як Придністровська республіка (чомусь названа ще й Молдавською — цирк!) і російськомовний південь України. Нахабство стосовно України з боку окремих русофілів підкріплюється ще й політикою Росії, яка сьогодні намагається шантажувати всі колишні республіки СРСР. Чого тільки варта відмова зробити демаркацію кордону з Україною! Адже за цим стоїть постійна загроза інтервенції на територію сусіда з метою примусу до любові (до речі, в усьому світі примус до любові називається згвалтуванням).

А наші українські проблеми з приєднанням Західної України до Центральної і Східної відразу ж набули особливого трагічного відтінку. Адже возз'єднання було мрією західноукраїнських борців за створення своєї національної незалежної держави. Та з'ясувалося, що в 1939 році замість австро-угорських і польських окупантів отримали радянських. Хоч би як подавала радянська пропаганда дії СРСР у Східній Європі як країни-визволителя, очевидне лише те, що замість німецьких окупантів прийшли радянські. Адже визволитель — це той, хто тебе звільнив від рабства і пішов, дозволяючи тобі жити вільно, як хочеш (і ти навіки вдячний). А якщо він залишився замість попереднього поневолювача, то просто відбулася зміна гнобителів, а заодно з'явилися ненависть до нового рабства і бажання боротися за ту ж таки свободу, але проти нових окупантів.

Ось боротьба й виникла. Ті ж таки загони УПА переключилися зі збройного протистояння німецьким гнобителям на боротьбу проти радянських. Але велика трагедія полягала в тому, що і з одного боку, і з іншого стояли близькі по крові українці і змушені були стріляти одне в одного з повною впевненістю у правоті своєї справи. Тут треба сказати, що і ті й інші гідні наших поваги та пам'яті.

Спроба показати бандерівців як найманців буржуазного націоналізму не витримує жодної критики. Загони боролися в лісах Західної України до середини 50-х років (я бачив останніх убитих бандерівців 1955 року), хоча могли тисячу разів піти в Румунію, Польщу, Угорщину, Чехословаччину і далі в Європу. Але вони стояли на ідейних засадах боротьби за вільну Україну, і населення поділяло їхнє прагнення: адже без підтримки пересічних українців збройні загони (у становищі партизанських) проти такої потужної машини СРСР не протрималися б і двох місяців. Мою правоту сьогодні підтверджує досвід аналогічної боротьби кавказьких народів проти всієї потуги Росії. Під мовчання інших націй відбувається геноцид чеченського народу. Згадайте фотографію Грозного — столиці Чечні — після взяття його російськими військами. Точна копія Сталінграду після руйнування його фашистами. Але якщо тоді це були німці, то тепер на Кавказі росіяни (громадяни Росії) знищують чеченців (також громадян Росії). Проте, незважаючи на могутність військової машини Росії, здолати опір такої крихітної нації у її прагненні до незалежності Росія не може, оскільки опір чинять не окремі банди терористів (як стверджує російська пропаганда), а весь, хай маленький, але гордий народ (до речі, за підтримки всіх кавказьких народів).

Така ж ситуація була в Західній Україні. Її народ нічого не мав проти простих жителів СРСР, але вперто опирався радянському режиму, що будувався на насильстві, гнобленні та брехні.

От у такому аспекті і слід розглядати не тільки наших героїв, а й людей, котрі борються в різних країнах.

Далеко ходити не треба. Війна в Афганістані. Скількох героїв Радянського Союзу вона народила. Відважні патріоти (з позицій Союзу), але окупанти і гвалтівники (із позицій народу Афганістану). Хто ж має рацію?

А Герой Радянського Союзу генерал Дудаєв! Після того як він очолив визвольний рух чеченського народу, у Росії його визнали терористом №1, який із допомогою арабських найманців хотів від'єднати законну й невід'ємну частину Росії, що називається Чеченською Республікою. А ось думка чеченського народу трохи інша: вони поважають його як святого, котрий віддав життя за свій народ. І хоч як старається російська офіційна пропаганда, але в пам'яті людей він залишиться як борець за незалежність своєї нації.

Так само треба сьогодні розглядати образ Степана Бандери. Насамперед він був політиком, який не шкодував своїх свободи і життя заради незалежності України (яку, нарешті, ми й отримали у 1991 році). Він сидів у в'язницях та концтаборах Польщі й Німеччини, був засуджений до смерті за свої політичні погляди і, нарешті, підло вбитий радянським агентом у Мюнхені. Повагу до нього підтвердило голосування українського народу за 10 великих українців. То невже всього цього мало?!

В історичному аспекті можна звернутися до образу Івана Мазепи. З позицій Росії, Мазепа — зрадник. Але ж 22 роки він був гетьманом України (а не Росії) і все своє життя присвятив українському народу, а політичну орієнтацію будував на ідеї створення незалежної держави. Так, і Хмельницький, і Мазепа, і Бандера, і Петлюра — великі українські діячі, і тільки наше (громадян України) право — судити про їхню значущість, пам'ятаючи про їхню діяльність на благо українського народу. Думка ж Росії, Польщі, Туреччини та інших країн свідчить лише про те, наскільки український діяч був зручний для цієї (сусідньої Україні) держави. І споконвічний досвід міждержавних відносин свідчить: чим більший патріотизм виявляє державний діяч, тим менше він зручний для сусідів (а звідси й думка).

Звісно, з позицій холуйськи налаштованих наших окремих політиків, котрі їдять із чужих рук, слід гудити все, що спрямоване на національну самосвідомість, ставлячи радянське клеймо "націоналізм". Що ж, можу їм подякувати. Їхня національна зрада дедалі більше зміщує наші погляди у бік націонал-демократії. Адже ми, моряки, наприклад, з огляду на свою професію, як ніхто поділяємо інтернаціональні погляди людства. Так, людства, але не наших продажних політиків!

І кілька слів про проблему переписування історії. В основі тези "не можна переписувати історію" лежить бажання зберегти свою (у своїй редакції) історію.

Простий приклад: розстріл тисяч польських офіцерів у Катині. У радянській історії — справа рук фашистів. А насправді виявилося, що катами були спецоргани СРСР (ті самі, які потім орудували в Західній Україні). Тож як — яку історію будемо писати?

А якою буде історія про вбивство жінок на мітингу в Тбілісі солдатами радянської армії, про розстріл мирної демонстрації в Баку, про штурм телецентру у Вільнюсі? У якому викладі?

Те саме можна сказати і про історію моєї багатостраждальної України.

Ні, все це має бути не так.

Правдивими в історії можуть бути тільки факти. Решта в ній — думка авторів, що відбиває поточний політичний стан суспільства, і до цього слід підходити дуже критично. Першим це зрозумів батько історії Геродот. У своїх дев'яти книжках (про які багато наших політичних лідерів навіть уявлення не мають) він ретельно й акуратно викладає факти. Чужу інформацію (факти, думки) він також наводить, але обов'язково вказуючи, що він особисто цього підтвердити не може.

І якщо ми не хочемо червоніти перед нашими нащадками, викладаючи фальшиву історію, ми повинні брати за приклад Геродота: викладати достовірні факти, а потім до них додавати свої коментарі, зазначаючи, що це думка людей, котрі сповідують ті або інші політичні, поточні (для даного часу та обстановки) погляди. Адже правильно сказав Борис Пастернак: "…какое время на дворе — таков Мессия!"


Анатолій ФОКА

доктор технічних наук, професор


Категорія: Аналітика |
Переглядів: 2597 | Рейтинг: 5.0/9
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]