Англомовна преса продовжує висвітлювати
вуличне безладдя і мародерство в
британських містах. Головні питання,
якими переймаються газети, цілком
очевидні: “У чому причини заворушень?”
і “Що тепер робити?”.
“Тиждень принижень для Лондона”
– так характеризує ситуацію Financial Times у
заголовку редакційної статті. За останні
чотири дні держава втратила контроль
над вулицями Англії, стверджує газета.
Видання вітає рішення Кемерона
збільшити контингент поліції в Лондоні
і суворіше поводитися з погромниками.
Пізніше, коли заворушення буде придушено,
політикам слід розібратися, чому бунт
у Північному Лондоні не вдалося погасити
відразу. Проблема озлобленості і
відчуження серед британських незаможних
– питання животрепетне, але для тривалої
перспективи. “Міністрам доведеться
запитати себе, чи сумісне скорочення
бюджету на 20% з підтриманням порядку на
вулицях”, – зазначає видання.
“Великобританія відчула на собі
ефект урагану “Катріна” – вважає
Independent. Уряд має вигляд безглуздий і
безпорадний, геть як адміністрація Буша
в 2005 році після повені в Новому Орлеані,
йдеться в редакційній статті.
Але це також “ефект Катріни” для
політиків як соціальної групи і для
Великобританії загалом. Британські
уряди, що змінювали один одного, не
ремонтували “соціальних дамб,
покликаних оберігати наше суспільство
від агресії”, пише видання, і в минулі
вихідні дамби прорвало.
На погляд газети, бунти не мають
політичного підґрунтя і не організовуються
централізовано. Це не реакція на заходи
жорсткої економії і не міжрасові сутички:
серед погромників є люди усіх кольорів
шкіри. Те, що сталося, слід трактувати
як викид агресії з боку класу люмпенів,
які перебувають в соціально-економічній
ізоляції, вважає газета. Багато з цих
безробітних неуків не зараховують себе
до етнічних чи локальних громад. “Вони
об’єдналися в паралельні співтовариства,
яким властиві приголомшлива аморальність
та імунітет до почуття сорому”, – пише
видання. Покоління політиків і чиновників
занадто мало робили для інтеграції
таких людей в нормальне суспільство,
зазначає газета, підкреслюючи, що
“бікфордів шнур цього вибухового
пристрою тлів багато років, якщо не
десятиліть”.
“Міські заворушення: битва за вулиці”
– назвала свою редакційну статтю The
Guardian. Протягом трьох днів здатність
суспільства передбачити чи контролювати
насильство і злочини відставала від
розвитку подій, зазначає газета.
Заворушення 2011-го зробилися доленосним
поєдинком порядку з хаосом. У цьому
сенсі вибору немає: “напади, руйнування,
злочини і царство страху слід зупинити”,
громадяни мають підтримати поліцію.
Газета вважає розумними рішення
почекати з використанням військ і поки
що не використовувати водомети і
сльозогінний газ. Слід утриматися і від
драконівських заходів типу комендантської
години – все ж таки час мирний. Наймудріше
– заходи стримування і терпіння. “Метод
замикати натовп всередині поліцейського
оточення раптово став здаватися не
диспропорційним, а доречним”, – пише
газета.
Політичні противники Кемерона
скористалися подіями, щоб атакувати
прем’єр-міністра. Але варто пам’ятати:
справжня битва за серця нації відбувається
не в парламенті, а на вулицях, зазначає
видання.
The Times публікує свого роду трилогію з
редакційних статей. Перший матеріал
називається “Посилення”. “Щоб
приборкати це потворне насильство,
поліція повинна застосувати всі засоби,
якими володіє”, – рекомендує видання,
нарікаючи, що в останні дні поліція
втратила монополію на застосування
сили, завдяки якій вона в змозі підтримувати
порядок. “Здавалося, вона боялася
власної моці”.
Бунти – невідповідне слово: в британських
містах панує відверте насильство.
“Прості люди не заслуговують на таке
поводження”, – пише газета. Слід
підтримати поліцію. “Ризик судових
претензій – істотний тягар для поліцейських.
Але більшість населення дала згоду на
те, щоб поліція відновила свою монополію
на застосування сили. І нехай поліцейські
діють, не вагаючись”, – закликає газета.
Друга редакційна стаття в The Times
називається “Допомога ближньому”.
Ймовірно, з боку здається, що лондонці
або займаються мародерством і підпалами,
або пасивно чекають, поки влада наведе
порядок. Але є й ті, хто поводиться
інакше. “Мабуть, найвідоміший – і
виразно найвищий – це історик Ден Сноу
(зріст 6 футів 6 дюймів), який у Ноттінг-Хіллі
затримав мародера”, – пише видання.
Члени турецької громади в Долстоні
організували ополчення, щоб захистити
свої будинки й офіси. А Бренда, літня
мешканка Клепхема, підбирала товари з
розгромленого магазину Debenhams і клала
назад на полиці. Лондонці також добровільно
вийшли на прибирання після розгрому.
Волонтери з районів, де двірники дають
раду самі, вирушили в інші куточки міста.
Як багато разів довела історія, лондонці
вміють втілити ганьбу і втрати в щось
позитивне, підсумовує видання.
Третя публікація в The Times на цю тему
називається “Жити нормальним життям”.
Пересічні люди повинні сприяти поверненню
подій у нормальне річище, вважає газета.
Не слід скасовувати заплановані заходи,
не треба щулитися від страху, немов
країна залежить від зграй погромників.
Видання радить не скасовувати
традиційний Ноттінгхіллський карнавал,
який проходить у серпні. Якщо Лондон не
здатний забезпечити порядок на дводенному
святі, вийде, що місто не заслуговує на
звання “однієї зі світових столиць”,
а також не відповідає очікуванням самих
городян. Через рік Лондон прийматиме
Олімпіаду. “Тоді світ побачить справжнє
обличчя Лондона”, – обіцяє газета.
“Лондон палає” – назвала редакційну
статтю Wall Street Journal. Газета не згодна з
ідеєю, що причина заворушень – злидні
чи секвестр бюджету. Британські бідняки
мають доступ до щедрих соціальних пільг,
і палії автомобілів мало схожі на людей,
яких дратує скорочення годин роботи
публічної бібліотеки.
На думку видання, дивно, що такі спалахи
насильства трапляються рідко: у Британії
миряться чи вважають неминучими купу
дрібних злочинів, пояснюючи їх соціальними
причинами, притому що їхні винуватці –
не голодні люди і навіть не комуністи
типу грецьких, а звичайні хулігани.
“Поверхневий шар цивілізованості
може бути до жаху тонким”, – робить
висновок видання.
“Що стоїть за британськими бунтами”
– це питання виносить у заголовок
редакційної статті Washington Post. Видання
порівнює події в Британії з “арабською
весною” і зазначає, що в позитивному
сенсі жодної схожості немає. Лідери
арабських демонстрацій пристрасно
говорять про будівництво нової
демократичної держави, а ідеологія
британських заколотників зводиться до
заяви деяких дівчат в інтерв’ю Бі-Бі-Сі:
“Ми покажемо поліції і багатим, що
можемо робити все, що нам на думку спаде”.
І все ж загальні фактори такі: “високий
рівень безробіття, образа на успішні
вищі стани, в які, здається, годі вибитися,
а також ненависть до поліції”. У
Британії та деяких арабських країнах
певну роль відіграють і міжрасові та
міжнаціональні тертя.
Як у Британії, так і на Близькому Сході
бунти застали зненацька політиків,
констатує видання. Але, як і слід було
очікувати, британська влада реагувала
інакше, ніж арабські режими. “У період
економічних потрясінь жодна країна не
захищена від заворушень. Але Великобританія
демонструє, що демократія відповідає
розсудливими діями поліції і здоровими
політичними дебатами”, – вважає
Washington Post, арабські ж режими приречені,
якщо не здатні на політичну гнучкість
і повагу до прав людини.
