Цього року їх не згадали. Ні живих, ні загиблих. Їх не вітали, як колись, квітами, не вшановували пам'ять, не вручали ордени. Може тому, що одного року один з  них відмовився від ордену Героя України,  вибравши  за найбільшу нагороду визнання українською владою їх усіх героями. Мабуть, тому Президент України, виголосивши промову про перемогу українського народу у війні проти фашизму, забув про борців за волю України - воїнів УПА...

Майже у кожному селі Західної України є братські могили загиблих воїнів УПА. На них - великі білі хрести. Це - пам'ять односельців про тих, хто відвойовував їхню свободу: дідусів, батьків, братів і сестер. У місцях бойових дій  загинули сотні  борців за незалежність. Таких могил  багато на Волині, Львівщині, Івано-Франківщині.  Вони вражають. Хрести на насипаних могилах  дивляться в небо з надією: просять захисту і вірять у пам'ять живих.

Вражає і кладовище на Золочівщині. За кілька кілометрів до райцентру, на узбіччі шляху зі Львова, із високої трави видніється шмат невеличкої гранітної плити. Біля цього каменя ми із колегою зупинились випадково, спрацювала професійна цікавість. Із напису на маленькій табличці незрозуміло, на честь яких воїнів встановлено цю меморіальну  таблицю - з цього боку не видно кладовища, загиблих воїнів УПА, що за 100 метрів на пагорбі. Тут справді все вражає: велич ідеї, велика каплиця під горою, понад сотня хрестів, рівненько поставлених, юний вік героїв - 16-22 роки! Героям слава!

Проте вразило й інше. Того дня хтось був на цвинтарі - два букетики квітів біля підніжжя каплиці. Однак не було вінків від влади. А ще: зачинена каплиця, нескошена трава, всохлі ялинки...

Потрапити до цвинтаря не так вже й просто. Найперше - суцільна лінія на дорозі і швидкісний рух не дозволяють перебратись сюди пішоходам з протилежного боку. 9 травня по обіді я спостерігала, як троє літніх іноземців, які приїхали відвідати могили рідних, тримаючись за руки, вибирали момент, щоб перебігти дорогу до кладовища. А згодом крутими сходами піднімалися до підніжжя каплиці. Віддихуючись, вони обурено обговорювали перешкоди, які довелось долати. Табличка біля каплиці  здивувала. На ній не було вказано, скільки воїнів тут поховано. Впало у вічі, що тому, хто вирізав напис, бракувало знань із граматики і правопису. Стало соромно. Соромно за те, що велична ідея створення такого кладовища-меморіалу зіпсута обмеженістю здібностей виконавців, що багато могил безіменні і не знайшлось нікого, хто б повернув імена воїнів з небуття, що у людські душі вдирається байдужість не лише до повсякденного життя, а й до історії і навіть пам'яті.

І це не просто звинувачення. Відомо, що три роки тому проблему розглядали профільні управління обласної та районних рад і адміністрацій. Листи-відповіді про "стурбованість" державних службовців меморіальними комплексами, обіцянки врахувати зауваження та виправити помилки за три роки вже припали пилом.

Мій колега  називає це суспільною ір­жею. Іржа, як злодійка, вибирає вигідний час, вигідне місце, вигідну позицію, вповзає несподівано і клаптик за клаптиком вражає душу, виїдає духовність, а згодом - пам'ять. А чого варта нація без пам'яті? Риторичне запитання.

Того дня біля кладовища борцям за волю України, які загинули у бою під Бродами, назбиралось багато запитань. Найболючіше дошкуляє досі: чому Україна, незалежна і вільна, та, за яку боролись воїни УПА, їх не хоче визнавати? Чому про них згадують лише під час виборчих кампаній? Тоді з уст різнобарвних політиків ллються обіцянки, як мед рікою. Та щойно стихають фанфари на честь новообраних, у них вивітрюється пам'ять. Іржа...

Марія Пендерецька