| Роман Балаян: Я завжди шукав скарби уві сні, та ніколи не знаходив. Інтерв’ю із сайту “Український погляд на кіно”. |
– Романе Гургеновичу, звідки походить
ліризм ваших фільмів?
– До семи років я був мрійливим
хлопчиком. Виростав без батька (він
загинув ще в перший рік війни). В дитинстві
мене оточували жінки, адже чоловіки
воювали. Так було не лише в нашій родині,
а в усьому нашому селі. Я був першою
дитиною, що стала сиротою. Тому мене всі
любили: годували, пестили. Та міра любові,
яку я отримав у дитинстві, нічого, крім
лірики, не може породити. В моїх фільмах
нема жорстокості. Хіба що “Леді Макбет
Мценського повіту”. Але й там вона в
мене постійно мучиться: і до, і після
вбивства.
– Які спогади дитинства вам вдалося
втілити у фільмах?
– Пам’ятаю, як у дитинстві мені
здавалося, що якщо я підійду до інваліда
і постою біля нього п’ять хвилин, – він
встане і піде. Фільм “Ніч світла”
в принципі про це. Хоча сюжет інший.
До речі, з часом я помітив у собі
неординарні здібності. Скажімо, за дві
хвилини можу зняти в людини зубний біль,
за три – шийний остеохондроз. Можу
навіть приспати. Щоправда, все це я
роблю, коли нап’юсь, адже на тверезу
голову мені соромно цим займатися.
Смішний випадок трапився з оператором
Павлом Лебешевим. Ми саме працювали над
“Леді Макбет”. Одного разу він
заходить до мене в монтажну. Паша полюбляв
випити і ранками стогнав, як вагітна
дама. Я йому кажу: “Йди, ти мені
заважаєш!”. А він: “Та не пив я!
Остеохондроз прихопив шию”. Роблю
йому масаж. За три хвилини він підскочив
і в крик: “Я зараз піду й розповім
усім, що ти – геніальний режисер!”. Я
йому: “Все одно ніхто не повірить”.
І він пішов.
За півгодини зустрічаю в коридорі
Вадима Абдрашитова. Вадик запитує: “Що
ти з Пашею зробив? Він ходить і кричить,
що Балаян – геній. Правда, коли я сказав
йому, що Балаян, мовляв, як і ми всі,
просто цікавий режисер, то Паша відповів:
“Так, режиссер він – г…о, а от екстрасенс
геніальний!””. Я реготав до нестями.
Тож на старості я матиму чим на життя
заробляти (Сміється).
А на екран я переношу переважно почуття,
а не вчинки.
– Для вас енергетика важливіша за
сюжет?
– Зовсім ні. Я вважаю, що найгеніальнішим
режисером був би Маркес, автор “Ста
років самотності”. Там справжня
режисура. Все дуже образно. І метафорично.
Енергетика більшою мірою притаманна
художникам, аніж режисерам. Від будь-якої
картини, інколи навіть поганої, віє
єдиною органікою, єдиним духом. Художник
накладає фарби на полотно разом зі своєю
енергією, і вона залишається на картині.
А в кіно – енергетика кількох людей, не
лише режисера.
– Ви вважаєте себе інтуїтивним
режисером?
– Режисерів я поділяю на любителів і
професіоналів. Для пояснення наведу
аналогію. Хто такий бабій? Для нього
немає значення, яка жінка: він вибирає
не за смаком, а за кількістю. І зі всіма
він справляється. А любитель вибирає
за смаком. Так-от, я, як режисер, належу
до любителів. І це дуже погано, тому що
такі “любителі” ніде не потрібні.
Особливо на Заході. Там треба вміти
робити те, що тобі замовив продюсер. Не
думаю, що я зумів би зняти кіно про
шахтарів чи сталеварів, скажімо. Я просто
не знаю, як це нормально зробити.
Кажучи про професіоналів, пригадую
Мартіна Скорсезе. Колись мені страшенно
подобався його “Таксист”. І я
вирішив, що цього режисера дивитимусь
завжди. Якось на семінарі кінематографістів
я спізнився на початок демонстрації.
Заходжу в зал, а там іде якийсь фільм. Я
подивився – хороше прокатне кіно. Та
після фільму таке почалося! Всі кричали,
що це геніально і так далі. Я встаю і
кажу: “Друзі, чого це ви так розспівалися?
Звичайне кіно…”. А мені у відповідь:
“А ти хіба не любиш Скорсезе?”. Я
здивувався: “Це зняв Скорсезе?! А-а…
все зрозуміло, шкода”, – кажу. Фільм
називався “Нью-Йорк, Нью-Йорк”.
За кілька років Микита Михалков
привозить із Америки касету з “Шаленим
биком” і пропонує мені подивитися. Я
кажу: “Знаєш, я до нього охолонув”.
Микита: “Але я тебе прошу, подивись”.
Я подивився і захоплено запитую: “Як
це в них так буває: то так зняв, то сяк?”.
А він мені у відповідь: “Професія,
старий, професія!”. Зовсім інше
виховання у режисерів.
Не знаю, що зараз навчають у наших
інститутах, але нас, на жаль, вчили не
режисурі, а геніальності. А в інституті
треба вчити ремеслу й професії. Адже
талант від педагога не залежить – він
тільки від Бога залежить.
– Як склалася ваша доля в театрі, куди
ви пішли після школи?
– У восьмому класі я раптом вирішив,
що буду актором. До того ж, кіноактором.
До ВДІКу запізнився – приїхав лише в
середині серпня. Коли повернувся додому,
то головний режисер Степанакертського
театру запитав: “Кого гратимеш, як
закінчиш ВДІК? Епізоди?.. Арабів, циган,
кавказців?..” Так він переконав мене,
що мені нема сенсу ставати кіноактором.
Але в театр до себе взяв – у допоміжний
склад, статистом.
Пробув я там півтора року. Мені страшенно
не сподобалося, бо актори грали, ніби
на котурнах. Та з часом театр я полюбив
більше, ніж кіно. На відміну від кіно,
будь-яку погану виставу я можу витримати.
В театрі я вмію відокремити погану гру
акторів від гарного тексту, й навпаки.
П’єси досконаліші в літературному
аспекті, аніж сценарії. Та й сценічний
майданчик мені цікавіший: захотів сонце
– його зроблять, дощ – зроблять, день,
ніч – все, що завгодно. А мені подобається,
щоб усе, що ти хочеш, робилося на очах і
відразу. Та й у театрі кожен день можна
щось міняти, а в кіно зняв – і все, капець…
– Ви робили спроби ставити вистави?
– Одного разу в театрі “Современник”
мені запропонували поставити п’єсу Жана
Ануя “Коломба”. Хотів іншу, та Гафт,
на якого я розраховував, був зайнятий
на гастролях. І я легковажно погодився
на “Коломбу”. П’єса гарна, та “не
моя”.
Поступово я зрозумів, що нічого доброго
не вийде. Та мені пощастило: за два тижні
до прем’єри я захворів і переконав усіх,
що надовго. Волчек повірила і доручила
закінчувати виставу помічникові
режисера. Для мене це був страшенний
провал. Кінорежисерові йти в театр і
провалювати недобре: погане кіно ще
вибачать, а от погану виставу відразу
здіймуть на сміх.
Моя утопічна мрія – мати свій театр,
куди б я запрошував акторів, як у кіно.
Цій мрії не судилося здійснитися, але
поговорити люблю. Принаймні є про що
помріяти. Таким кінорежисером, яким я
уявляв себе в молодості, я не став, тому
думаю, що в театрі досягнув би більшого.
(Сміється). Але в тому випадку, якби я
сам був господарем цього закладу.
– Отож ви пішли на кінорежисуру…
– Так, я вступив у Єреванський
театральний інститут, але відразу знав,
що переведуся у ВДІК. У мене був блат:
перший секретар Спілки кінематографістів
Вірменії Степан Агабекович Кеворков
пробував мене на головну роль у фільмі
“Дорога”. Худрада мою кандидатуру
не затвердила, та Кеворков зберіг до
мене добре ставлення. І коли почув, що
я хочу стати режисером, сказав: “Добре,
будемо пропихати. Спершу вступи в
Єреванський, а потім переведемо”.
Так склалося, що Тимофій Левчук знімав
у горах Вірменії фільм. Потрібні були
дублери, і взяли мене. Тоді ж я дізнався,
що Левчук веде третій курс. А я саме
закінчив другий у Єревані. Я пішов до
Кеворкова і сказав, що хотів би перевестися
в Київ, бо в Москві тоді третього курсу
ігрового кіно не було, а я не хотів
втрачати рік. Кеворков і каже: “А то
як, Левчук – мій фронтовий друг! Він
також перший секретар – Спілки
кінематографістів України…”. Таким
чином я потрапив у Київ, до Левчука.
– Ви були старанним студентом?
– Я не надто любив фільми свого вчителя
і всіляко ухилявся від переглядів.
Довгий час мені це вдавалося. Та одного
разу я опинився просто біля проекційної
і, звісно, не міг викрутитися. Поруч із
проекційною містився фотоцех. Побачивши
там оператора Андрія Владимирова, я
заскочив до нього і кажу: “Зараз
почнеться фільм, тож зайди в зал і скажи,
що Балаяна викликає директор”.
Почався фільм, Андрій заходить і каже:
“Хто тут Балаян? Директор студії
кличе…”. Я вибачився перед Левчуком,
мовляв, не знаю, чого він мене кличе, але
треба йти. А Левчук у відповідь: “Йди,
йди! Тим паче, що він у Югославії”. З
гумором у Тимофія Васильовича все було
гаразд. Царство йому небесне…
– Несолодко вам доводилося в інституті…
– Три роки я не міг зняти диплом –
грошей не давали. А коли нарешті зняв
“Злодія”, то його всі розкритикували.
Я, звісно, переживав. Єдиним, хто мене
підтримав, був Параджанов. У коридорі
він мені кричить: “Ти маєш скоротити
роботу на 60 метрів!” Тобто, на дві
хвилини. “Забери це, забери те – і
буде лялька!” Я погодився і наступного
дня сів скорочувати. Спершу фільм тривав
двадцять дві хвилини.
Параджанов переглянув новий монтаж
і вигукнув: “Ось бачиш! Геніально!
Треба слухатися. Бо, розумієш, із гір
спустився і не знаєш, що треба робити.
Ось що означає 60 метрів!”. А йому у
відповідь: “Та я ж скоротив на 16
хвилин”. А він: “Як? Стрічка триває
лише шість хвилин? Недаремно я думаю,
щось тут не так!”. Це був мій перший
крок до спротиву магії великого режисера.
Я не бачив “Злодія” з 1969 року і
зовсім не хочу дивитися його зараз. Це
наслідування не лише Параджанова, а й
“Камінного хреста”… Так само, як
і перший повнометражний фільм “Ефект
Ромашкіна”, який узагалі був жахливим.
З-поміж моїх недругів є один відомий
режисер, який, коли згадують моє ім’я,
вигукує: “Його найкраща стрічка –
“Ефект Ромашкіна”!” В цьому фільмі
є кілька гарних епізодів, які я вирізав
і змонтував у дві коробки, хвилин на
двадцять. Я любив показувати ці епізоди
своїм друзям. Коли вони кричали “ура”,
я казав: “Ну, це що… от коли б ви бачили
весь фільм!” (Сміється) Насправді все
решта було жахливим.
– У наступному фільмі “Каштанка”
ви звернулися до класичного сюжету, щоб
спробувати його реабілітувати?
– Я був змушений звернутися до класики
через обережність. Адже тоді посадили
Параджанова, і, щоб не зняти щось
авангардне і при цьому не виявити повного
дилетантства, я вибрав “Каштанку”.
Я навіть уявити не міг, скільки клопоту
матиму з цими тваринами!
Передусім у фільмі немає жодного
кадру, де Табаков разом із тваринами.
Справа в тому, що Олег приїжджав на
зйомки лише на дві-три години, а тварина
не хотіла стояти поруч. У фільмі є
піраміда з тварин, яку нам довелося
скріплювати дротом.
Нарешті у фільмі є кадр, де білий кіт
пахкає цигаркою. Перед зйомками я кажу
моєму другові й чудовому оператору
Ітигілову: “Слухай, Сашо, мені так
хочеться, щоб кіт курив! А дресирувальник
каже, що не вийде”. Саша у відповідь:
“Знаєш, у мене є чудовий дріт. Ми
пофарбуємо його в білий колір, затиснемо
голову цього кота…”. Одним словом,
кіт тріпався всіма частинами тіла, як
тільки міг, але морда з цигаркою була
на місці – великим планом перед
об’єктивом. Якийсь критик тоді написав:
“Балаянові вдалося так попрацювати
з котом, що той курив люльку не гірше,
ніж якийсь артист!”. Щоправда, інші
писали, що фільм такий само холодний,
як ніс у собаки.
Після “Каштанки” я сказав собі,
що ніколи в житті не візьму жодну тварину
в свої фільми. І в наступній стрічці
“Відлюдько” одну з головних ролей
виконала… ворона. В первісному сценарії
її, звісно, не було.
– Чим збагачуєтесь, працюючи на
знімальному майданчику?
– Нічого. Тільки втрачаю. Навіть у
вазі.
– Тому ви останнім часом так рідко
знімаєте кіно?
– Справа в тому, що на знімальному
майданчику я втрачаю 70 відсотків того,
що задумав. Вплив погоди, залежність
від техніки, від людей, які не перебувають
зі мною на одній хвилі, – у професії
кінорежисера є безліч речей, які мені
чужі.
Я не дивлюся свої фільми, бо бачу тільки
те, що мав би зробити, але чомусь не
зумів. У мене нема жодного фільму, який
би я витримав до кінця. В мене є звичка
під час прем’єрного показу погуляти
коридором. І це найстрашніше, бо ті, кому
фільм не подобається, виходячи з залу,
бачать писок цього режисера, тобто мій.
– Цікаво, а що б ви робили з більшим
задоволенням?
– Я міг би стати геніальним бандитом
або геніальним слідчим. Та ні того, ні
іншого, слава Богу, не сталося. (Сміється).
В мене нема іншої професії, а жити якось
треба. Можу назвати тільки чотири фільми
(з одинадцяти), які я знімав із задоволенням,
граючись: “Відлюдько”, “Польоти
вві сні і наяву”, “Поцілунок” і
“Оберігай мене, мій талісмане”. За
все, що там є, в тому числі, недоліки, я
відповідаю.
Режисер має бути терплячим. Терпіння
приходить із упевненістю у власних
силах. Щоправда, часто це пов’язане з
нетерпеливістю інших: дітей, дружини,
довкілля. Якось я вирішив, що кіно – не
моя справа, і зайнявся родиною. А до того
для мене навіть мама була на другому
місці, не те, що діти. Ось в Андрія
Тарковського це почуття було до кінця
життя. В Олексія Германа і посмертно
так буде. Для митця це добре. Я ж рано з
цим розійшовся.
– Людині, яка творить, завжди щастить:
коли вона щаслива, то просто щаслива,
коли нещасна – знімає гарне кіно…
– У молодості я був дуже марнославним
і честолюбним. Але 1979 року раптом
зрозумів, що не стану таким, яким хотів
стати. Мені стало страшенно сумно, і я
втратив інтерес до кінематографа.
Справа в тому, що після “Відлюдька”
я довго не знімав. Все, що я пропонував,
не сприймалося, натомість пропонували
всіляку фігню про радянську владу. А
мені треба все і зараз.
– А як ви уявляли своє майбутнє, коли
вирішили стати режисером?
– Та ніяк. Я чинив так, не маючи жодних
на це підстав. Я б сказав, жіноче ставлення
до життя. Найкраще це довели Кіра Муратова
і покійна Лариса Шепітько – чудові
режисери й страшні диктатори. Справа в
тому, що лише жінка здатна переступити
через те, через що чоловік не дозволить
собі переступити. В моральному розумінні.
Якщо б я був таким, як вони, то став би
колосальним режисером. Та я цього не
вмію. На зйомках я всі помилки вибачаю:
освітлювач не туди повернув лампу, актор
переплутав слово – все вибачаю. І в
фільмах я всім пробачаю…
– Актори не зловживають цією вашою
рисою?
– Я шукаю способи дати з ними раду.
Наприклад, у “Польотах уві сні…”
на роль Лариси мені пропонували взяти
Люсю Гурченко. Прочитавши сценарій,
вона прийшла і почала грати, як уміє:
класно, з прибамбасами, в своїй улюбленій
манері. А я дивлюся і розумію, що пропав:
це настільки класно і настільки… чуже
мені, настільки “не те”, що я не
знаю, що робити. А людина вона гарна, і,
щоб не образити, кажу: “Знаєте, Люсю,
ви так гарно це зробили! Я навіть не
уявляв. Але, чесно кажучи, я хотів не
зовсім так. Ось якби я знімав у Франції,
то взяв би Анук Еме…”. Вона каже: “Все,
зрозуміла! Сидимо-мовчимо”.
Якщо я бачу, що людина талановитіша
за мене, то намагаюся довести, що я
розумніший. Якщо ж вона розумніша, я
намагаюся довести, що я талановитіший.
Інакше нічого не вдасться.
На жаль, талант кожного режисера з
віком згасає, тому що з’являються інші
життєві інтереси. Крім того, талант має
свого суперника, може, навіть ворога –
фортуну, яка біжить паралельною доріжкою.
Тільки часом талант і фортуна дотикаються
завдяки якимось обставинам. І так не
лише в мистецтві, а й у житті.
Скажімо, Микита Михалков вирізняється
тим, що попереду нього завжди біжить
фортуна. Він успішна людина, тому багато
хто його не любить. Я маю на увазі колег.
Але він уміє причарувати кого завгодно:
глядач його любить, баби від нього у
захваті, Єльцин від нього чуманів, Путін
чуманіє…
– Саме Михалков, якщо не помиляюся,
мав грати головну роль у “Польотах”…
– Так. Уже все було домовлено, але тут
я побачив Олега Янковського у стрічці
“Ми, ті, що нижче підписалися…” і
зрозумів, що це саме мій герой. Недоговорення
і стриманість у грі Янковського – саме
те, що мені треба.
Через Олега я виразив три-чотири свої
фільми, які були, по суті, про одне й те
ж. Інших же акторів я вибирав по дружбі:
Янковський привів Абдулова, Абдулов –
Збруєва, той – ріпку, а дід – бабку і
т.д. До речі, у Янковського – єдине
“фірмове обличчя” радянського
кінематографа. Такі близькі плани, які
вміє створити цей артист, вміє мало хто.
Якби в мене було таке обличчя, як у
Янковського, Макса фон Сюдова або Джеремі
Айронса, хіба б я пішов у режисуру – я
б артистом став!
– Поміж сценаристів, із якими вам
доводилося працювати, лише Рустам
Ібрагімбеков трапляється частіше, ніж
один раз. Чому?
– Рустам – найшляхетніша людина в
усьому пострадянському кінопросторі.
У нього нема хамства “нових багатіїв”,
адже він завжди був багатим, мав широту
уяви, завжди всіх гостив. І зараз він не
змінився ні на йоту. Знаєте, є люди,
приємні за будь-яких обставин. До таких
належить й Ібрагімбеков. Серед сценаристів
він найближча мені людина. З ним ми
працювали над чотирма сценаріями:
“Талісман”, “Філер”, “Ніч
світла” та “Обранець”.
– Ваш новий фільм “Обранець”, над
яким ви зараз працюєте, – це продовження
“Польотів”? Адже дія відбувається
на початку 1980-х; герой, по суті, той самий;
актор – Олег Яновський – той самий; та
й тема – пошук себе – та ж…
– Я навмисне визначив час – 1981 рік,
тому що в цей рік почав знімати “Польоти…”.
Герої і справді подібні, але долі в них
різні. Герой “Польотів” – людина,
яка не приймає суспільних законів. Тому
він видається нам чужою, “зайвою”
людиною, яка не може реалізуватися не
лише з особистих причин. А в “Обранці”
він – нормальна людина, яка пише те, що
думає, але хтось вважає це антирадянщиною.
– Герої нової картини літають, до того
ж, літають у прямому сенсі…
– Це вселенський потяг до свободи,
який метафорично перетворюється в
поняття “літати”. Реальні там тиск
і цензура – той дамоклів меч, який висів
над кожним із нас, а все решта – фентезі.
Глядач може подумати, що героя посадили
за його писання, але насправді за те, що
він літає… Фільм-фентезі, але не казка.
– Вам не здається, що польоти “наяву”
є компромісом відносно польотів “уві
сні”?
– Якщо глядач не побачить, як людина
літає реально, то говорити про це
нецікаво. Навіть у “Польотах” ми з
оператором Віленом Калютою знімали
якусь сцену з вертольота, але потім
викинули, тому що це не мало сенсу. А в
“Обранці” мене найбільше турбує
саме технічний бік цих польотів. Ми
робимо це не з каскадерами, а з акторами,
і я дуже хвилююся, як вийде. Янковський,
наприклад, боявся, що будуть сміятися.
А я саме й хочу, щоб над ним сміялися,
коли він піднесеться в повітря.
Цей герой – частина героя “Польотів”.
Але не можна сказати, що я спеціально
так придумав. Просто 1990 року в Парижі
мені трапилася чудова повість Дмитра
Савицького “Вальс для К.”, яку я
відразу запропонував продюсеру. Але
з’ясувалося – не на часі. Тоді я працював
у Парижі над іншим фільмом,
радянсько-французьким. Добре, що його
не було завершено – мені, знову ж,
пощастило…
– Чим для вас є Париж? Чого прагнуть
герої вашого нового фільму?
– У Париж прагнули всі митці, його
вважали містом свободи.
– Ви самі хотіли жити в Парижі?
– Ні. Коли я був “невиїзним”, то
багато думав, як же там за кордоном? Але
коли почав часто їздити, цікавість
зникла. Я багато разів бував у Франції:
1990-го працював; потім у мене син туди
поїхав, і я їздив до нього. Мені, наприклад,
цікаво поїхати в Прагу не тому, що це,
можливо, найкрасивіше місто Європи, а
тому, що там живе друг моєї юності. Багато
надходило запрошень в Америку, але я
так жодного разу там і не побував: не
можу собі уявити, як витримаю 12 годин
польоту. З тієї ж причини відмовився
летіти в Китай: стрічку послав, а сам не
поїхав.
