використання закамуфльованих під
повстанців агентурно-бойових груп
(АБГ).
До АБГ охоче включали колишніх есбістів,
які допитували захоплених або підозрюваних
від імені СБ (літерний захід „ЛСБ”),
імітували „референтури та боївки СБ
вищих проводів”.
Постає питання – якщо до негласної
співпраці “на основі компрометуючих
матеріалів” залучали осіб, що скоїли
злочини проти цивільного населення, то
наскільки законним було само застосування
легендованих спецгруп?
Станом на 1 липня 1945 р. нараховувалося
246 АБГ з 1011 учасниками й 212 бойовиків-одинаків.
За радянськими даними, за період існування
спец груп їх учасниками було ліквідовано
1163, захоплено понад 2000 й схилено до здачі
700 повстанців [53].
Легендоване підпілля відіграло
неабияку роль у розкладі і ліквідації
осередків опору, а також в оперативних
іграх з закордонними центрами ОУН та
іноземними розвідками. У 1951–1953 рр. діяло
7 легендованих окружних та чотири районні
проводи ОУН, 6 окремих груп.
За їх допомогою лише у Станіславській
області до 1954 р. знищили і захопили понад
300 учасників опору [54]. Саме за участю
агентів-бойовиків ліквідували або
затримали членів Проводу ОУН в Україні
Р.Кравчука, П.Федуна, В.Галасу та В.Кука.
Застосування груп супроводжувалося
численним порушеннями законності, про
що йшлося у доповідній воєнного прокурора
військ МВС Українського округа полковника
юстиції Кошарського від 15 лютого 1949 р.,
направленої секретарю ЦК КП(б)У
M. Хрущову.
B ній наводилися приклади вбивств,
побиття, зґвалтувань, грабунків населення
агентами-бойовиками. Робилися висновки
про те, що “брутально-прокаційна і
нерозумна робота ряду спецгруп,
…свавілля і насильство над місцевим
населенням” ускладнюють боротьбу з
ОУН, “підривають авторитет радянської
законності і безсумнівно завдають шкоди
справі соціалістичного будівництва в
західних областях України”, “дії
т.зв. спецгруп МДБ носять ярко виражений
бандитський антирадянський характер
і, зрозуміло, не можуть бути виправдані
ніякими оперативними міркуваннями”
[55].
Поза сумнівом, брутальні вчинки
спецгруп полегшували залучення осіб
до антирадянського руху опору, сприяли
ескалації обопільного насильства.
Радянська сторона несе
відповідальність і за втягування
цивільних осіб до бойових і спеціальних
дій проти повстанців.
Близькими за функціями до згаданих
винищувальних батальйонів та ГОГП були
так звані “озброєні групи
партійно-радянського активу”. Вони не
тільки здійснювали самооборону власних
установ, але і сприяли оперативно-військовим
групам у розшуку підпільників (особливо
у населених пунктах), брали участь у
військових операціях, що призводило до
зростання втрат серед цієї категорії
цивільного населення.
Окремі активісти залучалися до складних
оперативних заходів. Як згадував активіст
А.Ш., він не тільки брав участь у десятках
операцій, але й тричі направлявся до
підпілля під виглядом учасника, сприяв
розкладу нелегальних формувань, знищенню
та захопленню їх функціонерів ОУН [56].
Серед специфічних, протизаконних
методів пацифікації Західної України
слід згадати і запровадження механізму
кругової поруки і виселення людності
в районах, “уражених бандитизмом”.
З польської сторони апофеозом таким
дій стала сумнозвісна операція “Вісла”,
коли в стислий термін було насильницькі
змінено етнічну карту південно-східних
районів Польщі, переселено до 150 тис.
корінного українського населення.
На залякування населення
спрямовувалися і публічні страти. І це
сталося в той час, коли озброєні акції
підпілля поступово сходили нанівець.
Так, 27–28 жовтня 1951 р. в м.Стрий після
відкритого судового процесу публічно
повісили Миколаївського надрайонного
референта СБ М.Гельнера і районного
референта СБ О.Кальченка [57]. Публічні
страти ”освячувалися” присутністю
прокурора УРСР Руденка.
Нарешті, атмосферу підозри й насильства
навколо некомбатантів роздмухувала
радянська сторона, політика якої носила
виразно “класовий” характер.
Крім цілеспрямованих заходів з
компрометації підпільників, творилися
підстави для пошуку СБ ОУН “ворожої
агентури” серед населення, причому
вдаватися до цього вимагала від органів
НКВС-МДБ правляча комуністична партія.
Постанова ЦК КП(б) У від 27 листопада
1945 р. „Про додаткові заходи боротьби з
українсько-німецькими націоналістами
у західних областях УРСР” зобов‘язувала
органи НКВС-НКДБ практикувати упродовж
1-2 днів масовий виклик місцевого населення
на “бесіди” (пропорційно чисельності
населення конкретного пункту).
В першу чергу рекомендувалося викликати
куркулів, торговців, „інші ворожі
елементи”. Як цинічно зазначали автори
документа, це призведе до різкого
збільшення числа осіб, яких підпілля
підозрює у співробітництві з противником,
знищення руками ОУН представників тих
верств, що вважалися перешкодою на шляху
радянізації [58].
Звісно, не підлягають виправданню
допущені учасниками протиборства на
Західній Україні злочини стосовно
цивільного населення, жорстокість, інші
вияви брутальності.
При цьому ж треба пам‘ятати, що такі
антигуманні явища були і залишаються
неодмінним супутником збройних
громадянських (внутрішніх) конфліктів,
в основі походження яких лежить
ігнорування правлячим режимом законних
прав громадян, насильницькі засоби
проведення політичного курсу.
Єдиним доцільним шляхом суспільно-політичного
розвитку виступають реформи в обстановці
стабільності в суспільстві, забезпечення
якої є одним з найважливіших завдань
військових формувань і правоохоронних
органів, визначених Конституцією і
чинним законодавством України.
Повчально, що навіть за умов
жорстокого протиборства існувала
миротворча альтернатива. З 1944 р. лідер
руху опору Р.Шухевич докладає зусиль
до налагодження консультацій з
керівництвом радянської України про
умови припинення вогню і замирення.
1 березня 1945 р. біля хутора Конюхи
Козовського району Тернопільської обл.
відбулися санкціоновані ЦК КП(б)У
переговори, в яких з боку УПА брали
участь начальник ГВШ Дмитро Маївський
й шеф політичного відділу ГВШ Яків
Бусол.
Польові командири просили розцінювати
зустріч як попередні консультації, й
висували основну політичну вимогу –
відновлення реального суверенітету
України відповідно до ст.14 Конституції
СРСР.
Отже, партійний провід УРСР розумів
складність ситуації і не займав
безкомпромісної позиції до тих, кого
офіційно іменував “бандоунівцями” і
таке подібне.
Контакти тривали до 1948 р. (коли було
арештовано, катовано й засуджено до 25
років таборів посередницю від ОУН
художницю Ярославу Музику) і судячи зі
всього, саме непримиренна позиція Москви
не дала змоги припинити кровопролиття
або хоча б мінімізувати страждання
населення [59].
До слова, Я.Музика, немолода вже жінка,
в листах з неволі до голови Верховної
Ради СРСР К.Ворошилова та МВС СРСР
Л.Берії змалювала протизаконні методи,
які застосовували до неї співробітники
МДБ УРСР – кількаденні побиття, роздягання
донага на потіху оперпрацівникам,
карцер, психологічний тиск і нові
тортури.
Нині жінку-патріота реабілітовано.
Як писала у записці на волю захоплена
органами МДБ у березні 1950 р. зв‘язкова
Р.Шухевича Дарія Гусяк, “краще десять
разів вмерти, аніж потрапити сюди” –
підпільницю катували на очах її матері…
* * *
Отже, порівняння властивостей
українського повстансько-підпільного
руху із усталеними нормами МГП дає змогу
поширити на нього міжнародно-правове
визначення партизанського руху, що діяв
на основі нових форм легітимності.
В той же час, як і в багатьох випадках
з аналогічними озброєними рухами в
інших регіонах світу, спостерігалися
численні факти порушення його учасниками
норм гуманності у поводженні із
противником та цивільним населенням.
Така ж картина притаманна і для
радянської сторони, сама репресивна
політика якої створювала передумови
для жорсткого опору населення. Саме в
політиці сталінізму, рішуче засудженій
в сучасній Україні, слід вбачати базову
причину ескалації насильства в Західній
Україні.
Силові структури СРСР повсякчасно
порушували власне ж чинне законодавство,
не зупиняючись перед брутальними
методами придушення руху опору та
залякування населення.
Відомо, що ще до Другої світової війни
СРСР відмовився приєднатися до низки
міжнародних конвенцій з гуманізації
ведення війни та пом‘якшення її наслідків
для комбатантів, тож наївно було б
очікувати від радянської сторони
відповідного поводження в анти
повстанських кампаніях.
Як уже йшлося, подібні ексцеси і
далеко не винятковими для багатьох
народів, і тривають у певних конфліктних
точках планети і зараз, включаючи
пострадянський простір.
Сучасники, громадяни України, здатні
і повинні в інтересах майбутніх поколінь
усунути політичні й морально-психологічні
наслідки того конфлікту із суспільного
життя, ліквідувати цю перешкоду на шляху
формування консолідованої української
політичної нації.
Читайте на ІП інші статті Дмитра
Вєдєнєєва:
—————————————–
ПРИМІТКИ:
1 – Кожинов В. Россия. Век ХХ-й.
1901–1939. – Краматорськ: “Тираж-51”, 2002.
– С. 223.
2 – Див. наприклад: Коваль Р.
Отамани гайдамацького краю. – К., 1998;
Його ж: Отаман святих і страшних. – К.,
2000.
3 – Подворняк М. Вітер з Волині.
Спогади. – Вінніпег: Б.в., 1981. – С. 175.
4 – Див. докладніше: Вєдєнєєв
Д. Форма УПА: невідомий проект // Однострій
(Рівне). – 2000. – № 4. – С. 14–16; Вєдєнєєв
Д. До історії нагородної системи УПА //
Однострій. – 2004. – № 8. – С. 36–39; Семотюк
Я. Українські військові нагороди. –
Торонто, 2004; Українська фалеристика. –
К., 2004; Музичук С., Марчук І. Українська
Повстанча Армія. Серія “Українські
військові формування ХХ століття.
Організація, уніформа, символіка”. –
Рівне, 2006.
5 – Шевченко В. Мировая,
народная, отечественная… // День. –
2006. – 5 мая. – С. 19.
6 – Архів УСБУ в Івано-Франківській
обл. – Спр. 32518. – Арк.71.
7 – Див. докладніше: Кульчицький
С.В. Україна між двома війнами (1921 – 1939
рр.). – К.: Видавничий Дім Альтернативи,
1999. – 336 с.
8 – ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20 –
Спр.117. – Арк. 33.
9 – ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 100.–
Спр. 6. – Арк. 55.
10 – Там само. – Ф. 13. – Спр.
490. – Арк.. 197.
11 – Там само. – Ф.2. – Оп. 26. –
Спр. 2. –Т.2. – Арк. 9.
12 – Шаповал Ю. Україна ХХ
століття: особи та події в контексті
важкої історії. – К.: Генеза, 2001. – С.48.
13 – Чёрная книга коммунизма.
Преступления, террор, репрессии. – М.:
Изд–во „Три века истории”, 1999. – С.226,
233.
14 – ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.26. –
Спр.2. – Т.2. – Арк.10.
15 – Там само. – Ф.16. – Оп. 7. –
Спр. 69. – Арк.. 4, 219.
16 – Там само. – Ф.2.– Оп.102. –
Спр.6. – Т.7. – Арк. 21.
17 – Боярский В.И. Партизанская
борьба в годы Великой Отечественной
войны и участие в ней органов и войск
государственной безопасности. – М.,
1991. – Ч.1. – С. 5.
18 – ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр. 372. –
Т.64. – Арк. 370.
19 – Декларація Проводу
Організації Українських Націоналістів
після закінчення другої світової війни
в Європі. [травень 1945 р.]. – Б.м., б.в., 1948.
– С. 2.
20 – Українська Головна
Визвольна Рада. Збірка документів за
1944 – 1950 рр. – Б.м.: Видання ЗЧ ОУН, 1956. –
С.29.
21 – Першина Т.С. Утвердження
тоталітарної адміністративної системи
в Західноукраїнському регіоні (1944–1950
рр.) // Сторінки воєнної історії України.
Збірник наукових праць. – К., 1997. – Вип.1.
– С. 93 – 94, 99, 106; ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. –
Спр.61.– Арк.1; Оп. 1. – Спр .1117.– Арк. 8.
22 – ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 23. –
Спр. 5681. – Арк. 306.
23 – ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп. 56. –
Спр. 1. – Т.2. – Арк. 9.
24 – Див. докладніше: Веденеев
Д., Шаповал Ю. Был ли Лаврентий Берия
украинским националистом? // Зеркало
недели. – 2001. – 7 июля.
25 – ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 1. –
Спр.1117. – Арк.7–10.
26 – Літопис УПА. – Торонто:
Видавництво Літопису УПА, 1989. – Т. 12. –
С. 137.
27 – ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.101 –
Спр.22. – Арк. 155.
28 -Там само. – Оп. 57.– Спр.1. –
Арк. 3, 8–9.
29 – Див.: ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр.
372. – Т.103.
30 – Там само. – Арк.. 1–3.
31 – Шевчук В. Украинская
Повстанческая Армия // Политика и время.
– 1991. – № 11. –С.83.
32 – Ланда Р.Г. История Алжирской
революции. – М.: Наука, 1983. – С. 39–43;
Американская стратегия и тактика
„партизанской войны”. – М., 1964. – С. 74.
33 – ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр. 372.
–Т.92. –Арк. 307–308.
34 – ЦДАГОУ.– Ф. 1. – Оп. 106. –
Спр. 5944. – Арк. 94–96.
35 – ДА СБУ. – Ф.2. – Оп.102. –
Спр.6. – Т.7. – Арк. 4.
36 – Там само. – Арк.39.
37 – Див. докладніше: Клименко
О. Грошові документи ОУН (бофони). –
Тернопіль, 1999; Клименко О.А. Грошові
документи ОУН (бофони). 1939–1952 роки:
Автореф.дис. на здобуття наук. ступеня
канд. істор. наук. –Львів: ЛНУ ім. І.
Франка, 2000. – 19 с.
38 – ГДА СБУ. – Ф.2 – Оп. 58. –
Спр.11. –Арк. 169; Ф.13. – Спр. 372. – Т.1.
39 – Там само. – Оп. 60. – Спр.
16. –Т.1. – Арк. 167.
40 – ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 20. –
Спр. 14. – Т.1. – Арк. 7–14.
41 – Там само. – Оп. 59. – Спр.
2. – Т.1. – Арк. 104.
42 – Див.: Там само. – Оп. 58. –
Спр.2.
43 – ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.18. –
Спр.2842 а. –Арк. 32–33.
44 – Див.: ГДА СБУ. – Ф. 8. – Оп.1.
– Спр.7.
45 – Там само. – Ф.2. – Оп. 88. –
Спр.81. – Арк. 87.
46 – Там само. – Оп.86. – Спр.3.
– Арк. 2.
47 – ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. –
Спр.61. – Арк.1.
48 – Там же. – Спр. 14. – Арк.
87–88.
49 – Шаповал Ю. „Дорогі
українсько-німецькі націоналісти!”//
Дзеркало тижня. –2000. – 16 грудня.
50 – Спецслужби України в роки
війни і післявоєнний період. Збірник
документів. – К.: Видавництво НА СБ
України, 2002. – С.78.
51 – Білас І.Г. Репресивно-каральна
система в Україні.. – К.: Либідь; Військо
України, 1994. – Кн. 2. – С.181–182.
52 – ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.58. –
Спр. 4. – Т.2. – Арк. 274.
53 – Там само. – Ф. 13. – Спр.
490. – Арк. 183.
54 – Там само. – Спр.372. – Т.100.
– Арк. 173.
55 – Доповідна записка про
використання спеціальних агентурно-бойових
груп для ліквідації підпілля ОУН //
Високий замок. – 1993. – 6 лютого.
56 – В одном строю с чекистами
// Материалы научно-практической
конференции, посвященной 70-летию ВУЧК–КГБ
УССР (2–3 декабря 1988). – К., 1988. – С. 75–76.
57 – Див.: ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.
102. – Спр. 6. – Т.7
58 – ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 23. –
Спр. 809. – Арк. 79.
59 – Див. докладніше: Веденеев
Д., Шевченко С. “Сова” призывала к
примирению // Зеркало недели. – 2000. – 15
июля; Веденеев Д., Шевченко С. Миротворцы
тайной войны // Киевский Телеграф. –
2001. – 3 сентября.
Дмитро Вєдєнєєв
