Якби не
китайці, то ми б ходили у “куфайці”
Ви всі, хто трохи “продвинутий”,
тобто, не сидить біля свого ящика, яким
би він не був – чи то плоским, чи то товстим,
не слухає всілякі побрехеньки про те,
як покращилось ваше життя вже сьогодні,
а всі цифри вашого покращення знає з Інтернету, де ще рейди “беркутівців”
не пройшлися, вже знаєте, як житимете,
де, в яких статтях вашого бюджету
прийдеться ще раз туго, ще тугіше, підперезатися. Не звикати, ми – українці
– народ терплячий, про це не тільки ми з
вами знаємо, знають про це і “творці”
цих законів, що народ все стерпить,
всілякі їх знущання, що не пропаде, бо
роботящий – не на них “благодійників”
розраховує, а лишень на себе, на свою
родину, на свої руки та спину, не цурається
ніякої брудної роботи , та хіба можна
назвати брудною роботу на землі? А вже
землі нам з вами “під городництво”, аби
з голоду не повимирали-надавали всім,
хто цього хотів. Правда, це трапилось
не відразу, не після розвалу Союзу, а трохи
згодом, коли ті, що біля керма, втямили,
що ми й правда можемо дружненько загриміти
на той світ, хто ж на них, сердешних,
“вкалувати” буде? І надавали на полях,
що почали рясно заростати бур’янами
після розвалу колгоспів, на всяких
глинищах, погано доступних ділянках,
по 10 соток земельки. І що? Не прорахувались,
народ таки вижив, вижили ми з вами, щоб
їх, трутнів на нашому горбі нести усе
життя.
А вони совість зовсім корою
із нахабства, зарозумілості, вседозволеності
(під нашим байдужим спогляданням) гарним
шаром закрили, і процвітають, як на
мене, думаю, що і на всіх нас, непогано
процвітають, ні в чому собі, коханим,
не відмовляючи. А навіщо? Коли всім –
масі великого народу – на все на це
наплювати, хай буде не “байдуже”
тільки журналістам, вони знали, що
роблять, коли йшли “будити жирного
сонного ведмедя”, дражнячи його і
перебиваючи травлення. Хай самі тепер
від них відбиваються, від усіх гладких
і неповоротких ведмедів, гарно вбраних
і в розкішних віллах віпочиваючих, в
своїх броньованих суперавто на ваших
очах людей, що по “зебрі” безпечно
ідуть, на шаленій швидкості (бо ж круті!), давлячи. А якщо, не дай Боже, по тій
зебрі йшов в цей час ваш син з маленьким
онуком? Стає страшно? То що чекати будете,
поки вас це торкнеться особисто, чи чуже
горе стало раптом своїм? І горе матері
Гії Гонгадзе, яка до цих пір не знає, де
її син вам не байдуже? Вона – мати – має
лише спогади про сина і пам’ятник, і
нашу з вами байдужість.
Вчитаймось уважніше в цифри
бюджету, який собі намалювали наші з
вами слуги – для них, не замінимих – покращення
здоров’я . Ми на цю суму оздоровимось
аж 4000 – уважно! – нас – чотири тисячі, а він, чи
то депутат, чи то чиновник, о д и н такий
весь хворий, бідний не доспав на
сесії, перебили, кажуть, їдь, дорогенький,
поправ здоров’ячко, таке для нас,
нікчем, корисне і цінне. Не забудь
прихопити і всю свою сімейку, вони ж бо
тебе так мало бачать, а то і коханку з
собою поряд в 5-ти зірках посели, аби не
сумно тобі відпочивати було.
Вони – чиновники, слуги – стали
такими, дякуючи нам з вами, нашій до
всього, окрім своєї домівки та сім’ї
байдужості. Їхня зрада після присяги – вірою
і правдою служити нам – народу, який на
них розраховував, обираючи на той Олімп,
стала можливою за нашої загальної
байдужості до всього, що нас особисто
не торкається. А їм – небайдужим – тільки
того й треба; дивіться російські мильні
казочки, їхні на сесії бійки, їхній сон, їхній марафон, вставляння карточок
на весь відсутній – (вони працюють в цей
час на нас, тільки не тут) – ряд – і мовчіть,
у рот наберіть води, а якщо є щось
міцніше, то ще краще – тоді вони розперіжуться
“на всю Іванівську”, ви ж бо в цей час
також, як і вони-неадекватні.
Це взимку, а весною – хай хоч
подушаться там від переїдання, нам своє
робить – навкарачки городи порать, аби
взимку було що на зуб покласти, отакі
ми, українці, роботящі і неговіркі,
несміливі і толерантні, нас цей
безпардонний вищий клас, який ми породили,
ніби і дратує і ніби нам до них діла
нема, хай з жиру бісяться, аби наша шкура
ціла була. А журналісти самі себе
захистять, їх багато.
А коли нам “дихалку” перекриють
і заставлятимуть знову “по фєнє ботать”,
тоді, можливо, ми і прокинемось і щось
таки видихнемо. Але ж , народе мій, може
бути пізно! Хочеться до Європи, як вона,
жити, про завтрашній день щось маючи і
гарантії, які має вона, мати. Щось їх
чиновники від наших чиновників вимагають
зменшення витрат на соціалку, не
враховуючи того, що, аби нас, ніби
європейців, не оділи китайці, ми б до
цих пір ходили в радянському сірому
ширпотребі, а подивіться до нас у рот,
якщо хто його досить відкриє (на фото,
які робили на Майдані, в 2004році – це гарно видно), які “золотозубі” у нас роти!
Чого вам ще? То на що нам вистачить тієї
пенсії, яку нам так щиро гарантують? І
скільки народу до неї доживе? А, може,
вони вирішили поміняти нас на китайців – їм
так мало треба, і вони ще більш працьовиті?
То що, народе, тобі ще не досить? НЕ
ПРОЙНЯЛО?
VOX POPULI
