У нас з’явився поет, який не читає, а
співає свої вірші, — нахвалював Булата
Окуджаву своїм паризьким друзям його
колега Андрій Вознесенський на початку
1960-х. — Вірші звичайнісінькі, музика
непрофесійна, співає посередньо, а все
разом — геніально.
Доки Окуджава виступав по квартирах,
ним на літературному Олімпі мало
переймалися. Хоча його шанувальників
ставало дедалі більше, вони полювали
за його піснями, записаними-перезаписаними
на магнітофонних бобінах. Підпільна
слава стала офіційною на початку грудня
1961-го — в Ленінграді фанати Окуджави
ледь не рознесли Палац мистецтв.
— Коли я підійшов до палацу з дружиною,
побачив велетенський натовп, що
забарикадував вхід, — згадував той
ленінградський концерт математик Леонід
Руховець, який нині живе в США. — Він
заповнив проїжджу частину Невського
проспекту, і кінна міліція направляла
транспорт у інший бік. Шанувальники без
квитків просто ввірвалися всередину.
Їхня хвиля змітала все на шляху, в тому
числі бабусь-білетерок. Наші квитки не
допомогли потрапити в палац — зал уже
був забитий. Нам відповідали в дусі
Ільфа і Петрова: “У всіх є квитки”.
Раптом я побачив якогось артиста, що
пробирався до входу із фразою: “Я член
президії Театральної спілки!”. Його
пропустили, бо “член президії”
звучало переконливо.
Руховець із дружиною пройшли слідом
за артистом. У концертному залі яблуку
ніде було впасти, люди забили всі проходи.
Старші колеги-літератори такого успіху
Окуджаві не могли пробачити. І вже за
два тижні після концерту, 26 грудня 1961
року, на сесії Спілки письменників СРСР
влаштували обговорення пісень Булата
Окуджави. Радянські “літературні
динозаври” мусили пристосовуватися,
щоб зробити кар’єру, а молодим із початком
хрущовської “відлиги” все давалося
надто легко. Кар’єра того ж Окуджави
будувалася сама по собі: його пісні
співав увесь СРСР. Якби ж ті пісні хоч
були путні — радянські, а то незрозуміло
що. До того ж наспівані під гітару —
блатний, міщанський інструмент. Отже,
Окуджаві вирішили добряче промити
кістки, вигнати зі Спілки. Це мав
бути розгром.
— Ну, порозважалися, а тепер — за
різки, — зіронізував після обговорень-наїздів
письменник Володимир Солоухін.
— Ану, хай заспіває! — перебили його
викрики колег. — Те, що на вечорах своїх
виконує!
Темноволосий, блідий, із блискучими,
як від гарячки очима, Окуджава стримано
казав:
— Я все заспіваю.
— Ні, ти заспівай те, що в Ленінграді!
— Добре, я заспіваю те саме. Може, не
все так страшно.
Узяв майже вертикально гітару й
заспівав: “До свидания, мальчики”
й “Арбат”, “Бумажный солдат”
і “Полночный троллейбус”. Під кінець
виступу атмосфера судилища змінилася.
“Талант виконавця, особливість голосу
і відповідна енергетика від тих у залі,
хто був дружньо налаштований, зробили
свою справу, — пише в щоденнику письменник
Андрій Гладков. — Стало ясно: “опрацьовувати”
Окуджаву не вдасться. Поет переміг”.
— У Спілці я залишився, але влада з
1961 року зі мною боролася, — згадував
Окуджава.
За ним стежили люди з КДБ, у будинку
стояли “жучки”, навіть у ліжку.
Понад 10 років — усі 1960-ті — його не
пускали на телебачення й радіо. Зате
платівки з піснями виходили за кордоном,
там же публікували його твори. Легше
стало в 1970-1980-х: кінематографісти вважали
хорошим тоном включали пісні Окуджави
у свої стрічки. Так у “Білоруському
вокзалі” зазвучала “А нам нужна
одна победа”, “Соломенная шляпка”
— в однойменному фільмі, “Ваше
благородие, госпожа Удача” — в “Білому
сонці пустелі”, пісенька кавалергарда
— в “Звезде пленительного счастья”.
Під час гастролей у США 1991 року Булатові
Окуджаві стало погано із серцем. Потрібна
була термінова операція вартістю $50
тис. На допомогу прийшли друзі, видавці.
Емігранти присилали чеки на $10, $50. Рік
по тому частину боргу перед лікарнею
покрив американський уряд. Радянському
було не до того — країна розвалювалася.
Після операції Окуджава прожив шість
років. У середині травня 1997-го він приїхав
до Парижа. Захворів на грип, який перейшов
у запалення легень. Барда поклали в один
із найкращих шпиталів французької
столиці. В Окуджави відкрилася виразка,
почалася внутрішня кровотеча. 11 червня
дружина Ольга хрестила його. Отримав
ім’я Йоан. Наступного дня барда не стало.
За півроку дружина знайшла в кишені
його піджака аркуш із рядками:
“Предчувствовать смерть и смеяться,
не значит ее не бояться”.
“Тільки раз я бачила його п’яним”
По поверненні з війни Булат Окуджава
вступив на філологічний факультет
університету. 1947-го одружився з
однокурсницею Галею Смольяниновою —
донькою підполковника.
— Чоловік не прогодує родину віршами,
— дорікав тесть Булатові.
Той як міг намагався вжитися в просту
російську родину, але стати своїм у
нього не виходило. “Булат запам’ятався
нам замкнутим, скупим на жарти, він
ревниво оберігав свої заняття від чужого
погляду, — згадує в мемуарах сестра
його дружини. — Галя чоловіка любила
безтямно. Вона збирала його вірші,
захоплювалася ними, ні в чому йому не
перечила”. Але подружжя все більше
віддалялося одне від одного. Край їхньому
шлюбу поклала пісня Окуджави, де були
рядки:
А в чем ты повинна?
А в том и повинна,
что рада была
любви половинной:
любимой слыла,
да ненужной была.
— Я не люблю цього вірша, — зізнався
Окуджава згодом в інтерв’ю. — Я написав
його зопалу. І дуже несправедливо було
те, що я написав. Я образив чудову жінку,
яка мене кохала. А найпідліше, що я почав
цю пісню виконувати в тому колі, в якому
ми обоє оберталися. Я одразу пошкодував
про це, але було пізно: пісня “пішла
по руках”.
Офіційно він оформив розлучення з
Галиною 1964-го — щоб вона могла отримати
квартиру.
Після цього одружився з фізиком
Ольгою Арцимович, із якою давно мав
стосунки. Наступного року вона народила
йому сина, теж Булата. Того-таки 1965-го —
рівно через рік після розлучення —
перша дружина Окуджави померла від
гострої серцевої недостатності. Від
першого шлюбу в Окуджави був син Ігор
(1954-1997). Його виховувала тітка — материна
сестра. Змінив кілька професій, від
музиканта до м’ясника, страждав на
алкоголізм і наркоманію. Помер за півроку
перед батьком.
1981-го Булат Окуджава закохався в
молодшу на 31 рік співачку Наталію
Горленко. Вона підійшла до нього на
вечірці після одного з концертів у
Москві. Заради барда покинула чоловіка.
До зустрічі з нею Окуджава вісім років
нічого не писав. А коли спалахнув роман
— знову пішли вірші й пісні. “Він
любив гостей, любив готувати, — пише у
спогадах Наталія Горленко. — Робив це
прекрасно, натхненно. Улюблена страва
— сирна запіканка. Їли ікру, зелень,
сири всякі, пили коньяк.
Казав, що жінку
не треба запитувати: що ви п’єте? Треба
запитувати: ви будете горілку чи коньяк?
Тільки раз я бачила його п’яним. Так, він
випивав, але знав міру. Улюблений його
тост — “Вип’ємо за цю мить. Будуть
інші, але цієї вже не буде”.
Дружина Ольга часом поривалася піти
від барда, а інколи — він сам хотів
залишити родину. Щоб припинити спільні
страждання, від Окуджави за п’ять років
пішла Наталія Горленко.
Грузинская песня
Виноградную косточку в теплую землю зарою,
и лозу поцелую, и спелые гроздья сорву,
и друзей созову, на любовь свое сердце настрою.
А иначе зачем на земле этой вечной живу?
Собирайтесь-ка, гости мои, на мое угощенье,
говорите мне прямо в лицо, кем пред вами слыву.
Царь небесный пошлет мне прощение за прегрешенья.
А иначе зачем на земле этой вечной живу?
В темно-красном своем будет петь для меня моя Дали,
в черно-белом своем преклоню перед нею главу,
и заслушаюсь я, и умру от любви и печали.
А иначе зачем на земле этой вечной живу?
И когда заклубится закат, по углам залетая,
пусть опять и опять предо мной проплывут наяву
синий буйвол, и белый орел, и форель золотая.
А иначе зачем на земле этой вечной живу?
1967
