Як ставитися до авторитарних режимів, що не терплять протестів,
фальсифікують вибори, б’ють і заарештовують лідерів опозиції? З такою
дилемою зіткнувся Європейський Союз після перемоги Олександра Лукашенка
на президентських виборах у Бєларусі, дуже далекій від елементарних
критеріїв прозорості й чесності та заплямованій репресіями, пише Le Monde.
ЄС, який у 1990-х ігнорував Бєларусь, під тиском польської дипломатії
зробив спробу діалогу з Мінськом. Одним із стимулів для цього стала
відмова Лукашенка визнати незалежність Абхазії і Південної Осетії.
Небажання Лукашенка рівнятися на Москву і його погані взаємини з Путіним
обіцяли простір для маневру, зазначає видання. Отже, європейські
санкції, що обмежують пересування бєларуського керівництва, було
заморожено, вироблено план зближення з Брюсселем, який ставив розумні
цілі у відносинах з країною, “котра є не залізною диктатурою на зразок
Туркменістану чи Північної Кореї, а жорстокою, бюрократичною і
параноїдальною автократією, де закони слугують тому, хто їх пише”,
зазначає газета.
Недільне побиття опозиціонерів, на думку видання, показало справжню
сутність режиму, що прагне “ні перед ким не звітувати” і брати що дають,
аби компенсувати відставання своєї “неосовєтської економіки”: з Китаєм
домовлятися про товарообмін, з Росією – про купівлю нафти і газу, з ЄС –
про кредити. “Чи має Євросоюз і далі грати в цю гру? Не факт.
Лукашенко, схоже, знову віддаляється від Європи в напрямку Сходу і
великого російського брата, – констатує видання, стверджуючи: – Допомога
ЄС тепер як ніколи повинна залежати від долі опозиціонерів”.
