Україна у пошуку національної солідарності

7 Лютого 2013 16:44 6 хв читання 1 376 переглядів

Однією з причин, із яких Україна
сьогодні опинилася в такій важкій
ситуації, є не лише, що “донецька”
влада катастрофічно не відповідає
викликам нинішнього часу, а й те, що у
частини українців за роки російської
і совітської окупації атрофувалося
почуття національної солідарності.

І значна частина населення намагається жити за відомим прислів’ям “моя хата скраю”, навіть не підозрюючи про те, що в своєму первісному контексті воно мало значуще продовження – “ворогів першим зустрічаю”. Українському населенню окупанти так довго прищеплювали ненависть і зневагу до всього українського, що в критичний для України час правління Януковича певна його частина дуже легко повернулася у ставленні до свого рідного, до тих критеріїв, які вже були колись за часів СРСР. Певною мірою це можна, звісно, пояснити тим, що майже 350 років українців силою заганяли в домінуючий “московський мир”, і все, що тепер відбувається в Україні, – це не що інше, як труднощі переходу від однієї (нав’язаної і домінуючої) культури до іншої. Але це лише частина проблеми, без розуміння і вирішення якої українська нація просто приречена на самознищення і вимирання. Білінгвічність значної частини українців породжувала і породжує конфлікт між своєю першою і рідною мовою – українською, й іноземною – російською, яка тим, хто був народжений в СРСР, нав’язливо видавалася за єдино рідну. Українці не захищені перед викликами сьогодення Ця розірвана національна ідентичність українського народу й ускладнення усвідомлення на даному відрізку історичного виміру буття Української держави того, що в час глобалізації поняття нації вимагає свідомого суспільного договору громадян як засобу солідарності, і призвели до того, що українська нація стала фрагментованою і незахищеною перед викликами сьогодення. А культурно-історичної ідеї нації виявилося замало для того, щоб навернути до українства пояничарену частину українського населення, котре показало себе неготовим не лише до сприйняття умовної українізації України в 1991-2009 роках, а й поряд із цим і ліберальних інститутів, громадянських прав та свобод. Таким чином, постає необхідність визначення для самих українців, що ж може виявитися найбільш ефективним інструментом для їхньої солідарності. Адже цілком очевидно, що проблема національної солідарності у постсовітській Україні породжена необхідністю заміни, укорінених до свідомості частини громадян совітських понять і цінностей, на модерні чинники української самоідентифікації і інтеграції. У часи ж донецької окупації України, коли демократія волею режиму “януковичів” опинилася на лаві запасних, можна поставити запитання: чому більше ніж за 21 рік ніхто так і не спромігся дохідливо пояснити самоцінність демократії і громадянського суспільства для України та українців? Проте без національної солідарності українці приречені на подальше вимирання і зникнення як народ у часи, коли фіктивна незалежність української нації стала у руках тих, хто сьогодні повністю контролює Україну, ефективним інструментом захоплення ресурсів, території і активів України. Тому не віднайшовши дієвого суспільно-інтегруючого чинника, для української нації годі й думати про те, що щось хоча б на йоту нині можливо змінити в житті України. Між тим, фактор української національної ідентичності є значущим чинником для відродження почуття національної єдності, яке нині у багатьох українців атрофоване. Бо за минулі століття іноземної окупації у частини українців вже на генному рівні закріпився симптом необхідності виживання будь-яким чином і за будь-яких несприятливих умов, який дійсно дав свого часу можливість нації хоч якось виживати, але став величезним гальмом для неї у часи виборювання українцями реальної незалежності. Необхідно враховувати фактори мотивації Водночас позитивних змін в українському суспільстві неможливо досягти без знання і врахування притаманних йому на соціоментальному рівні факторів мотивації. І в цьому сенсі для досягнення національної солідарності також потрібно враховувати й фактори необхідності національної, етнічної, релігійної, культурної і мовної єдності, які сьогодні розмиваються, наштовхуючись на штучно створені олігархатом соціальні антагонізми і кричущу класову нерівність. І тому самоідентичність українців спроможна стати потужним щитом від маніпуляцій, які нав’язані їм силою. Водночас українцем може себе відчувати будь-яка людина іншої національності, яка поважає країну в якій живе, сприймає її звичаї та порядки, знає мову титульної нації і готова приєднатися до української спільноти. А намагання жити в Україні, відторгаючи і заперечуючи її мову і культуру, пробуючи повернути її у часи тотальної русифікації, лише залишає таку з‘яничарену особу поза українським життям і вводить її у депресивний стан. Україна повинна стати Україною в усіх сенсах: в культурному, в мовному й історично послідовному. Країною, де негативна роль російської столітньої окупації має бути однозначно визначеною і оціненою. І чим раніше це стане зрозумілим для критичної маси українства, тим більше шансів будуть мати українці для того, щоб зберегти себе як націю. Між тим, питання національної солідарності не можна розглядати у відриві від проблеми солідарності соціальної. Оскільки соціальна солідарність виконує життєво важливу функцію – відтворення соціальної системи на будь-якому її ієрархічному рівні – від груп первинних соціальних осередків до соціуму в цілому. Рівень соціальної солідарності в українському суспільстві визначає ступінь гармонійності його функціонування, і в цілому життєві шанси і перспективи. А відсутність солідарності несе у собі загрозу соціальної дезінтеграції. У силу цього, при нормальному функціонуванні соціуму солідарність, як правило, є об’єктом неослабної уваги, як з боку правлячої в суспільстві групи, – в чиїх діях майже нероздільно присутні цілі відтворення суспільства і збереження своєї влади, – так і з боку інших соціальних інститутів, чия діяльність напряму обумовлена рівнем консолідації і кооперації їх членів. Але не можна вважати нормальним той стан суспільних відносин в Україні, за якого ні донецька влада, ні захоплені нею інститути не виявляють достатньої заклопотаності ступенем консолідації соціального цілого, а значить – і не зацікавлені у запуску процесу суспільного відтворення. Нині ж усе навпаки, режим “януковичів” з усіх сил знищує не лише національну складову українського суспільства, але й при цьому нищить усі найменші паростки соціальної солідарності українців, вбачаючи у цьому пряму загрозу для свого безроздільного панування над Україною. Необхідність усвідомлення досягнення національної солідарності, основних її характеристик, сфер реалізації та перспектив є сьогодні вкрай необхідною для українського суспільства. Україна відчуває нині великі проблеми з формуванням загального національно-культурного поля й утвердження правил національно-культурного співжиття, які були б прийнятні для більшості українських громадян. Інтеграція суспільства має відбуватися на всіх рівнях Також цілком очевидними є складнощі з мікронаціональною і макронаціоналною інтеграцією. А також не вселяють оптимізму і перспективи гармонізації взаємовідносин влади та суспільства на усіх рівнях. За цієї ситуації сфера громадянського суспільства і публічної політики мала б стати ареною для дискусії з приводу необхідності національної солідарності українців, як найважливішої складової українського буття. Необхідно визнати, що за всі роки незалежності в Україні так і не вдалося створити дієві інструменти розрусифікації і української ідентифікації. Адже нині на українських теренах проживають не лише українці, але й паралельно – “малороси”, “хохли” і “недоросіяни”. Для останніх, які є прямим продуктом правління совітської імперії, українська нація є міфічним утворенням, яка поки що так і не стала засобом соціальної інтеграції та національної ідентифікації суспільства. Правління олігархів, котре замінило в Україні правління комуністів, не передбачало ні національних цінностей, ні ідеологічних уподобань, ні відродження української культури і мови. Для них Україна – це територія тотального визиску, який гарантовано приносить надприбутки за відсутності будь-яких інвестицій і вкладень. Очевидно, що з розуміння цього необхідно саме виходити у пошуку української національної солідарності. І все має відбуватися так, як це було в Іспанії під час Реконкісти, оскільки відвоювати у олігархів всю Україну відразу не вдасться. Потрібно відвойовувати починаючи із Західної України, далі йти у Центральну, а вже потім на Південь і Схід. У цьому сенсі створення потужної загальнонаціональної профспілки типу польської “Солідарності”, а вже потім на її базі – єдиної потужної і впливової української партії, є цілком реальним завданням. Адже поки українські партії в основній своїй масі напряму чи опосередковано фінансуватимуться олігархами, усунути олігархів від контролю над Україною просто неможливо. І тут кожен має задатися питанням – чому хтось має займатися цим, а не я сам? Адже українське політичне і культурне життя, та український інформаційний простір може бути профінансований лише українським бізнесом, якого нині немає, і який необхідно буде створювати заново. Таким чином, необхідно відвойовувати Україну в олігархів по одному квадратному міліметру, створюючи на відвойованій території зону свободи. Бо якщо українці, поки що не здатні змінити “правила” гри, які принесли в Україну “донецькі”, то вони цілком можуть заблокувати їхнє застосовування на територіях, котрі будуть очищені від безпосереднього впливу олігархічно-кримінальних кланів…

Віктор Каспрук

Читайте також