Четвер, 19.10.2017, 23:58


Головна Реєстрація RSS PDA   18+
Вітаю Вас, Гість
загрузка...
Пошук на сайті
Ми в СоцМережах
Свежие новости
НОВОСТЬ ДНЯ
Головна » Статті » Аналітика, статті, публіцистика » Яскраві особистості України

Олег Кандиба-Ольжич спростував своєю загибеллю міф про ОУН

У червні минає 65 років відтоді, як у нацистському концтаборі трагічно завершилася біографія одного з керівників ОУН, археолога зі світовим іменем, поета й публіциста Олега Кандиби, більш відомого під літературним псевдонімом Ольжич.

Людинатест

Коли наприкінці 1980х ЗМІ розповіли, що Ольжича закатували у концтаборі нацисти, здавалося, усі пересвідчилися, що "колабораціонізм ОУН" - міф, вигаданий у Москві. Та за тиждень до вручення авторам документального фільму "Я - камінь з Божої пращі (Ольжич)" Національної премії імені Тараса Шевченка член комісії з її присудження - філософ Мирослав Попович - обізвав Олега Кандибу в газеті "День"... фашистом.

Зі слів одного з авторів стрічки, Леоніда Череватенка, в розмові з ним Попович вибачився за ту публікацію і визнав помилку. Але офіційного вибачення на газетних шпальтах не було! Невже навіть інтелектуали все ще вірять у нісенітницю, яку зі сарказмом сформулював історик Михайло Брайчевський: "Отже, всі ті, хто кликав його (український народ. - ред.) на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами українського народу?.."

Коли й справді вірять, то нічого дивуватися, що більшість громадян України живе так, ніби вона досі колонія. Адже німці та японці повернулися в економічні лідери планети навіть після нищівної поразки в найкривавішій в історії людства Другій світовій тому, що зі самоповагою у них все гаразд.

Відтак патріотичним ЗМІ нічого не залишається, як знову й знову пропонувати читачам своєрідний тест на здоровий глузд - біографію Ольжича. Попри те, що історики­педанти ніяк не завершать скрупульозніші дослідження про нашого видатного співвітчизника. Ба більше, іноді спростовують... самі себе.

Наввипередки
з науковцями

Та позаяк Ольжич був не публічним політиком, а спочатку активістом і згодом одним із керівників підпільного Руху опору проти окупантів, про факти його біографії дізнаємося не лише з архівних документів, а й зі спогадів соратників Олега Кандиби. Поповнюючи їхніми даними свої досьє, журналісти переповідають їх у ЗМІ, аби про Ольжича дізналося якомога більше читачів. Та водночас... провокують науковців писати сердиті листи в редакції газет.

Так сталося й з публікацією Ігоря Голода "Ольжич загинув, щоб не вмерла Україна" (львівська газета "Молода Галичина" за 4.07.2002 р.), на яку історик Володимир Косик відгукнувся реплікою "Національні герої заслуговують на правду" ("МГ" за 5.09.2002 р.). Але зокрема науковець спростовував у ній факт, вичитаний І.Голодом у книзі В.Косика "Україна і Німеччина у Другій світовій війні": "9 червня 1944 р. під час допиту ОльжичаКандибу було закатовано до смерті". При цьому історик посилався на німецький архів.

Натомість у репліці до "МГ" він уже цитував припущення члена ПУН (Проводу українських націоналістів) Євгена Онацького: "Можна подумати, що Ольжич повісився, щоб уникнути дальших тортур і, особливо, щоб в цих тортурах не сказати зайвого й для інших небезпечного".

Спростував В.Косик і твердження кандидата історичних наук Костя Бондаренка про те, що Ольжич очолював Революційний трибунал ОУН, які І.Голод вичитав в академічному "Довіднику з історії України". Свої обурення В.Косик адресував "МГ" і з приводу того, чого в її номері за 4 липня 2002 року... не було. Приміром, про те, що, "Ольжич був справді доцентом Гарварду" й що він "вишколював українських повстанців".

Син за батька відповідає

Вочевидь, науковець принагідно апелював у репліці до "МГ" до тих істориків, які справді подавали ті дані. Однак, попри те, що полеміка між ними триває, більшість їхніх даних про Ольжича все­таки збігається.

Зокрема, про те, що народився 7 липня 1907 року в сім'ї нащадка козацького роду, в якому був навіть полковник, - Олександра Кандиби, більш відомого під псевдонімом Олесь. Саме для сина писав той колискові, які співали нам матері й подавалися у радянських пісенниках як... народні. Та їх не друкували б на теренах СРСР, коли б Олесь не виклопотав виїзд своєї сім'ї за кордон, трохи поганьбивши у своїх віршах петлюрівців.

Але Ольжич сповна спокутував гріхи батька - поет і публіцист Євген Маланюк запевнив в есе "Зовсім інші": "У синах обох голосних поетів попередньої доби - Олеся та Миколи Вороного - наша поезія знайшла ніби доповнення всього того, що було в батьках лише в зародку або чого й зовсім у них бракувало. Вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідности - то був, може, єдиний вихід для дальшого ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури".

П'єсу про добу Козаччини Ольжич написав уже на шостому році життя. На дев'ятому - вірші. Його збірки "Рінь", "Вежі" були настільними книгами юних українців. Бо коли у творах Олеся вони натрапляли, за словами Маланюка, на "ботаніку" (айстри, троянди тощо), то у віршах Ольжича на "геологію" - незламних, як кремінь, підпільників УВО та ОУН.

Професор історії літератури Українського вільного університету (УВУ) Микола Горленко констатував, що творчість Ольжича стала національним прапором нашої духовності. Утверджуючи ідеали мужності й самовідданості, він неабияк спричинився до того, що у 1940х окупантам протистояли "зовсім інші" українці.

"І чиї ми діти"

Передусім сам став таким тому, що на собі пізнав крилатий вислів "горе переможеним". Залишившись у голодній ПущіВодиці під Києвом без батька, який не повернувся на Батьківщину з поста посла УНР у Будапешті, підлітком обійшов усі навколишні села, вимінюючи домашні речі на харчі. Але самотужки спромігся підготуватися до вступу у Празі водночас і до Карлового університету, і до Українського педагогічного інституту.

Своїм фахом не випадково обрав археологію - вся його Україна була тоді руїною. Розкопувати її почав із "маленької української Трої" - неолітичного поселення на місці буковинського села Шипинці, у якому знайшли пам'ятки трипільської культури, датовані ІV - ІІІ тисячоліттям до Р.Х. Вивчаючи їх, дослідив не лише глибокі коріння свого народу, а й його непересічну ще на світанку історії культуру. Тож утвердився в переконанні, що спадкоємці неабияких скарбів не заслуговують на долю рабів.

У 22річному віці захистив докторську дисертацію та опублікував німецькою мовою фундаментальну працю про пам'ятки зі Шипинців. Згодом - ще понад 30 наукових робіт у міжнародних виданнях (володів дев'ятьма мовами). Брав участь в археологічних експедиціях Галичиною, Буковиною, Чехословаччиною, Німеччиною, США та Балканами і в міжнародних наукових конференціях.

Був асистентом кафедри археології УВУ, співробітником археологічного відділу Чеського національного музею, науковим експертом європейського відділу "Пібадімузею" та "Фогг­музею мистецтва" Гарвардського університету (США). Читав у ньому лекції, сприяв заснуванню Українського наукового інституту. Але зрікся наукової кар'єри (та коханоїамериканки, побравшись з якою, міг уникнути бійні в Європі), аби, очоливши культурно­освітню реферантуру ОУН, ідейно виховувати українських повстанців.

Не такий уже
й "Ідеаліст"

Нацистів називав у публікаціях "збіговиськом расистів, горлорізів і бандитів", а їхню ідеологію - людиноненависницькою. Запевняв: "Українські землі є життєвим простором українського народу. Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія здобуде йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком. А його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур. Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів". Про те, що особисто він віднайшов цей ідеал, свідчить псевдонім Ідеаліст, яким його нарекли в ОУН.

Редагував орган ПУНу "Самостійна думка", в якому твердив: "Якщо революціонер використовує революційну ситуацію в особистих інтересах або в інтересах, що не мають нічого спільного з інтересами народу, то його місце не серед революціонерів, а серед підсудних у революційному трибуналі". За даними історика Миколи Вегеша, "став координатором ідеологічної і політичної роботи в Карпатській Україні", де ще й редагував журнал "Говерля". Після окупації Закарпаття угорцями його ув'язнили.

Коли частина оунівців утворила організацію на чолі зі Степаном Бандерою, залишився зі соратником лідера ОУН Євгена Коновальця - Андрієм Мельником. Утім, В.Косик назвав Ольжича "великим прихильником зближення до ОУНБандери". Увійшовши до ПУН, він керував на Наддніпрянщині членами ОУН (м), а коли нацисти ув'язнили її лідера Мельника - перебрав на себе його обов'язки. 1941 року ініціював "похідні групи на Схід", видання у Києві часопису "Українське слово" й скликання Української національної ради, до якої увійшло 114 представників різних регіонів і верств населення.

Корній Товстюк, тодішній провідник ОУН (м) Дарницького району Києва, а нині професор, згадував: "Ще до приходу німецьких військ у столиці з'явились українські охоронники з жовто­синіми пов'язками на рукавах, які взяли під охорону населення та його майно. Міська управа, українська охоронна поліція, автокефальна церква, Всеукраїнські професійні спілки, інтелігенція стали під прапор національної ради. Там, де існувала українська охоронна поліція, не було ні грабунків, ні сваволі, ні насильства".

На чолі Руху опору

Та після того, як митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, голова Національної ради Микола Величківський та Андрій Мельник адресували Гітлеру протест проти окупаційної політики в Україні, раду розпустили, а її членів репресували. Розстріляли й голову спілки письменників Олену Телігу. А взагалі на Наддніпрянщині загинуло 95% оунівців, які там перебували.

К.Товстюк свідчив: "Німецька цивільна влада примушувала українську заборонити вільну торгівлю, заборонити надавати населенню світло, тепло, навіть припини ввіз у Київ продуктів харчування, відмінити хлібні картки. Українські поліція та адміністрація зробили вигляд, що нічого про накази окупанта не знають. З перших днів роботи у Києві ОУН організувала перехват зброї, ліків, харчів, залишених совітами при відступі для своїх партизанів. Нами було створено осередки, де повинні були зародитись центри партизанського руху: Волинь, Холодний Яр, Чернігів".

Саме Ольжич віддав ОУН (м) наказ творити перші після розпуску Поліської січі загони УПА. А також відправив зв'язкових до англійців та американців, але їх схопили в Іспанії франкісти. 25 травня 1944 року у Львові заарештували й Ольжича, ув'язнивши в концтаборі Заксенгаузен. Там дочікувався свого вироку й екс­ад'ютант Юзефа Пілсудського Єжи Кунцевич, який розповів, що нацисти піддали Ольжича нелюдським тортурам, але він мужньо твердив: "Свідчень не даватиму і нічого підписувати не буду".

У ніч із 9го на 10 червня 1944 року Ольжича знайшли повішеним у камері, куди його непритомне тіло кинули після двадцять сьомого допиту. Літургію по ньому відправив католицький єпископ Любліна, теж ув'язнений в Заксенгаузені. За упокій душі Ольжича молилися лідери німецьких партій, заборонених нацистами, екс­міністри й полонені генерали. Звістка про смерть сина звела в Празі у могилу й Олександра Олеся, в яку символічно перепоховали Ольжича.

Ігор Голод


медицинские книжки для организаций
Категорія: Яскраві особистості України |
Переглядів: 2995 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]