Змарновані нагоди

Неоднозначно роль Петлюри в історії України оцінюють навіть її патріоти. Саме його вважають винним у тому, що українці, зазнавши під його проводом поразки у визвольних змаганнях 1919 - 1921 років, були приречені в результаті неї на колгоспи, депортації до Сибіру, голодомори, катування й розстріли.

Тож позаяк усе це й справді стало можливим далеко не в останню чергу завдяки прорахункам Петлюри, то їх варто не забувати, аби не повторити. Адже цей майбутній глава Української держави сам же й створив ті перешкоди, які вже невдовзі виявилися непереборними.

"Хвилина велика, - звертав увагу освіченої інтелігенції на чолі Центральної Ради цей селянин. - І нам не простять наші діти та внуки, коли ми її змарнуємо. Кожний, хто хоче миру, готується до війни. Не мусимо у гнобителів наших чогось просити, питатися їхньої згоди. Нам нема чого і нікому кланятися - візьмемо своє!"

Міни під себе

Однак Петлюра не прислухався до цих волань навіть під час збройних сутичок у липні того року в Петрограді між більшовиками та військами, вірними Тимчасовому уряду Росії. Навіть попри те, що самостійники, роззброївши тоді у Києві російських солдатів, проголосили в нашій країні владу Петлюри та його однодумців, ті не лише зреклися її, а й змусили патріотів України масово гинути на фронті за їхню мачуху-Росію.

Петлюра залишився глухим і тоді, коли член президії Українського військового з'їзду Ілько Гаврилюк протестував: "Немає за що віддавати на загибель найкращих синів нашої Вітчизни! Ми залишимося біля розбитого корита, коли позбудемося своєї організованої військової сили, віддавши її до послуг російському урядові!"

Неймовірними зусиллями Петлюрі таки вдалося, зі слів заступника генсекретаря військових справ Володимира Кедровського, "розвіяти вра­жіння від промови І.Гаврилюка". Майбутній Головний отаман УНР так виправдовувався тоді перед своїми співвітчизниками: "До організації війська ми підходимо як демократи. Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делєгати всіма силами запобігали тому, щоб ті люди, котрі хочуть мілітаризму, не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенародного озброєння, міліції... Небезпека тут полягає в тому, що коли зорганізується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства".

А щодо Росії, якій Петлюрі уже невдовзі довелося з тяжкими втратами протистояти, він закликав: "Не треба в дану політичну хвилину відокремлювати долі Росії від долі України. Якщо Росія потерпить поразку - наслідок цієї катастрофи відіб'ється і на по­літичній частині її - на Україні. Будьмо ж на височині нашої національної гідності, щоб у цю важливу хвилину ніхто не наважився кинути нам докір, що керувалися пристрастями, національною виключністю".

Однак, запевнивши селян у тому, що військо потрібне лише "буржуям", Петлюра подбав таким чином про те, аби його армія поступалася за чисельністю більшовицькій, білогвардійській, польській і румунській. А переконавши співвітчизників, що російський пролетаріат - "друг, товариш і брат" українцям, Петлюра домігся не лише нейтралітету більшості з останніх під час більшовицького повстання у Києві та його штурму загонами Муравйова, а й навіть переходу на бік ворога Таращанського й Богунського полків та загонів на чолі з отаманами Григор'євим, Ангелом, Зеленим та іншими "міліціонерами".

"Овеча простота"

Тодішній однодумець Петлюри Кедровський згодом констатував із приводу промов Головного отамана УНР: "Яка безмежна наївність - овеча простота, за яку українська нація дорого заплатила".

Приблизно таку ж світо­глядну еволюцію, хоч і з фатальним запізненням, а все ж пройшов і Петлюра. Один із офіцерів його армії, а згодом відомий поет та публіцист Євген Маланюк вважав, що метаморфоза у свідомості його головнокомандувача відбулася тому, що "тип новітнього українця проявився передовсім у війську".

"Петлюра на народного вождя виріс, власне, цим, а не іншим шляхом, - запевняв Є.Маланюк. - Національний зміст його, що ховався під оболонкою рядового діяча перед­революційного типу та члена демократично-соціялістичної партії, наявнився і розквітнув у боях за Арсенал, при обороні Києва, при облозі і здобутті столиці в році 18-му, в атмосфері Крут, а не в атмосфері розгласованої залі Малої Ради (президії Центральної Ради - "Пошта")".

Іншими словами, практична робота посприяла очищенню Петлюри від згубних для неї кабінетних доктрин, за якими "пролетарі не мають вітчизни" і їм "нічого втрачати, окрім своїх кайданів". Та, на жаль, це прозріння відбулося надто пізно, аби УНР була готовою до успішнішої відсічі більшовикам.

До того ж Петлюра грішив фатальними прорахунками й після того, як позбувся своїх москвофільських ілюзій. Приміром, далеко не усі згодні з тим, що справді слід було піднімати на радість Москві повстання проти гетьмана Павла Скоропадського.

Бо ще не відомо, чи підписував би той грамоту про федерацію з Росією, коли б Петлюра та інші діячі Центральної Ради прийняли запрошення гетьмана спільно з ним будувати Українську державу. А частина дослідників не виключає, що країни - учасники Антанти й справді допомогли б Україні в її війні з Росією, якби Петлюра подав на вимогу їхніх керівників у відставку з поста голови Директорії УНР.

Не всі сучасники та історики вибачили Петлюрі й розстріл за його наказом обдарованого й популярного воєначальника Петра Балбочана, запідозреного головою Директорії УНР у спробі "правого" державного перевороту. Втім, перелік претензій до Петлюри здатний поміститися не на газетну шпальту, а на товстий фоліант.

Юридичний плацдарм

І все ж українці домоглися 1991 року незалежності в тому числі й завдяки... Петлюрі. Бо Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ніколи не проголосувала б 24 серпня 1991 року за Акт про незалежність України, якби вояки, очолювані Петлюрою, не змусили своєю відчайдушною боротьбою більшовиків визнати нашу країну не автономною частиною Російської Федерації, як цього вимагав Сталін, а такою ж, як вона, республікою у складі СРСР.

А також внести в Конституцію СРСР пункт про можливість виходу з цієї держави союзних республік. Перефразовуючи рядки з пісні Андрія Миколайчука "Підпільник Кіндрат", десятки роки "бомба" ("юридичний плацдарм" Акта про незалежність України 1991-го) пролежала, а все ж вибухнула. Бо в більшовиків не було б потреби проголошувати 25 грудня 1917 року з пропагандистською метою на противагу Українській Народній Республіці свою державу з такою ж назвою (на Українську Со­ціалістичну Радянську її перейменували щойно 6 січня 1918-го, а на Українську Радянську Соціалістичну - аж 1937-го), якби напередодні - 29 жовтня того року - в Києві перемогло більшовицьке повстання, придушене в тому числі Петлюрою.

Адже саме за дорученням генерального секретаря (так тоді величали міністрів) військових справ УНР Симона Петлюри були створені дві сердюцькі дивізії, які роз­зброїли спільно із січовими стрільцями повстанців. Саме Петлюра санкціонував і створення військового формування "Українські січові стрільці" (у складі якого, до слова, загартувалися Євген Коновалець, Андрій Мельник та інші майбутні лідери ОУН).

За даними низки дослідників, саме Петлюра ще й наказав командирові 1-го Україн­ського корпусу Павлові Скоропадському відбити наступ на Київ збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. І лише після того, як більшовикам не вдався таран, вони змушені були піти на проголошення псевдо-УНР, яка слугувала юридичним плацдармом для розпаду в 1991 році Радянського Союзу.

Генсек - проти... більшовиків

Утім, незалежність УНР її лідери, які марили федерацією України з Росією, проголосили щойно у січні 1918 року. Та й то лише на вимогу... німців, які заявили на мирних переговорах у Брест-Литовському, що воліють мати справу із суверенною державою.

Однак і ця подія не увійшла б у підручники історії, коли б не Петлюра.

Бо, по-перше, два дні, упродовж яких Центральна Рада видавлювала із себе по краплині раба, подарували їй коштом свого життя, затримавши під Крутами російських червоногвардійців, юнкери школи прапорщиків імені Богдана Хмельницького, створеної за дорученням Петлюри. А по-друге, - повторне повстання більшовиків у Києві, які базувалися на заводі "Арсенал", розгромив тоді саме Гайдамацький кіш Слобідської України, створений та особисто очолюваний Петлюрою.

А фактично одноосібно очоливши 1919-го УНР, Петлюра продовжував боротьбу з катами свого народу й після того, як їхні ідеї проголосив своїми... Михайло Грушевський, котрому в незалежній Вітчизні ставитимуть пам'ятники з написами "Перший президент України" (попри відсутність в УНР такої посади). Більше того - Петлюра не віддавав своїй армії наказу про капітуляцію навіть у "трикутниках смерті", коли у його вояків закінчувалися набої та ліки від тифу.

Тож виходить, що Головний отаман УНР програв не війну, а лише одну з її кампаній, упродовж якої керував опором українців довше, аніж протрималася 1940 року проти німців Франція. Це визнали й більшовики, воюючи з ним аж до 1926-го, коли вони нацькували на нього вбивцю Самуїла Шварцбарда (докладніше про це - у книзі полковника Комітету держбезпеки СРСР Павла Любімова "Шпигуни, яких я ненавиджу й люблю").