Сultprostir збирає відгомін після культурних дискусій на ГОГОЛЬFESTі. Цього разу у вигляді цитат, викриттів та одкровень Оксани Забужко.

Ми лікуємо не людину, а націю. А нація – це кілька поколінь. Є різні рівні ідентичності. Ще в 1990 році я писала про те, що повного приріднення до землі без мови бути не може. Хоч би тому, що мова – то є історична пам’ять, колективне несвідоме.

Із середини 1990-х з українською книжкою зайти на Донбас  українському ж видавцеві було неможливо. Донбас і Крим були відразу схоплені російськими дистриб’юторами. Отже, ця війна не вчора почалася.

Українець, який розмовляє українською мовою, теж від Путіна не убезпечений. Чому ніхто не гине у Львові? Тому, що Путін глибоко переконаний і не сильно захитаний у цих своїх переконаннях, що Україна – це Галіція. Бути українцем і бути україномовним  можна галичанам, їм дозволялося. Але навіть там в усіх маршрутках, в кабаках грає російська попса! Це теж частина інформаційної війни. Тому ситуація зараз шизофренічна: з одного боку ллється кров, гинуть люди, російськомовні, україномовні, суржикомовні, немає різниці, ті, які ідентифікують себе як українців. І в цей самий час лише за перший тиждень вересня 10 українських каналів показали 71 російський серіал, в тому числі «Ліквідацію», де чекісти знищують бандерівців. Добре хоч порахували. Якби не війна, ніхто б і не моніторив.

Росія з початку дебілізувала своє населення, і вже потім взялася за наше. Але це їй вдається з меншим успіхом. Насправді, якщо повністю уявити те, що в плані інформаційному робили з Україною з 2000 року, протягом останніх 10 років, то той опір, який ми зараз маємо, останні ці дев’ять місяців, це просто в категорії чуда.

Потрібна внутрішня відмобілізованість, щоб ми постійно розуміли, що знаходимось на війні, що це не ситуація десь там на Донбасі і мене вона не стосується. Зараз Путін і ФСБ нам допомагають відмобілізуватися: ті процеси, які б у мирний час забрали своїм ходом два покоління, зараз відбуваються у прискореному режимі.

Книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву» писав весь український народ. У ній зібрано твори більше 150 авторів: від відомих журналістів до мережевих-ніків. Весь український народ писав у соціальних мережах, бо більше йому писати ніде, бо у нас немає майданчиків для того, щоб висловитись, артикулювати якісь смисли. У нас немає і друкованої преси, де б міг з’явитися друком великий аналітичний есей – те, що формує певний наратив серед освіченого прошарку цілої країни.

У нас безсловесне суспільство. Що є мова? Це артикуляція певних смислів на коротшу дистанцію, що має проговорюватись, в’язатись із тим, що було вчора і позавчора. І до якихось довших смислів, історичної пам’яті, коли ми маємо розуміти, як ми опинилися тут і чому так сталося. Книжка вже є третім, четвертим рівнем. Хоча література – це піонер мови, вона пальпує і називає якісь речі вперше, другою має прийти друкована преса, щоб перекласти на мову біжучої історії те, що письменник лише означив у романі.

Мені часто доводилося чути питання: «Як ви вважаєте, коли це припиниться і буде як раніше?» Та хай Бог милує, щоб було так, як раніше. Війна − не є раптовим падінням каменів з неба, стихійним лихом, яке треба пересидіти. Війна є хірургічним етапом. Нагноєння, яке відбувалось десятиліттями, доходить до тієї фази, коли воно вже некурабельне. Тоді проривається гній із кров’ю. Зараз це місиво із гною і крові ми бачимо у всьому, що відбувається в цій війні. Основні два фронти тут − фронти самовизначення та ідентичності – вони пролягають не по українській чи російській мові, вони пролягають значно глибше. По лінії вибору між добром і злом. І цей саме вибір є тією головною моральною мобілізацією, якої вимагає ситуація від кожного з нас.