Медіа - це завжди віддзеркалення суспільства. Власне, українські медіа продовжують всі тенденції, характерні для українського суспільства. Головною ж дихотомією між ними є не так ідеологія або стилістика, як проукраїнськість або проросійськість. Оскільки неприхований прокремлівський наратив в Україні не буде успішним, його носії прагнуть приміряти на себе одяг опозиційності.

З поширенням інтернету в Україні з'явилося стільки віртуальних медіа, що заплутатися в них дуже легко. Особливо людині, яка погано орієнтується в реаліях вітчизняного медіа-ринку. Разом з тим в цьому різноманітті все ж можна виділити кілька різних течій, які об'єднують інтернет-ЗМІ, що належать різним власникам.

Як і в європейських країнах, в Україні ЗМІ не завжди ставлять в основу своєї роботи служіння стандартам ВВС і часто мають помітний ідеологічний ухил. Зокрема, цей поділ вітчизняних видань не так на праві і ліві, як на проукраїнські та проросійські. Причому останні теж часто намагаються позиціонувати себе як ліві або антифашистські, хоча в цілому такими не є. У той же час по-справжньому ліволіберальних медіа у нас майже немає. До них можна зарахувати хіба що "Громадське ТБ", яке з'явилося в останні роки. Причому така позиція вже стала приводом до низки гучних скандалів.

Якщо проаналізувати найпопулярніші українські інтернет-ЗМІ, то умовно проросійськими можна назвати такі: "Корреспондент.net", "Страна.ua", "Вести", "2000.ua", "АіФ.ua", "Комсомольська правда". Чому умовно? Та тому що явної агітації за дружбу з Путіним і відмову від суверенітету на користь Москви вони не ведуть.

Умовно проросійські видання, які належать політикам, пов'язаним з Кремлем, використовують в цілому помірковану риторику, але задають певний тон. Як правило, всі вони регулярно обігрують стандартний набір меседжів: "в Україні йде громадянська війна", "революція 2014 року зазнала поразки і тому була марною", "в Європі Україна нікому не потрібна", "влада корумпована, в армії зрада, тарифи непомірні", "в економіці все стало тільки гірше" і тому подібне. Періодично на цьому тлі також публікують новини та статті про успіхи Росії і Бєларусі, приреченість ЄС і необхідність децентралізації, щоб виправити ситуацію в Україні. Звісно, не забувають орієнтовані на Росію видання і піарити відповідних політиків. Бойові дії на сході України згадані ресурси висвітлюють по-різному. Про російських бойовиків пишуть переважно стримано.

А ось умовно проукраїнські видання вирізняються великою ідеологічною строкатістю. Серед них є і помірковано-консервативні, і націоналістичні, і ліберальні ЗМІ.

Так, до правих інтернет-ЗМІ можна віднести одне з найпопулярніших українських медіа "Цензор.нет", яке славиться своєю відверто "яструбиною" редакційною політикою. Журналісти "Цензора" багато уваги приділяють перебігу бойових дій, часто пишуть про російську військову присутність, публікують інтерв'ю учасників воєнних операцій. При цьому тон публікації не залишає сумнівів, на чиєму вони боці. Проросійських бойовиків на сайті називають терористами, про українських військових пишуть з повагою і називають героями.

Інший приклад ще більш правого ЗМІ, яке звичайно не стримується в виразах по відношенню до ворогів української державності, - depo.ua. Девіз сайту "Тільки для укропу" вельми красномовно свідчить про його редакційну політику. Навіть новини на цьому ресурсі мають очевидну антиросійську спрямованість. Зокрема, журналісти depo вирішили спеціально писати замість "в Росії" "на Росії" у відповідь на те, що російські ЗМІ постійно пишуть "на Україні".

Найяскравіші представники умовного ліберального табору - "Лівий берег", Gordon.ua, "Дзеркало тижня", "Новое время", "Фокус", "Радіо Свобода". Як і праві, ліберали відверто підтримували Євромайдан, а в конфлікті на Сході однозначно стають на бік Збройних сил України, називаючи колабораціоністів бойовиками, терористами і сепаратистами.

Ще помітніший ухил у бік лівизни має "Громадське ТБ", звідки після розколу в редакції і декількох скандалів були звільнені всі люди, які не поділяють ліволіберальних цінностей. Журналісти цього ресурсу частіше за інших говорять про необхідність дотримання стандартів, а також рівного висвітлення позицій усіх сторін конфлікту на сході України. Тут часто звучить жорстка критика українських військових, а також трапляються репортажі про злочини бійців ЗСУ. А що деякі його матеріали перегукуються з тезами російської пропаганди, то сайт регулярно критикують праві за брак патріотичної позиції. Останній приклад такої роботи на "Громадському" - матеріал під назвою "Тебе не існує" про таємні в'язниці СБУ.

Якщо ж говорити про українське телебачення, то навіть більше, ніж проукраїнськість/проросійськість, у редакційній політиці важить позиція безпосереднього власника. Якщо олігарх має проукраїнські погляди, отже, й ресурс буде відповідним і навпаки. Адже не варто забувати, що в нашій країні немає жодного прибуткового телеканалу, тому абсолютно всі вони повністю залежать фінансово від своїх господарів. А значить, говорити про наявність незалежних каналів не доводиться. До цього також додамо, що, за статистикою, український телеглядач - це, як правило, домогосподарка за 40 з не дуже високим рівнем освіти, доходу і, чого гріха таїти, інтелекту.

Трійка найпопулярніших вітчизняних каналів роками залишається незмінною. Це "Інтер", який належить Сергію Льовочкіну і Дмитру Фірташу, "1+1" Ігоря Коломойського і ТРК "Україна" Ріната Ахметова. Два з них - "Україна" та "Інтер" - мають лише умовно проукраїнську позицію, яка насправді нерідко перегукується якщо не з прямою, то з прихованою російською пропагандою. Наприклад, сепаратистів тут ніколи не називають терористами, на них нерідко кажуть "ополченці". "Україна" також вирізняється постійним набридливим піаром свого господаря, точніше, його благодійних справ в ОРДіЛО. Випуски новин на цьому каналі часто нагадують невеликі вкраплення інформаційних приводів лише для того, щоб не скрізь звучало прізвище його хазяїна. Що ж стосується "Інтера", то він давно і свідомо маніпулює громадською думкою в проросійському ключі.

"1+1" традиційно має проукраїнську позицію, яка, втім, з огляду на його переважно жіночу аудиторію, нерідко набуває вельми гротескних, навіть істеричних форм. А після того як Коломойський залагодив, нехай і тимчасово, свої суперечки з президентом Порошенком, з ефіру майже зникла критика Банкової.

Другий великий пул каналів - інформаційні, або новинні. Їх шість. Почнемо з "112 Україна", який досить довго був чи не головним подразником для патріотичної громадськості, позаяк нерідко слугував майданчиком для надання слова проросійським спікерам. Однак за останні півроку-рік він став підкреслено нейтральним.

Його місце в проросійській площині впевнено зайняв NewsOne, який формально належить одіозному "регіоналу" з Харкова Євгену Мураєву, а реально фінансується коштом Миколи Азарова. Канал веде досить неприховану "лайт-ватну" політику, особливо цим відзначається його "прима-балерина" росіянин Матвій Ганапольський. Не відстає і сам Мураєв, який чи не щодня видає спічі в стилі "припинити громадянську війну на Сході". А після того як у парі з Вадимом Рабиновичем він заявив про запуск нового політичного проекту під назвою "Життя", який дуже нагадує електоральну спадщину Партії регіонів, можна не сумніватися, що цей канал претендує на роль головного розсадника проросійської пропаганди в країні.

Колись легендарний "5 канал", який досі, попри всі обіцянки, належить Порошенкові, істотно здав позиції. Незважаючи на хорошу ресурсність, він вже давно не відповідає статусу "першого інформаційного". Не сприяє популярності хоч і не дуже жорстка, але цілком природна правляча цензура, що панує на ньому.

"Еспресо", який постав на хвилі Майдану і належить нардепу від "Народного фронту" Миколі Княжицькому, веде досить незалежну інформаційну політику, ну хіба що тут не так часто можна почути критику НФ і раніше прем'єр-міністра Арсенія Яценюка. Але плюралізм думок цілком зберігається.

"24 канал", який належить меру Львова і лідеру "Самопомочі" Андрію Садовому, здається, так і не зміг вийти за межі своєї регіональної ідентичності. Маючи проукраїнську редакційну політику, канал не витримує конкуренції з великою інформаційною четвіркою, пишуть Денис Казанський, Богдан Буткевич у статті "Хто говорить і що показує" у виданні "Тиждень".

На минулому тижні в російській пресі виявився помітний спад інтересу до української проблематики. І навіть відмова України прийняти нового російського посла поки що не викликала тієї істерики в прокремлівських ЗМІ, яка пішла б неодмінно, якби це подія сталася в інший час.

Очевидячки, деяке затишшя на українському інформаційному фронті пов'язано не тільки з тим, що головні "гармати" відпочивають на пляжах у країнах імовірного противника, а й з тим, що інформбійці, які залишилися, не отримали чітких вказівок від кремлівських кураторів про те, з якою інтенсивністю треба плювати в бік України. Тому плюють рідко, мляво і не дуже прицільно. В агентстві РІА "Новости", де зазвичай антиукраїнські матеріали доходили до третини всього обсягу публікацій, на цей час про Україну не сказано жодної серйозної гидоти.

В "Известиях", де часом весь номер закінчується люттю до українських "фашистів", десь на задвірках сайту самотньо бовтається тижневої давнини замітка колишнього віце-прем'єра уряду Януковича Сергія Арбузова, який з надією пише, що "з настанням холодів в Україні почнуться бунти, і влада буде повалена".

На тлі спаду антиукраїнської активності російської пропаганди фактор України в останні дні значно збільшився в світовій пресі і світовій політиці. Цьому сприяли політики Франції та США. Скандальний візит до Криму в обхід Києва групи французьких парламентаріїв на чолі з Тьєррі Маріані завершився обміном люб'язностями з кореспондентом агентства УНІАН в Москві Романом Цимбалюком.

Ремесло журналіста вимагає вміння ставити запитання різних типів. Є "питання-питання", які ставлять, коли журналісту справді цікава думка співрозмовника і він щиро хоче її з'ясувати і познайомити з нею свою аудиторію. Є "питання-компліменти", типу: як вам вдається так багато працювати і чи вистачає часу на сон? Журналісти таких питань не ставлять. А є "питання-удари", які ніби й риторичні, оскільки в питанні міститься відповідь. Їх ставлять з метою вивести співрозмовника з рівноваги і показати своїй аудиторії, як він буде викручуватися.

Ленін називав західних буржуазних політиків і громадських діячів, які підтримували більшовиків, "корисними ідіотами". За часів Леніна вони, справді, ще могли бути "ідіотами", тобто й справді не розуміти, кого і що вони підтримують. Але вже підтримка сталінського режиму політиками Заходу більш схожа на гидоту, ніж на ідіотизм.

З наближенням до фінішу виборчих перегонів у США тут все частіше розігрується українська карта. Трамп в своєму інтерв'ю програмі "TheWeek" на каналі ABC фактично виправдав анексію Криму, заявивши: "Народ Криму волів бути з Росією, а не там, де він був раніше". Крім того, Трамп став переконувати ведучого і американців, що "Путін не ввійде в Україну". А коли ведучий повідомив йому неприємну новину, що "Путін вже там", причому вже два роки, Трамп спочатку трохи забарився, а потім сказав, що коли він прийде до влади, Путін в Україну не ввійде.

У корисних мерзотників, що прикидаються ідіотами, які не розуміють, яку загрозу миру несе путінський режим, є різні резони. У когось, як у колишнього канцлера ФРН Шредера або глави МОК Баха, ці резони вочевидь меркантильного плану. Хтось, як Маріані і Трамп, намагаються зіграти разом з Путіним на збільшення хаосу в світі, оскільки в світі упорядкованому і стабільному не мають жодних політичних перспектив. Результат їхньої політики буде той же, що й у їхніх попередників, що не прикидалися корисними ідіотами, а були ними насправді. Цей результат: перетворення їхніх імен на загальні для позначення зрадництва й угодовства з ворогами цивілізації, пише Іван Яковенко в статті "Корисні мерзотники, що вдають із себе ідіотів" в газеті "День".

Якби якесь видання вирішило написати про "сили, підтримувані Німеччиною" в окупованій нацистами Франції або про "прорадянські сили" впродовж Празької весни, то його вважали б безнадійно дезінформованим або глибоко лицемірним. Як у часи окупації Франції, так і в ході Празької весни серед місцевого населення залишалося чимало колаборантів, і для опису подій придумали безліч зручних евфемізмів. Однак ніхто не сумнівався в тому, хто насправді за цим стоїть.

У випадку з Україною це здоровий підхід не застосовується. Міжнародна преса відіграла ключову роль в створенні атмосфери невизначеності, що дозволила Росії успішно розв'язати гібридну війну.

Чому ЗМІ такі обережні у висвітленні ролі Росії в цьому конфлікті? Є багато причин, чому ЗМІ аж так сильно вихолостили свою риторику. Головний фактор - прихильність західної журналістики принципові об'єктивності (як мінімум, у теорії). Кремль майстерно скористався принципом подачі обох точок зору, зумівши змістити акценти в дискусії і зажадавши додати до обговорення власні наративи. Класичним прикладом цієї практики є представлення народного повстання проти авторитарного режиму в Україні як "очолюваний ЦРУ фашистський переворот".

В умовах украй різних наративів балансу думок бути не може. Журналісти можуть або висловити свої оцінні судження, або залишатися строго нейтральними. Більшість обрала другий варіант. Інакше виникає загроза зневаги ключовими етичними зобов'язаннями сучасної журналістики. Але уникаючи здорових висновків, вони зробили неоціненну послугу Кремлю.

Міжнародні ЗМІ брали приклад з політиків. Росія повністю заперечує будь-яке втручання в Україну, і це не потребує подальших пояснень. Частину відповідальності повинна взяти на себе сама Україна: Київ відмовився офіційно заявити про те, що країна перебуває в стані війни і вважав за краще називати конфлікт антитерористичною операцією. Так, є безліч юридичних і стратегічних причин, щоб чинити таким способом. Наприклад, бажання зберегти для країни канали міжнародного фінансування, не давши при цьому Кремлю приводу почати повномасштабну воєнну інтервенцію. Але, незважаючи на це, позиція офіційного Києва ще більше посилила сум'яття.

Причини, з яких реальну картину того, що відбувається, замовчують міжнародні політичні лідери, зрозуміти складніше. Дехто відверто говорить про російську військову агресію, інші - прагнуть убезпечити себе загальними фразами про "російське втручання", закликаючи при цьому всі сторони припинити військові дії. Можливо, вони намагаються зберегти для Росії шляхи відходу і уникнути тим самим повномасштабної воєнної конфронтації з Кремлем.

І все ж в даному питанні є прогрес. У перші дні конфлікту багато ЗМІ воліли описувати бойові дії в Україні суто як внутрішні справи країни, користуючись такими термінами як "українські повстанці" і "антикиївські сепаратисти". Ці позначення поступово зникли, поступившись місцем "підтримуваним Росією силам" і "проросійським силам". Державний департамент США вирішив піти далі і навесні 2015 року використовував фразу "комбіновані російсько-сепаратистські сили". Цей технічно правильний, але трохи дивний термін не зміг змінити сприйняття людей. Він не стільки вносить ясність, скільки породжує нові питання. Чи справді Росія лише надає військових радників? Яке співвідношення російських та сепаратистських бійців в цих комбінованих силах? Зовнішні оглядачі можуть зробити висновок, що російське втручання не відіграє тут вирішальної ролі.

Гібридний підхід Росії до міжнародного конфлікту породив нові виклики, і світовій спільноті, поза сумнівом, потрібен новий лексикон. Протягом останніх 2,5 року концепція російської гібридної війни стала загальновизнаною. Проте її ще належить перекласти мовою однозначних термінів, які б правильно описали те, що РФ робить на сході України. Одним із способів для позначення військових підрозділів на сході України може бути термін "гібридні російські сили": він підкреслив би, що відповідальність за те, що відбувається, в цілому покладається на Росію, однак при цьому зазначені сили мають змішаний склад і відрізняються від звичайних збройних сил.

Люди давно зауважили, що перо сильніше за меч. В інформаційну епоху це, як ніколи, правда. Міжнародні ЗМІ відіграли ключову роль в тому, що Росія зуміла розв'язати проти України гібридну війну. Тепер же вони можуть допомогти переламати ситуацію, прийнявши термінологію, що адекватно описує реалії, які стоять за цим кровопролиттям, пише Пітер Дікінсон у статті "Як преса допомогла Кремлю розв'язати війну", яку публікує видання "Новое время".