Маючи великий талант державників і вправних воїнів, вікінги ще в давнину проклали культурні мости між населенням наших земель та північними народами Європи .

«Добою вікінгів» у Швеції, Норвегії та Данії називають період зухвалих набігів відважних морських воїнів, перших скандинавських королів-конунгів найдавніших епічних пісень і переказів-саг. Для Європи він почався 8 червня 753 року, коли скандинавські пірати напали на монастир.

Св. Кутберта на острові Ліндісфарн (північний схід Великої Британії). Саме тоді Англія, а невдовзі й уся Європа дізналися про страшних «північних людей» та їхні драконоголові кораблі (дракари).

Із чорним круком на прапорі

У 794 році вони «відвідали» сусідній острів Веармус, де теж був монастир, через рік – Ірландію, а у 802–806-му добралися до островів Мен і Айона біля західного узбережжя Шотландії. Через двадцять років нормани зібрали велике військо для походу на Англію та Францію. У 825-му вони висадилися на Британських островах, а в 836-му вперше був розграбований Лондон. Десятиліття потому данці захопили Гамбург, причому сплюндрувавши настільки, що резиденцію єпископа довелося перенести до Бремена. Лондон і Кентербері скандинавські язичники грабували не раз.

866 року шторм заніс кілька вітрильників до берегів Шотландії, де норманам довелося перезимувати. Наступного року на землях Нортумбрії та Східної Англії було утворено нову державу Данло зі столицею в місті Йорку (Йорвіку), що проіснувала до 878-го. У цей час на Англію знову напав великий флот, уже вкотре була захоплена її столиця, опісля нормани рушили на Францію. 885-го впав Руан, а Париж, який і до того тричі грабували, опинився в облозі. Отримавши викуп, вікінги зняли її і відійшли в північно-західну частину Франції, котра 911 року була віддана норвежцеві Роллону. Ця земля дістала назву Нормандія.

Близько 900-го розпочалася скандинавська колонізація острова Ісландія (де збережуться пам’ятки літератури вікінгів). Ісландське народне зібрання – альтинг – стало першим парламентом Європи.

У 960-х роках розбійні мореплавці спустошили узбережжя Іспанії. Їхні походи під стягами із зображенням воронів бога Одіна сягали пермських земель, Північної Африки й Константинополя. Рухаючись на захід, вікінги заселили Оркнейські, Шетландські, Гебридські, Фарерські острови, а також згаданий раніше Мен. У 980-ті роки вони закріпилися в Гренландії, а близько 1000-го відкрили американський континент і заснували перше поселення на території Канади. Є гіпотеза, що нестримні скандинави дістались аж до Міннесоти.

Із прибуттям вікінгів пов’язане також заснування міста Дубліна, яким вони володіли впродовж двох століть. Правителі-скандинави сиділи в ірландських містах Лімерику й Вотерфорді, тоді як дублінські конунги поширили на початку X століття свою владу навіть на Нортумбрію. Тільки битва під Клонтарфом 1014 року поклала край надіям скандинавів на завоювання всієї Ірландії.

1016-го данцям знову вдалося захопити Англію, і англосакси скинули їхню владу лише в 1042 році. Та свободою насолодитися не встигли. У битві під Стемфорд-Бриджем 25 вересня 1066-го англійці дістали перемогу над військом «останнього вікінга», норвезького короля, що претендував на їхній престол. Ідеться про Гаральда ІІІ Суворого – зятя великого князя Київського Ярослава Мудрого. Проте вже через три дні на англійський берег висадилися лицарі того ж таки скандинавського походження на чолі з герцогом Вільгельмом Завойовником, вихідцем із Нормандії.

14 жовтня на полях Гастінгса він розгромив місцевих правителів, утвердивши своє панування. Водночас нормандський рід Отвілів підкорив Південну Італію, започаткувавши Сицилійське королівство. Так переможно завершилася доба вікінгів у історії Європи.

Образ цих мореплавців увіч­нено в сотнях романів і п’єс, картинах і скульптурах. Про них знімають художні й анімаційні фільми всіх жанрів, вільно витлумачений образ скандинавів використовують у важкій музиці (так званий вікінг-метал). Viking – торгова марка взуття, ножів, автомобільних шин і техніки, з якою асоціюють міцність і надійність. «Молодими вікінгами» назвала себе німецька ультраправа організація, предки членів якої, можливо, навпаки, боронили Німеччину від скандинавів. Надзвичайно популярними в усьому світі є нордична міфологія та рунічна магія. Пам’ятники славетним предкам-вікінгам височать у Норвегії, Данії, Ісландії, Сполучених Штатах.

Попри те, що в ІХ столітті народи Європи прохали Бога помилувати їх від норманської жорстокості, згодом прямодушні, чесні й відважні скандинави стали сприйматися як носії чеснот. Може, тому що їхня кров тече в жилах мешканців багатьох країн континенту, а може, тому що вони мали великий талант державників і всюди, де опинялися, швидко включалися в розбудову системи державних комунікацій, центрів, інституцій, засновували міста й королівства. Не оминули вони своєю увагою й Русь-Україну, котру звали Гардарики (Країна Міст).

Заміж за шведа?

Написи рунами на території України є навіть у Кам’яній Могилі. Та й не дивно, бо варязьке, тобто скандинавське походження мали правляча династія Рюриковичів, деякі інші князівські та боярські роди, їхнє оточення. Загальна кількість скандинавів-колоністів, які постійно мешкали на півдні Русі, вимірювалася сотнями. Свідчення цього – величезне поселення вікінгів кінця ІХ – початку ХІ століття в Шестовиці під Черніговом. Крім того, до Києва й інших міст періодично прибували тимчасові контингенти, чисельність яких іноді сягала тисячі вояків. Часто прийшлі нормани одружувалися з наддніпрянками.

Поховання жінки в традиційному українському строї археологи дослідили поблизу центру скандинавських вікінгів – міста Бірки в південній Швеції. Тамтешні вчені датують його Х століттям і вважають захороненням слов’янки, захопленої в рабство під час походу варягів на Русь. Однак вона могла бути й руською дружиною скандинава. Її одяг переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців, костюм небіжчиці типологічно близький до традиційного вбрання українок Середнього Подніпров’я.

Вікінги в шароварах

На береги Дніпра скандинави принесли найкращі з тих, які мали в своєму розпорядженні, зразки зброї, навички пішого бою та спритного судноплавства. За посередництва вікінгів на Русь потрапляли каролінзькі мечі, круглі щити й інші престижні речі із Заходу. Самі ж вони під час мандрів на руських просторах перейняли шаблю, стали ширше вживати кольчуги, конічний шолом, кочівницьку піку, східний келеп, руські бойові сокири, можливо, складний лук, округлі стремена й іншу упряж, навчилися нових прийомів кінного бою. На матеріалах тієї ж таки Шестовиці помітно, як учорашні блукальці морів ставали степовими вершниками. Цей процес був взаємозбагачувальним і багатостороннім. Вчителі й учні, очевидно, не раз мінялися місцями.

Зокрема, найбільш безсумнівним скандинавським мечем тривалий час вважали знайдений у селі Хвощове поблизу Миргорода на Полтавщині. Він зроблений не пізніше першої половини ХІ століття й має красиве бронзове руків’я з рельєфним орнаментом (перевитими чудовиськами) у стилі рунічних каменів. Однак питання про походження хвощівського меча набуло зовсім несподіваного повороту після того, як розчистили його клинок. На одному боці смуги замість очікуваного латинського тавра проступило таке знайоме, таке українське слово «коваль», а на другому – ім’я майстра, котре можна прочитати як Людота. Отже, на той час Русь уже налагодила власне конкурентоспроможне виробництво холодної зброї за західноєвропейськими зразками.

Скандинави, що служили в Давній Русі, охоче переймали елементи місцевої культури, наприклад зручний для верхової їзди одяг. Сага про Олава Тихого з «Кола земного» Сноррі Стурлусона розповідає про події ХІ століття: «Пішли нові моди. Люди стали носити шаровари, стягнуті в щиколотках…» Вояки в широких штанях із характерним напуском на чобіт, які личили б запорозькому козакові, зображені на поминальних каменях із острова Готланд. Постаті в такому одязі трапляються й на збережених фрагментах північних гобеленів.

У скандинавських сагах про Ньяля, людей зі Світлого озера та багатьох інших згадується й руська хутряна шапка, іноді із золотою прикрасою. Вона дуже цінувалася й часто виступала в ролі дорогого подарунка. Її носили заможні вояки, купці, що бували в Русі, навіть конунги, а одного разу в такому екзотичному головному уборі з’являється сам бог Одін. Можливо, тому що, за легендами, він прийшов до Скандинавії з Північного Причорномор’я. Фрагменти хутра й шкури, виявлені в одному з поховань Бірки, дали змогу реконструювати таку шапку, що виявилася схожа на головний убір українських гетьманів (!).

Набули в Скандинавії поширення й руські пояси з металевими накладками, сумки-ташки, жіноче намисто. За знахідками Х–ХІ століть в Бірці й Гедебю шведські археологи реконструювали й запозичений із Наддніпрянщини каптан, який застібався на бронзові ґудзики від горла до пояса й був оздоблений позументами, – дуже схожий на пізньосередньовічні українські. Такий одяг багатого ватажка вікінгів описано в сазі про Еґіля Скаллаґрімсона.http://tyzhden.ua/History/5322

Русини вплинули також на будівельні технології скандинавів, навчивши їх споруджувати степові хати-мазанки. Ось що пише про ту ж таки Бірку археолог Гольґер Арбман: «На території поселення […] виявили два типи будинку. Стіни одного з них були складені з плетеної лози, обмазаної глиною. Очевидно, її заздалегідь вирівнювали й укладали частинами на стіни будинку так, що лоза все-таки лишалася роздільною. Другий тип будинку – зруб. Під час його будівництва використовували величезні вертикальні дерев’яні балки, які ретельно підганяли одну до одної. Проміжки між балками закривали сумішшю глини й моху. Очевидно, великі трикутні в перетині глиняні шматки, які дослідники знаходять на території давньої Бірки, становлять рештки будівель цього типу. Однак у нас немає причин припускати, що описані вище дві техніки будівництва належать до двох різних часових періодів життя міста. Будівництво в Гедебю велося інакшими способами і, наскільки можемо припустити, відображало різні національні традиції...»

Скандинави теж впливали на будівельне мистецтво Русі. Не випадково українські церкви козацького часу такі схожі на норвезькі дерев’яні «ставкірки»: цей тип храмової будівлі з ХІ століття був поширений на всій Півночі повсюдно й розвинувся зі скандинавських язичницьких святилищ.

Останній норман

Нащадки скандинавів, залишивши на мапах назви Фастів, Карлівка, Брунівка, Коровель та ін., влилися до руської військової еліти. У цьому сенсі дуже показовим є багате поховання під курганом біля села Таганча в Пороссі, датоване кінцем ХІ – ХІІ століттям. У ньому лежав чоловік головою на захід, разом із ним покладено було цілу тушу коня. Інвентар дуже багатий і різноманітний: рештки вуздечки й сідла, шабля, спис, фрагменти щита, булава, кольчуга й шолом, срібні накладки, срібна чаша. Обряд захоронення явно язичницький, попри знахідки в могилі медальйончика із зображенням Христа. Однак вважати це поховання належним якомусь багатому тюркському воїнові не можна, бо замірювання черепа показало, що це європеоїд, довгоголовий, з ознаками середземноморського типу. Небіжчик належав до руської князівської родини – про це свідчать і скандинавська довгоголовість, і грецька середземноморська домішка, яку встановлено аналізом ДНК останків. Впадають в око своєрідність інвентарю, його відмінність від характерного для кочівницьких поховань. Кочовики, зокрема й чорні клобуки, не користувалися щитом, хоча саме його рештки знайдені біля воїна з Таганчі; не було в них і булави – майбутнього символу гетьманської влади. Знахідка спричинила чимало гіпотез. Особливо незвичним видавався язичницький обряд, здійснений при похованні руського князя в ХІІ столітті. Тепер це не видається аж таким неймовірним, оскільки археологи виявили на Прикарпатті цілу низку язичницьких святилищ, які діяли від ХІ до ХІІІ століття включно.

Це важливе свідчення надзвичайної стійкості язичницького світогляду в Київській Русі в усіх прошарках суспільства. А також того, що останні нащадки норманів брали на себе нелегкі обов’язки «проміжних васалів» у взаєминах київського князя з тюркськими кочовиками та степовим слов’янським населенням – бродниками. Вони стояли біля джерел зародження українського козацтва.