Незабаром мине кругла дата – 20 років відтоді, як був укладений Будапештський меморандум. Про це написало видання holosua.com.

5 грудня 1994 р. в Будапешті на Раді із забезпечення співробітництва в Європі Президент України, яка щойно добровільно позбавилась ядерної зброї, та лідери країн – Сполучених Штатів Америки, Великобританії та Російської Федерації поставили підписи під спільним історичним міжнародним документом – Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Історична і міжнародна подія такого рівня для Україні стала каменем спотикання в подальшій діяльності щодо забезпечення безпеки держави та виникнення ряду загроз як на регіональному, так і на глобальному рівнях.

Для того, щоб зрозуміти умови, в яких укладався Меморандум, повернемося до подій в Україні двадцятирічної давнини.

У Декларації Верховної Ради Української РСР від 16 липня 1990 р. про державний суверенітет молода держава заявила про намір «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї ». Без’ядерний статус був підтверджений і в документах Верховної Ради вже незалежної України.

На той час в Україні знаходилося 176 ракет із 1272 ядерними бойовими зарядами та 2500 одиниць тактичної ядерної зброї. Крім того, військово-промисловий комплекс України на виробничих майданчиках Дніпропетровська був здатен виробляти найсучаснішу ядерну зброю – стратегічні ракети РС-20В (по номенклатурі НАТО– SS-18 «Сатана»).

31 серпня 1991 р. СРСР і США підписали перший в історії Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

Однак, ратифікувати його не встигли, оскільки 26 грудня 1991 р. СРСР припинив своє існування. Утворилася Співдружність Незалежних Держав. Ситуація призвела до появи нових «ядерних» гравців, на території яких залишилося ядерна зброя колишнього СРСР, – Білорусії, Казахстану, Росії та України.

30 грудня 1991 р. в Мінську керівники держав СНД домовилися, що рішення про необхідність застосування ядерної зброї приймається президентом Російської Федерації за узгодженням з главами Білорусі, Казахстану та України. Очікувалося, що ядерна зброя, розміщена на території України, мала б контролюватися об’єднаним командуванням Стратегічних сил СНД до її повного знищення. Термін розукомплектування – кінець 1994 р., у тому числі тактичної ядерної зброї – до 1 липня 1992 р.

18 квітня 1992 р. президенти Кравчук і Єльцин підписали Угоду про порядок переміщення ядерних боєприпасів з території України до Росії. А вже 7 травня президент України повідомив свого американського колегу про гарантовану ліквідацію всіх ядерних озброєнь протягом семи років.

23 травня 1992 р. США, Росія, Україна, Казахстан і Білорусь підписали Лісабонський протокол, згідно з яким Україна, Казахстан і Білорусь разом з Росією і США ставали учасниками Договору про скорочення СНО. Стаття 5 цього протоколу зобов’язала Україну, Білорусь і Казахстан приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держав-учасниць, що не володіють ядерною зброєю.

У жовтні 1992 р. Білорусь і Казахстан виконали свої зобов’язання.

Варто зробити ремарку, що укладання Лісабонського протоколу надало Росії певні політичні дивіденди у регулюванні питання щодо скорочення СНО на пострадянському просторі. Негласно Єльцин призначив себе відповідальним за процес та ізолював українську сторону від діалогу з міжнародною спільнотою.

Починаючи з цієї події, Росія розпочала потужний дипломатичний і інформаційний тиск на Україну – єдину пострадянську державу із ядерною зброєю. Його мета полягала у примушенні українського керівництва прискорити плани передачі стратегічних ядерних сил Росії з мінімальним втручанням у ці відносини адміністрації США.

У лавах українського керівництва і дипломатичних представників на той час було немало радянських кадрів, які товаришували з російською політичною елітою. Своєрідне російське лоббі було присутнім майже в усіх міністерствах і відомствах України, в тому числі і в СБУ, Міністерстві оборони та Міністерстві зовнішніх справ. Його активність вкупі із інформаційним тиском в засобах масової інформації та діяльність суспільно-політичних об’єднань створили потужний потенціал впливу на політичні процеси в Україні.

Відчуваючи присутність російського впливу та можливість того, що ситуація із скороченням ракетно-ядерного озброєння в Україні може вийти з-під контролю, керівництво держави приймає такі заходи для її стабілізації:

- початок 1992 р. – Україна відмовилася ввести своє угрупування ядерних сил до стратегічних сил СНД;

- червень 1992 р. – уряд України встановив контроль за носіями стратегічного ядерного озброєння;

- грудень 1992 р.– МЗС України заявив про право власності на всі компоненти ядерних боєголовок на території держави;

- червень 1993 р. –Верховна Рада затвердила «Основні напрями зовнішньої політики України», де Україна на фоні без’ядерного статусу тимчасово утримувала на своїй території ядерну зброю;

- липень 1993 р. Міністерство оборони України передало стратегічне ядерне озброєння на фонди 43 ракетної армії.

Тим часом, російський тиск робив свою справу і в мас-медіа значно зріс антиукраїнський інформаційний пресинг. Російські ЗМІ щоразу зображали Україну як державу з недальновидною політикою і слабким політичним керівництвом. Західні ЗМІ підтримували позицію Росії, оскільки вважалося, що за Лісабонським протоколом саме Росія є відповідальною за ядерне роззброєння України.

При цьому вперше був застосований «газовий важіль» Росії, як елемент впливу на прийняття рішення керівництвом України.

Паралельно з цим, у квітні 1992 р. Росія тиснула на Україну з приводу розміщення Чорноморського Флоту РФ у морських базах Криму. Інформаційний імпульс виявився доволь потужним і вже 18 травня 1993 р. 203 судна Чорноморського флоту (а це 80%) підняли російський військовий прапор, що по своїй суті, лише підтвердило намагання російського керівництва зробити Україну російським сателітом.

В кінці травня 1993 р. до України прибув заступник держсекретаря США Строб Телбот, який дав зрозуміти українському президенту, що гарантії ядерного роззброєння слід очікувати лише від Росії.

12 січня 1994 р. відбулася зустріч президента України Леоніда Кравчука з президентом США Білом Клінтоном у Бориспільському аеропорту. Американський президент по дорозі в Москву вирішив пересвідчитися у намірах України щодо її ядерного роззброєння, але без офіційного відвідування Києва. У півторагодинній бесіді лідерів двох держав Клінтон отримав запевнення від українського президента про наміри України передати ядерну зброю Росії.

Зустріч президентів США, Росії та України, що відбулася у Москві 14 січня 1994 р., завершилася підписанням Тристоронньої заяви президентів про наміри України позбавитися ядерної зброї та отримати гарантії від США та РФ в контексті технічної та фінансової допомоги. Президенту Кравчуку нічого не залишалося, як погодитися на умови, що пропонували разом обидві сторони.

Після цього, 3 лютого 1994 р. Верховна Рада ратифікувала договір СНО в пакеті з Лісабонським протоколом. А 16 листопада 1994-го український парламент ратифікував Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 р.).

І вже 5 грудня 1994 р. на саміті Ради із забезпечення співробітництва в Європі (РБСЄ) в Будапешті був укладений Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Гарантами Меморандуму виступили Росія, США та Великобританія. Пізніше Меморандум підтримали своїми заявами Франція і Китай.

Для того, щоб зрозуміти, що Україна отримала від Меморандуму, проведемо аналіз його пунктів в проекції двадцятирічної еволюції.

1. Повага незалежності, суверенітету та існуючих кордонів

    порушення суверенітету:

- 1992-2014 рр. – інформаційні акції Росії щодо начебто притискання російської мови і населення в Україні;

-1996 р – прийняття в РФ закону «Про оборону», де визначено, що збройні сили РФ можуть застосовуватися за межами території Росії;

- 2008-2010 рр. – змалювання Кремлем українського керівництва «недієздатними політиками», «гітлерівськими нащадками» та «поплічниками грузинських націоналістів»;

- 2008 р. – Російське МЗС через ЗМІ зробило заяву, що Росія докладе усіх зусиль, щоб Україна і Грузія не стали членами НАТО;

- 2009 р. – президент РФ Д.Медведєв у телефонній розмові з Президентом В.Ющенком фактично заявив, що українським президентом має бути людина, яка діє в інтересах Москви;

- 2009 р. – зростання кількості публікацій та відео-, радіоматеріалів, які містять заклики до порушення територіальної цілісності України, до розпалювання міжнаціональної і релігійної ворожнечі з метою розколу в українському суспільстві – заява голови Державного комітету з телебачення та радіомовлення;

- 2012 р. – наміри від’єднати Крим від України шляхом пошуку правових колізій в українському і міжнародному законодавстві через суспільну організацію «Севастополь-Крым-Россия» та звернення до судів усіх інстанцій;

- 2013 р. – призупинення підготовки до асоціації з ЄС з допомогою так званої «російської дипломатії»;

    порушення існуючих кордонів:

- починаючи з проголошення незалежності України, державний кордон з Росією залишається не делімітованою ділянкою;

- залишена від СРСР демаркація українсько-російського кордону не вважається законною і довгий час слугувала аргументом для відкладання процесу делімітації кордону російською стороною;

- відсутність делімітації і умовна демаркація створила підстави для Росії піддавати сумнівам існуючий кордон, штучно створювати конфліктні прецеденти – острів Тузла і Керченська протока (2003 р.) та півострів Крим (2014 р.);

- російська компанія РЖД, починаючи з 2012 р. неодноразово намагалася взяти під свою юрисдикцію частину української залізниці, нібито для вирівняння лінії державного кордону та полегшення її перетину (тридцятикілометровий вигин ділянки залізної дороги між Луганською та Ростовською областями).

Саме нелегітимність державного кордону між Україною і Росією слугувала аргументом для відсутності активної позиції офіційного Заходу на анексію Криму з боку РФ. Юридично, державного кордону між Росією і Україною нема, тому будь-який діалог щодо прикордонної безпеки схожий на гру з нульовою сумою.

2.Утримання від застосовування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України

- територіальна цілісність без визнаних державних кордонів України є сумнівним питанням у міжнародному праві;

- 2003 р. – російський прикордонний катер навмисне зіткнувся з риболовецьким баркасом, де загинуло 4 українські рибалки (острів Тузла);

·2014 р. – під час окупації Криму Путін спочатку не зізнавався, що там діють російські військові спеціалісти, але після анексії визнав залучення військових підрозділів для «коректного спостереження» за ситуацією;

- 2014 р. – офіційно Росія не визнає застосування сили на окупованих територіях України: озброєння «ополченців» захоплено у боях з українськими силовиками, захоплено зі складів «НЗ» української армії, придбано і завезено козаками тощо;

3.Утримання від економічного тиску

- 2001 – 2014 рр. – інформаційні атаки з метою створення тиску на економіку України – «газова війна», «блокування розвитку авіаційної галузі», «війна маяків», «м’ясна війна», «молочно-сирна війна», «трубна війна», «цукрова війна», «зернова війна» та інші;

- 2014 р. – вивезення заводського обладнання з окупованих територій до Росії – Луганський машинобудівний завод (Чувашія, РФ), Луганський патронний завод (Ростовська обл., РФ);

- 2014 р. – закупівля вугілля в Південній Африці та зрив контракту. На думку В.Омельченка, директора енергетичних програм Центру Разумкова «тут чітко прослідковується рука Кремля» для створення залежності Києва від Москви. Нав’язується рішення про закупівлю вугілля в Росії або з окупованих Росією територіях.

4. Вимога негайних дій з боку Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї.

- гібридний тип війни, яку веде Росія, не дає повного розуміння того, що проти України здійснюється агресія – чітко не визначена протидіюча сторона, її агресивні наміри, умовні кордони держави;

- серед міжнародних юристів є й такі, які тлумачать ситуацію, як «внутрішньо-українську соціальну суперечку на Донбасі», або «жертву власної внутрішньої політики у Криму»;

- міжнародні юридичні норми дозволяють трактувати цей пункт двояко – не зрозуміло, надавати допомогу ООН, або ні.

5.Не застосовувати ядерну зброю проти України

- окремі заяви Путіна, російських політиків та військових експертів нагнітають інформаційну ситуацію та не виключають застосування ядерної зброї для досягнення політичних цілей Російської Федерації. Достатньо пригадати виступ Путіна на Селигері та на Валдайському клубі, де Путін, пояснюючи пріоритети зовнішньої політики Росії, неодноразово робив акцент на тому, що Росія – друга в світі ядерна держава.

Не варто виключати можливості подальших спекуляцій щодо російського ядерного арсеналу в дискусіях стосовно подальшої долі України.

6.Проведення консультацій у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань

- консультації постійно ведуться, однак Росія відкидає будь-які аргументи щодо її обвинувачення;

- спільними зусиллями вдалося утворити атмосферу недовіри світової спільноти до керівництва Росії.

Чому не спрацював Будапештський меморандум? – таке питання звучить щоразу, коли мова заходить про російські агресивні дії.

По-перше, Будапештський меморандум не був ратифікований парламентом жодної з країн-гарантів.

Меморандум (лат. memorandum – те, що потрібно пам’ятати) – дипломатичний документ, в якому детально викладено певне міжнародне питання, дається аналіз необхідних положень та обґрунтовується позиція держави. Іншими словами – визначені наміри сторін. Меморандум – без додатків, найнижчий рівень дипломатичної угоди.

Будапештський меморандум давав тільки «запевнення в безпеці», а не «гарантії безпеки». Неочікувано для себе, Україна опинилася в так званій «сірій зоні небезпеки».

Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969 р.), «…обов’язковість договору може бути виражена підписанням договору, обміном документами, які становлять договір, ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом». На жаль, Україна обмежилась лише існуванням меморандуму та не наполягла на його ратифікації країнами-гарантами. За двадцять років не були укладені інші дипломатичні угоди на основі Меморандуму.

По-друге, пасивність України в контексті Будапештського меморандуму дала інформаційний привід для спроб викривлення тлумачень його положень. Так, на початку 2014 р. радник президента РФ Сергій Глаз`єв розповсюдив думку про те, що Росія, як гарант цілісності і безпеки України зобов’язана втрутитися, коли виникають конфлікти, що загрожують суверенітету України. На його думку, угода передбачає гарантії та активні колективні дії.

По-третє, Україна, як сторона Будапештського меморандуму, мала б сама робити поступки до виконання Меморандуму.

На сьогодні в Україні є неделімітований і недемаркований кордон з РФ, відсутня дієва система інформаційної безпеки, є спроби економічного тиску та російські замахи щодо силового вирішення територіальних суперечок (2003 р, 2014 р.).

Така нестабільність безпекової ситуації в Україні вказує на існування загроз національній безпеці держави та слабку реакцію влади на ці загрози протягом двох десятиліть. Радянське поняття про те, що з боку Росії не буде загроз для України чомусь не стало предметом сумніву для вищої ланки держави, що приймала рішення.

Двадцятирічна довіра до «східного сусіда» призвела до підриву суверенітету, утворення зон російського впливу серед української спільноти в Криму та східній Україні. Більше того, розповсюдження думки про поділ України на чотири етнічні зони пішло саме з Росії.

У 2009 р. екс-секретар Ради національної безпеки і оборони України Володимир Горбулін та Олександр Литвиненко – доктор політичних наук, зробили спільну заяву про те, що Україна повинна скликати міжнародну конференцію для підготовки договору про гарантії безпеки і заміни Будапештського меморандуму. При цьому до обговорення і консультацій з даного питання пропонувалося залучити держави, що гарантували Україні безпеку в 1994 році, європейські та азійські держави та інших ключових геополітичних гравців. Однак, пропозиція залишилася не почутою.

Таким чином, Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р. для України відіграв роль нереалізованого дипломатичного документу.

Вячеслав Гусаров