«Перша хвилина миру»: Порошенко звернувся до українців

З нагоди відзначення Дня пам'яті та примирення президент України під час акції «Перша хвилина миру» 8 травня в Києві виступив зі зверненням:

«Коли село звільнили, всіх чоловіків від шістнадцяти і до шістдесяти, … - аби була нога-рука, чи сліпий-глухий, не важливо – всіх стали брати до війська. Нас «озброїли», мається на увазі дали по пів-цеглини, і - йдіть, «іскупайтє віну кров’ю», бо на окупованій території були. Мовляв, жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас вигнали на кригу водосховища, навпроти - якийсь комбінат був, німці вибили в мурі бійниці… Підпустили і вдарили кинджальним вогнем. А повернутися назад не можна було, бо там сиділи смершівці з нацiленими на нас кулеметами – націленими нам у спину... Вибухнула міна, мене контузило, я впав. Коли непритомного підібрали, в шпиталі не могли цеглину витягти - так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла…З п’ятисот душ лише п’ятнадцять уціліли…».

Пресвяті отці!

Шановні і дорогі наші ветерани!

Шановні українські воїни!

Дорогі співвітчизники!

Ця зворушлива цитата – зі спогадів українського письменника Димарова. Анатолій Андрійович прожив дуже довге життя, кілька років з якого забрала Друга світова війна. Із його романів радянська цензура вирізала сотні сторінок. Повною мірою свою правду про війну він розповів уже за часів Незалежності. А фрагмент, який я щойно зачитав, - з одного із останніх його інтерв’ю.

«Чорна піхота», «чорнопіджачники», - про них писав у «Щоденнику» ще Олександр Довженко: «Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки…». А «чорносвитниками» називали, бо набирали здебільшого із селян, одягнених у домоткані свитки.

Кілька поколінь українців виросли на ретельно відретушованій версії «Великой Отечественной войны». За двадцять сім років незалежного буття ми нічого не забули і нічого не зріклися з того, що було правдою. Але натомість відкрили для себе багато нових сторінок цієї трагічної історії, які дуже ретельно і старанно від нас приховувались. І особливо предметно вони досліджувалися протягом останніх років у рамках сучасної політики історичної пам’яті.

І от неначе щойно стало відомо, що до 22 червня сорок першого року на різних фронтах Другої світової вже загинуло майже сто тисяч українців. Загинуло до 22-го! Тому ми й розширили горизонт пам’яті, що для нас війна почалася 1 вересня 1939 року, - коли дві сотні тисяч українців з Галичини та Волині стали до оборони Польської держави від нацистів.

І вже доведено неспростовними фактами, що упродовж майже двох років сталінська Росія і нацистська Німеччина були союзниками. А нині ми дуже добре знаємо і про їх спільний парад на території розділеної Речі Посполитої, і про вересневий тридцять дев’ятого року договір про дружбу між СРСР та Третім рейхом, який був укладений за лічені дні до початку Другої світової війни. Лічені дні. Ніби-то благословіння, яке Сталін надав Гітлеру. Дві тоталітарні імперії, коричнева і червона, прагнули світового панування. Одна – під свастикою. Інша – одержима комуністичною ідеологією під кремлівською зіркою та під облудним прикриттям класового інтернаціоналізму. А Україна опинилася між молотом і ковадлом.

І дійсно значно повнішою стала зараз і картина участі українців у Другій світовій війні. Очевидно, що з літа сорок першого по весну сорок п’ятого головним сухопутним театром військових дій був радянсько-німецький. І найбільша трагедія в історії людства розгорталася значною, великою мірою на нашій з вами землі – на території України. Наші жертви, наші втрати, наші збитки виявилися колосальними і ми не маємо права про них забути - ми повинні про них постійно пам’ятати. А внеском у спільну перемогу Об’єднаних Націй над гітлеризмом наша українська нація має пишатися. І нікому не дозволяти приватизувати перемогу. Це перемога об’єднаних націй!

Слід знати і пам’ятати про подвиги українців на всіх без виключення фронтах Другої світової. На берегах Дніпра і Донця, Волги і Ладоги, Вісли й Дунаю. У небі Британії, пустелях Північної Африки, на узбережжі Нормандії, на островах Тихого Океану. У Червоній армії, у військовому строю країн Антигітлерівської коаліції: США, Канади та багатьох інших… І звичайно ж, - у лавах Української повстанської армії, бо лише за останні чотири роки нарешті нам вдалося відновити історичну справедливість.

І тепер ми добре знаємо не лише про нелюдську жорстокість нацистів: а це є Голокост, концтабори, каральні загони, масові розстріли мирного населення, вивезення на примусові роботи та інші страждання й випробування нашого народу. Складено і підсумовано зворотну ціну перемоги.

«Я приїхав на фронт, а там комісар батальйону інструктує: «Коли ви кажете «в атаку», а вони не встають, застрель першого-ліпшого, інші одразу ж піднімуться», - згадував колишній фронтовик, академік і член Політбюро ЦК КПРС Олександр Яковлєв. От у такий спосіб майже мільйон радянських солдатів були розстріляні своїми. Точніше 954 тисячі. І головним чином йдеться про ні в чому не винних людей. І цифра ця не зі стелі, а з офіційних висновків очолюваної Яковлєвим спеціальної комісії при президенті Російської Федерації.

Ні-ні, це не цей президент її створив, який вчора заступив де-факто на свій п’ятий термін. Працювала ця комісія у дев’яностих роках, коли Росія ще цікавилася своєю справжньою, а не лубочно-пропагандистською історією… Коли ще там було дозволено шукати складні відповіді на складні питання.

І лише вдумаймось, наскільки ж по-різному ми бачимо і відзначаємо одну й ту саму дату.

Зверніть увагу, у них – цю війну виграв Сталін, у нас – цю війну виграв народ.

Їм, як довели всі повоєнні десятиліття, перемога над Гітлером була потрібна для того, щоб підкорити інші країни. І «визволителі» або взагалі забували піти зі звільнених територій, або час від часу вдиралися туди на танках, - як в Угорщині в п’ятдесят шостому році, як у Чехословаччині в шістдесят восьмому. Друзі, а нам потрібна була лише власна свобода, власна незалежність, яку ми врешті-решт отримали через 46 років, нарешті, після перемоги.

Вони святкують у мілітарному угарі, агресивно наїжачившись на цілий світ, а ми відзначаємо ці дні, нарешті, разом з усією Європою.

Ще одна дуже знакова відмінність. Ми кажемо: «Ніколи знову». Вони кажуть: «Можем повторить». І це не пуста риторика, а реальне брязкання зброєю, в тому числі і залякування країн Заходу ядерним ударом.

Навіть «Безсмертний полк» Росія розглядає неначе справжній підрозділ сучасних збройних сил Росії. Його місія – участь у гібридній війні, яку Москва веде різними методами і не лише проти України, але й проти Європейського Союзу, проти Сполучених Штатів, проти інших країн і, власне кажучи, проти всього світу.

Я дуже добре розумію почуття українців, які хочуть вшанувати пам’ять дідів і прадідів, які вибороли ту перемогу у Другій світовій. Але мушу ще раз застерегти дорогих співвітчизників, тих, хто не до кінця розібралася в усіх нюансах лукавої московської політики… Та частина, яка ще ведеться на російську пропаганду та її підспівувачів з п’ятої колони різних політичних сил, які всередині країни, всередині Парламенту та за його межами. Вони думають не про вас і не про вашу гордість, вашу глибоку і вдячну синівську любов до ваших героїчних предків, а про свої геополітичні імперські агресивні цілі. Слід визнати, що кремлівські психологи вміють грати на природних емоціях людей. І я прошу вас – будьте обережні, прошу вас - не давайте себе використовувати.

Ми, українці, тихо, мирно, по-християнському згадуємо своїх предків, учасників, ветеранів війни. Разом з усіма і я цими днями пом’яну діда Івана. Івана Порошенка, який пройшов всю війну і вже після капітуляції в Берліні був поранений під Прагою. Пом’яну діда Сергія по мамі, який вже був старий для того, щоб його забрали на війну, але відправив всіх своїх синів, маминих братів, які є учасниками війни.

Сьогодні, саме в цей день, зранку, коли ми тут з багатьма з вами відкривали виставку, яку ви і зараз можете подивитися, це зв’язок пам`яті між українськими героями, які зараз боронять нашу  волю, свободу, незалежність від російської агресії і які боронили її під час Другої світової. Так от в цей день дирекція Музею Другої світової війни передала нашій з Мариною родині унікальний документ, який вони знайшли в цьому архіві. Документ, який датований ще 1946 роком, копію конверта і довідку Старобільського військкомату Луганської області, яка була відправлена Мариновій бабусі Ані. Вона засвідчує, що дід моєї дружини Марини Микола Надєждін зник без вісті у березні сорок третього. Хоча відомостей про нього не було ще з березня сорок першого. І навіть використовуючи всі можливості Президента, ми все ще не можемо знайти де він був похований. Але сподіваємося якнайшвидше знайти місце поховання. Ви можете собі уявити наскільки це важлива подія в нашому житті. І наскільки ми були сьогодні зворушені і шоковані, коли нам передали ці історичні документи.

Дорогі українці!

Друга світова війна розгорілася точно не на рівному місці. Вона не стала несподіванкою. Її причини визрівали дуже довго, приводи розв’язати - спричинялися з упертою постійністю. Хочу нагадати, що багато хто з політиків тоді ховав голову в пісок у безглуздій надії умиротворити агресора. Повернутися до ситуації «business as usual».

Вісімдесят років тому, весною тридцять восьмого, фюрер здійснив аншлюс Австрії. Хіба не за подібним сценарієм анексовано Крим? Наш Крим чотири роки тому?

Трохи пізніше Гітлер під приводом нібито захисту прав німецькомовного населення окупував Судетську область Чехословаччини. Невже це нікому не нагадує російську окупацію українського Донбасу?

Подібно тому, як у Другій світовій Україну атаковано із Заходу, чотири роки тому, до нас у сучасні часи війна прийшла зі Сходу.

Чотири роки тому Україна до війни з Росією була готова ще меншою мірою, ніж свого часу Радянський Союз до зіткнення з нацистською Німеччиною. А от минулого місяця стало відомо, що Збройні Сили України, за версією аналітичного центру Global Firepower, увійшли в десятку найсильніших армій Європи. І я хочу привітати з цим всіх українських військових, і Міністра оборони Степана Полторака, і начальника Генерального штабу Віктора Муженка, і всіх українських воїнів і весь український народ. У нас – восьме місце  і перше – серед країн, які не входять до НАТО.

Пригадаймо, з чого ми починали чотири роки тому, і хто не бачить цих змін. Ми разом, весь український народ, по праву пишаємося таким результатом у розбудові армії. Це все завдяки нашим воїнам, офіцерам, генералам, волонтерам, добровольцям, працівникам оборонно-промислового комплексу. Кожному українцю, платникам податків. І мені як Верховному Головнокомандувачу теж не соромно за цю роботу, бо є чим прозвітувати українському суспільству за ці чотири роки.

Утім, ми реалісти. До зазначеного європейського рейтингу не входить російська армія. Натомість, у глобальному рейтингу, укладеному тією ж Global Firepower, російське військо за потужністю – друге у світі і поступається лише США. Для нас збройні сили РФ – це армія країни-агресора, яка анексувала Крим, окупувала частину Донбасу… І готова в будь-який момент до повномасштабного вторгнення.

Тому у нас попереду – ще колосальна робота зі зміцнення обороноздатності нашої держави.

«А значит нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим». Старші українці дуже добре пам`ятають цю пісню солдата-фронтовика Булата Окуджави.

Але ми тим і відрізняємося, що для нас ціна має значення. І людські життя - як усі разом, так і будь-чиє окреме - для української Вітчизни є незрівнянно вищою цінністю, ніж вони були для «советской Родины». Жодна війна, на жаль, не може обійтися без жертв і падіння рівня життя. Але для нас рівною мірою є неприйнятними як капітуляція, так і перемога ціною колосальних і неприпустимих жертв. Напевно, розсудливий, неавантюрний та відповідальний підхід до звільнення окупованих територій потребуватиме більше часу, але перемога точно неминуча. І ми вже чималого досягли.

Судіть самі. Навесні чотирнадцятого року Росія планувала розчленувати Україну на кілька шматків. Ми зірвали героїчною волею українського народу і українських воїнів цей підступний план. Вгризлися в землю, вцементувалися в карту Європи та світу… Пустили настільки міцне коріння, що жодна сила не здатна викорчувати нас із нашого законного та природного місця. З місця, на якому ми живемо вже тисячі років.

Улітку чотирнадцятого, ретельно підготувавши операцію, одразу ж після виборів Президента і після мого обрання, ми перейшли в наступ і звільнили майже дві третини Донбасу, який до того був окупований майже увесь. АТО вже тоді наближалася до переможного завершення. І саме це стало причиною вторгнення в Україну російських регулярних частин.

Відтоді наша армія зміцніла і в рази, і в порядки. І надійно тримає оборону супроти найбільшої на континенті армії, армії Російської Федерації як країни-агресора.

Ми обов'язково переможемо і цього разу. Іншою ціною, іншим способом, іншими засобами. Не лише військовими, не лише оборонними, а й політико-дипломатичними.

Дорогі українці!

Сьогодні Україна разом з іншими демократичними державами та народами вшановує пам’ять усіх загиблих у роки Другої світової війни. Незгасна людська пам’ять про колосальні жертви Другої світової, про тисячі дощенту зруйнованих міст і десятки тисяч спалених сіл вкотре застерігає світ від небезпеки повторення цієї жахливої  катастрофи.

З кожним роком реальних свідків тієї війни стає все менше. Наймолодшим учасникам бойових дій – вже майже дев’яносто. Многая їм літа!

Сьогодні ми з гордістю вшановуємо наших найповажніших громадян – людей цього старшого легендарного покоління… Солдатів усіх армій, що перемогли нацистів, учасників українського визвольного руху, трудівників тилу, дітей війни та мучеників нацистських переслідувань – усіх, хто витримав нелюдську ношу війни.

Вітаю вас із Днем пам’яті та примирення!

Вітаю вас із Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні!

Зичу всім нам миру. Бо саме в ці дні гранично ясно, що для країни побажання миру є найголовнішим, - як і побажання здоров’я окремій людині.

Мир вам!

І слава Україні!