Напередодні новорічно-різдвяних свят робимо подарунок Вам, дорогі наші читачі, – щире та душевне інтерв’ю з Андрієм Любкою

«Люди мають у собі велике питання чи відповідають вони своєму віку і чи вже зрілі»

– Андрій, ти чекаєш подарунки від Миколая, радієш їм? Що тобі ставив у чобіт святий?

– Чесно кажучи, я не люблю подарунків, бо не вмію їх ні дарувати, ні приймати. Мені завжди якось незручно – подарунки здаються незаслуженими. Або зайвими, непотрібними. Наприклад, на свій День народження намагаюся виїхати за кордон або принаймні уникати зустрічей, мені ніяково від привітань і презентів. А в дитинстві від Миколая отримував переважно солодощі – мандарини, шоколадні батончики, жуйки з наклейками. Пам’ятаю, що дуже хотів вирости, бо тоді мій чобіток стане більшим, а відтак і вміщатиме більше подарунків.

– Ти вийшов з дитинства?

– Раніше думав, що людина дорослішає і старіє. Раніше вживав слово «старієш», тепер – «дорослішаєш». Можливо, колись взагалі перестану говорити про такі речі. Одного разу сидів і думав собі: ось мені 25 років, люди звертаються до мене шанобливо на «Ви», «пане», а я в душі вважаю себе хлопчаком.

Торік взимку прочитав книгу сербського письменника про війну. Головного героя мають мобілізувати, забрати в армію, а в нього вагітніє дружина, народжує. Він розмірковує: всі думають, що я дорослий чоловік, у мене є сім’я, дитина, маю йти на війну, вбивати когось, захищати. Дивиться на свою дитину – і йому за неї страшно, що не може захистити свою кровинку, нічого їй дати, не може її виховувати, бо, умовно кажучи, ще сам дітвак, не виріс. Мені здається, що всі люди мають у собі оце велике питання: чи відповідають своєму віку і чи вже зрілі. Інше питання, що соціальне життя змушує нас грати якісь ролі, змінюються тілесні ознаки, починають рости вуса, з’являються зморшки.

«Важливо, про що письменник мовчить»

– Віддавати чи брати -що більше любиш робити?

– Люди, які найбільш обдаровані, – найщедріші. Людина, яка впевнена у своєму таланті, дуже легко роздає. Зазвичай у компаніях у 99 % обговорюють людину, яка відсутня, і більше про неї говорять негативного. І лише Юрко Андрухович, якого я читаю, спілкуюся з ним, багато чого у нього навчився, завжди стає на захист і хвалить. Я ще не вмію так, але дуже хотів би навчитися віддавати і бути щедрим, у якихось душевних проявах. Не йдеться про подарункову річ чи фінансову, але я хотів би ставитися до людей краще, ніж вони цього заслуговують. Але поки що цього не вмію.

– Торік під час туру ти презентував «Карбід», дав дуже багато інтерв’ю. Важко було?

– Прес-конференція, творчий вечір та інтерв’ю – такі були умови туру. Раніше думав, що тур, гастролі – це феєрично. Але виявилося, що тур можливий у рамках напруженої роботи. Навряд чи я колись погоджуся на ще один тур. Це був жах: такого емоційного спустошення я доти не мав. Після повернення додому тиждень не виходив з хати, ні з ким не хотів спілкуватися. Навіть думав, чи йти мені в басейн. Під час турне запитання були однакові, доводилось говорити багато разів про одне і те ж. Під час півторамісячного туру мене жодного разу не запитали про важливіші речі, ніж про те, що мене надихнуло на написання роману, як писалося. У мене є книжка «Спати з жінками». Її назва провокаційна, але це найліричніша моя книжка, в ній нема жодного матюка, якихось еротичних моментів. Пишу не тільки книжки, а і про книжки. Але мене жодного разу не запитали, який мій улюблений вірш. На жодному творчому вечорі не запитали!

– Виправлю огріх колег: твоя улюблена поезія?

– Вірш «Спати з жінками» американського поета-бітника Кеннета Кока. Сім сторінок потоку свідомості про жінок, у тому числі уявляння – як воно «спати з цілим симфонічним оркестром жінок». А от улюблений поет – Овідій.

– В одному з наших інтерв’ю Іван Чендей сказав, що для письменника важливо не тільки те, що він написав, а і те, що про нього сказали критики, літературознавці, написали журналісти.

– До слів Чендея я би додав таке: не так важливо, про що письменник говорить, як те, про що письменник мовчить…

– На наступне питання ти напросився: про що мовчить Андрій Любка?

– Про себе. У героїв своїх книжок вкладаю власний світогляд, думки, вподобання, але рідко описую свої пригоди, своє життя. Бо це нудно. І варто залишати щось тільки для себе – приватну історію, родину, сокровенне. Літературу можна вигадати або писати правдиві історії інших людей, самому залишаючись поза фокусом.

– В одному з постів на Фейсбуці ти написав, що не фотографуєш себе в містах, де буваєш. Користувачі соцмереж виставляють фото, на яких їдять, п’ють, відпочивають. Ти поза модою?

– Декілька років тому я зробив таку інвестицію: купив дорогий професійний фотоапарат з об’єктивом за 700 доларів. Думав, що буду знімати світанки, густий туман, який стелиться, квітки, архітектурні пам’ятки. Я купив його навесні, потім полетів до Італії, хотілося подивитися галерею. Взяв шорти, ще щось із одягу, засоби гігієни. Фотоапарат важив десь три кілограми, а це половина мого багажу. Нафотографував багато, скинув у комп. Відтоді минуло шість років, та я жодного разу не відкрив цю папку із Флоренцією. Через рік продав його. Цей фотоапарат багато чого пояснив мені. Я перестав робити фото у містах, де буваю. А тим паче себе на фоні чогось, бо це лише нарцистичне псування досконалого краєвиду. Якщо хочу побачити якийсь відомий об’єкт чи картину, то відкрию Інтернет. Мені здається, що найважливіша фотографія – це та, яка в душі людини.

«На філфаці протягом п’яти років у мені вбивали любов до читання»

– Знаю, що дуже багато читаєш художніх творів. Що любиш читати і що дає тобі творчість інших майстрів красного слова?

– Для мене читання і писання – це втеча в інший світ. Від чого? Від втоми, соціалізації. Читаючи улюблені твори, романи, уявляю, що живу разом з героями у цьому місті, у цьому середовищі, веду з ними діалоги. Читати романи цікаво про тих людей, які зазнали поразки. Про переможців читати нецікаво. Прочитані книги аналізую.

– Андрій, ти дуже часто подорожуєш. Сьогодні ти в Ужгороді, завтра вже у Будапешті, післязавтра – в Румунії. Що береш у дорогу?

– Змінний одяг, засоби гігієни, зарядний пристрій, необхідне. І книжку.

– Ти побував у багатьох країнах світу. Що тебе найбільше вразило?

– У центрі столиці Швеції найбільша і найкрасивіша будівля – бібліотека. Коштує щонайменше мільйон євро. Я зайшов туди без жодного документа, ходив, роздивлявся. Читачів багато, різного віку. Якщо хочеш винести звідти книжку, треба зареєструватися. Всі послуги безкоштовні. Для мене це було великим шоком. У шкільній програмі такого предмета як шведська література нема. Там вважають, що література має бути не примусом, а бажанням читати. Батько приходить з роботи, втомлений, але він не спілкується з родиною, а йде десь у куток і читає.

Я вступив на філфак, бо з раннього дитинства любив літературу, мріяв стати письменником. Завжди дивувався: як можна написати книжку? Це щось божественне, фантастичне. На філфаці протягом п’яти років у мені вбивали цю любов до читання.

Неправильно складена програма. І мені здається, що вивчати літературу в університеті студент філфаку має не з давньої , а з сучасної. І читати про те, що йому близьке, про Інтернет, про своє життя. І з року в рік поглиблюватися, дійти до давньої. Викладачі мають говорити, що найпопулярніший вірш у Європі – верлібр – має давнє коріння. Літописи, Біблія написана неримованим віршем. І показати, що це коріння простежується у творах таких-то письменників.

«Увіковічнюється митець у своїх творах, а не в тому, що його ім’ям назвуть вулицю»

– Для чого має писати літератор?

– Вважаю, що письменник має писати не для того, аби нині стати відомим, популярним, заробити гроші. Я хотів би, аби після моєї смерті прийшла людина в бібліотеку і попросили мою книгу. А ще краще – пішла в книгарню і купила цю книжку, захотіла її прочитати і порекомендувала своїм друзям, знайомим. На жаль, на Закарпатті, як і в Україні, багато прикладів, коли письменник був на гребені слави під час життя, а після смерті ніхто його не згадує, твори не перевидають. Увіковічнюється митець у своїх творах, а не в тому, що його ім’ям назвуть вулицю. Література – це на удачу. Є багато письменників, які написали добру літературу, але їх не помітили.

Я завжди хотів займатися літературою для того, щоб говорити про важливі речі, а не для того, щоб товкти воду в ступі.

– Як ставишся до компліментів?

– Ніяковію, бо деколи не знаю, що відповідати.

– Я зроблю тобі комплімент: ти виріс як літератор, оратор, з тобою приємно спілкуватися, твої книги цікаві, їх хочеться читати і перечитувати. До твоєї творчості є інтерес у молоді, що є промовистим фактом. У свій час український класик Михайло Коцюбинський ревниво ставився до раннього Володимира Винниченка, бо його читала молодь.

Користуючись нагодою, вітаю з наступаючим Новим роком. Творчих успіхів та усіляких життєвих гараздів.

– Дякую! І бажаю Вам, а також усім читачам «НЕДІЛІ» довгих спокійних свят, коли ввечері можна довго читати захоплюючу книжку, а вранці прокидатися без будильника. Впевнений, якби всі люди прокидалися без цього огидного дзижчання, то світ був би затишнішим і менш нервовим. Гармонії!

Тетяна ГРИЦИЩУК