Відомий грузинський митець про протиотруту від радянщини, знищений фінал «Міміно» та агресію Росії .

 

Наразі Україна переживає ту саму ситуацію, що Грузія п’ять років тому: відкриту та неспровоковану російську військову агресію. Тож думка й підтримка представників цієї країни є дуже важливими для нас. Саме тому Тиждень зустрівся з всесвітньо відомим співаком, актором, режисером і сценаристом Вахтанґом Кікабідзе.

У. Т.: Як ви вважаєте, що насправді відбувається в Криму? Як оцінюєте дії Російської Федерації щодо України?

– Навіть дурень мав би зрозуміти: те, що зараз відбувається, – військова інтервенція в Україну й анексія Криму. Слід визнати, що, попри радість частини кримчан із приводу приєднання до РФ, насамперед варто дотримуватися прав кримських татар, корінного населення півострова. Речі, які продемонструвала Росія на півострові, не мають робитися в такий нецивілізований, дикунський спосіб, особли­­во проведення референдуму під прицілом танків. Те, що сталося, огидно, однак я вважаю, що Путін давно готувався до цього. Він не вперше діє саме так. А у випадку Грузії вчинив іще гір­­ше, ад­­же в нього не було жодних аргументів на користь того, що наша земля якимось чином належить Росії.

У будь-яко­­му разі, якщо населення за або про­­ти, воно завжди знайде спосіб повідомити свою волю, але запитувати під прицілом – варварство. Схиляю голову перед Майданом. Мені вже 75 років, і я звик відповідати за свої слова. Те, що Україна нещодавно підписала політичну асоціацію з ЄС, – це чудо­­во. Але далі, на мою думку, головним залишається добір високоосвічених і розумних людей в уряд. Путін робитиме все, щоб в Україні настала руїна, і лише чесні молоді люди можуть зупинити його. Наскільки я розумію і відчуваю, Путіну не потрібен Крим, йому потрібна вся Україна для союзу з Білорусією, Росією та Казахстаном. Разом з Україною це утворення видавалося б набагато серйознішим. Мирним шляхом домогтися сво­­го у нього не вийшло, тому він робитиме геть усе, щоб розколоти Україну. Українці мають бути дуже згуртовані та обережні зараз.

У. Т.: Наскільки я зрозумів, ви уважно спостерігали за подіями Євромайдану в Києві?

– Люди, які стояли на Майдані, – герої. Буквально позавчора говорив зі своїм менеджером стосовно майбутньої програми концертів. Цього року вона в мене ювілейна, я вже встиг побувати з нею в Ізраїлі. Дуже хочу приїхати до Києва і дати благодійний концерт пам’яті загиблих героїв Майдану. Якби мені було років на 20 менше, обов’язково стояв би поруч з українцями на Майдані. Сподіваюся, що зможу сказати слухачам у Києві все, що думаю, просто зі сцени.

У. Т.: Ви знаєте, що нещодавно близько сотні діячів культури й мистецтва Російської Федерації схвалили імперіалістичну та загарбницьку політику Путіна в Криму. Як вважаєте, що спонукало їх підписати лист на підтримку агресії?

– Річ у тім, що коли починається пропаганда, телевізійні екрани мають страшну силу. Я уявляю собі росіян, які весь час дивилися тамтешні канали про події в Києві та Криму. Чомусь упевнений, що 90% тих глядачів переконали в тому, що в них відбирають щось рідне. Тому не вар­­то дивуватися цьому. Звичайно, стримати подив щодо позиції російської інтелігенції, яка поставила свої підписи під згаданим листом, украй важко. На жаль, так вчинили багато тих, кого я знаю особисто. Чесна людина мусить говорити про біле як про біле, а про чорне як про чорне. Коли дивився по телебаченню коментарі представників культури про причини підписання листа, бачив, як їм було незручно. Хтось казав, що Крим – це наша земля, хтось про кар’є­­ру…

Хтось із тих діячів, звісно, зробив такий крок свідомо проти України, а хтось – щоб захистити себе. Я не засуджую їх. Для них краще було б не потрапляти в ту історію, не лізти туди взагалі. На це навіть не варто звертати уваги, просто наразі Україна мусить відпрацювати свій щоденний режим, продуманий та, мож­­­­­­ливо, навіть трохи жорст­­кий – і все стане на свої місця. Україна вели­чез­на, це не Грузія. Їй треба терміново від­­ходи­­ти чимдалі від стереотипів СРСР і думок про ковбасу по 2 рублі 20 копійок. Усе це піш­­ло і вже ніко­­ли не повернеться.  

У. Т.: Чимало людей і досі живуть Радянським Союзом як реальністю і сприймають політику Путіна як продовження цього штучного утворення. Що ви порадили б тим людям? Чи є протиотрута від радянськості в голові?

– Найбільша моя надія на молодь, яка матиме геть інші думки й демонструватиме мислення, цілком відмінне від радянсь­­кого. У Грузії так само були люди, які почувалися вельми затишно в СРСР, однак я досі вважаю, що краще від мене ніхто не жив. У моральному вимірі. Треба правильно дивитися на речі: дорож­­че за свободу та самоповагу нічого у світі немає. Треба себе поважати і любити свою країну. Ось що головне.

Щодо рецепту, то розповім дещо про фінал фільму «Міміно», який був вирізаний. І ніхто його не бачив. Увесь фокус, вага стрічки саме в цьому знищеному фіналі. Коли його забрали, вийшла чиста комедія. Хоча фільм був доволі філософським. Один із героїв – коваль Петро, який підковував коней у селі. Дізнавшись, що головний герой іде працювати в авіацію і часто буватиме за кордоном, попросив його придбати підкови з написом: «Made in USA», щоб, коли коні йтимуть, цей напис відбивався на дорозі. І коли Міміно купував крокодила для свого друга-вірменина, придбав разом і обіцяні підкови. Оскільки фінал вирізали, то й персонаж коваля Петра теж повністю випав.

А в ньому було ось що: Міміно летить над Батьківщиною і дуже нервується, він уже розуміє, що людина мусить бути на своєму місці, на своїй Батьківщині й бути собою. Намагається відкрити руками пляшку з «Боржомі», а коли стюардеса пропонує йому відкривачку, зривається і починає кричати, що, мовляв, і так зможе. Доводить стюардесу до сліз і, намагаючись її заспокоїти, каже, що вийде з літака. І виходить. Уявіть собі альпійську зону Грузії, засніжені верхівки гір, а посередині трава й чути, як дзвенить молот коваля Петра. Саме в цей час на дупі з’їжджає з гори Міміно. Ми дуже серйозно грали цей знищений фінал. Вони вітаються, і Валіко запитує в Петра, як поживає його рідня. Той розповідає, як кожен допомагає одне одному. Валіко протягує руку, в якій тримає підкови з Америки, привезені в дарунок. А Петро йому: «Слухай, ми тут породичалися з Бостоном (йдеться про гірське село на п’ять-шість дворів), вони мені такі підкови висилають, тільки цвяхів немає. Може, ти мені їх привіз?» Валіко відповідає, що не мав замовлення на цвяхи, прощається і йде. За спиною чути регіт коваля. Аж ось Валіко обертається і запитує, чому той так розвеселився, а Петро йому: «У тебе на дупі штани розірвалися!». І сміється голосно, глибоко. Міміно зупиняється і каже: «Дурень ти, чоловіче! Довкола тебе така краса. Праворуч Казбек, ліворуч Ельбрус, а ти мені в сраку заглядаєш! Озирнися навкруги!». Саме це я порадив би як рецепт позбавлення від радянщини: поглянути довкола, зрозуміти і йти в одну ногу з життям.  

У. Т.: Що ви хотіли б побажати Україні?

– Покоління, яке виросло разом зі мною, прокидалося зранку й одразу думало про те, де дістати ту чи іншу річ, кого треба попросити, де саме стати в чергу, як поліпшити квартирне питання або провести нарешті телефон. Увесь час був величезний клубок проблем. Тепер у більшості країн лишилася одна проблема – це праця. Тому я бажаю, щоб Майдан знову став красивим і доглянутим. Щоб мій гарний Київ відновився. Щоб люди могли спокійно ходити на роботу й планувати своє життя, свої витрати і своє майбутнє, не боялися відпускати дітей до школи та дитячого садочка. Щоб був мир. Щоб обов’язково працювала Конституція та виконувався закон і всі були щасливими. Щоб громадяни поважали власну країну, власний прапор, уряд і сусідів. Більше ні нам, ні вам не потрібно. Ми можемо їсти і білий, і чорний хліб. Головне – вистояти цей травень, кажу зараз як українець. Новий уряд узяв на себе багато роботи, і йому доведеться її виконувати в нинішніх жахливих умовах. Звичайно, важливо, щоб ви навели лад у своєму домі та не давали втягнути себе у сварки.