"Тату, ти вбив когось?" - шестирічний син дивиться на батька великими очима. "Ні", - каже батько. "Тату, а коли ворог стояв перед тобою, вбив його?" - допитується син. У дитячому світі першокласника багато чого здається простим. Війна, ворог, герой, - починає свій репортаж Інна Гартвіх, кореспондентка німецького видання Frankfurter Rundschau.

Артем Чех згадує саме цю сцену, коли він повернувся з фронту на сході України. У київському кафе Чех роззирається навколо, мовчить. Часто його пригнічують певні образи, що зринають у його уяві: його товариші, артилерійські снаряди, тиша українських полів. Він служив кілька місяців в українській армії, неподалік Луганська. "Я ніколи не думав про необхідність взяти пістолет до рук. Війна була по телевізору, завжди десь далеко. Ми ж у Європі, тут такого не може трапитися. Я був таким наївним", - каже 31-річний письменник і знову неспокійно дивиться навколо.

У липні Чех повернувся додому в Київ, де дружина, син, мати. Та його світ став іншим. Він став іншим. Як і з кожним, хто повернувся з війни у мирні будні. Йому нелегко. Він бачить усміхнені обличчя на вулицях, бачить, як люди п'ють каву, бачить, як вони святкують. "Та що вони насправді знають про війну?" - міркує він над питанням, відчуваючи в собі агресивність до них. "Вони нічого не знають, вони й чути не хочуть про це. Війна для них - коротке повідомлення на Facebook". Чех визнає, що так вважати неправильно, і почувається безпорадним у такі моменти.

Війна на сході України триває досі, незважаючи на режим припинення вогню. Практично щодня в так званій зоні АТО - зоні антитерористичної операції, як київська влада називає операцію проти проросійських сепаратистів на Донбасі, - є поранені, а часом навіть убиті. "У свою чергу, багато учасників бойових дій, що повертаються з війни, потерпають на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). За даними Наукового центру гуманітарних проблем при Збройних силах України, близько 80% ветеранів страждають ПТСР. Втім, держава не спроможна розв'язати цю проблему", - пише німецька газета.

Незважаючи на те, що необхідність надання психологічної допомоги колишнім учасникам бойових дій доволі детально описується в різних урядових документах на багатьох рівнях, поки ця допомога дійде до призначення, минає, як розповідають українські соцпрацівники, по кілька місяців. Часом це занадто пізно для того, хто впадає у відчай від себе і світу.

"Практично в кожному великому українському місті є місце збору для ветеранів бойових дій, і, як правило, воно розташоване у відділеннях звичайних лікарень, де увага найчастіше приділяється саме тілесному здоров'ю людей, - розповідає волонтерка Психологічної кризової служби Української асоціації фахівців з подолання наслідків психотравм Галина Циганенко. - Найчастіше психологів просто бракує, а іноді вони недостатньо кваліфіковані". За словами Циганенко, багато колишніх бійців стикаються з певним "межовим станом, в якому вони не розуміють, що правильно, а що ні, в результаті багато хто не знає, як себе поводити". "Але водночас ми не повинні розглядати стан усіх як патологію, бо не кожен потерпає від цього розладу", - зазначає вона.

Інші українські психологи кажуть про "бомбу уповільненої дії, яка може вибухнути через кілька десятиліть, якщо колишні солдати не отримають психологічної допомоги під час і після бойових дій".

Тим часом багатьох колишніх учасників бойових дій тягне назад на війну, бо вони не можуть уявити собі життя без війни. "Куди простіше здобувати повагу і захоплення на фронті, ніж прати вдома смердючі шкарпетки", - зауважує Влад Демченко, в минулому продюсер з Києва, що вирушив знімати війну на сході України, а потім приєднався до радикально-націоналістичного "Правого сектору". Війна, за його словами, стала для нього чимось на зразок "магніту", і "тепер його завжди тягне туди".

Психологічне консультування після повернення з бою в Україні, на відміну, наприклад, від Данії, Ізраїлю або Сполучених Штатів, не є обов'язковим. "Після повернення я отримав папір, в якому було поставлено запитання, чи хотів би я отримувати психосоціальну допомогу. Я не поставив "галочку", - каже Артем Чех, молодий, але вже відомий письменник. "Можливо, я мав би погодитися..."

Артем підтримав протести на Майдані, його вжахнула анексія Росією Криму, обурювали новини про заколот на сході України. "Я не міг дивитися з дивана на це все. Я хотів піти, хотів захистити свою країну", - розповідає він в інтерв'ю. Він поступив на службу в армію, його відправили в бій. Бути героєм, так! Про таких людей в Україні кажуть: "Герої". - "На фронті бачиш інший бік медалі: люди, які напиваються до безтямності, а потім стріляють. Люди, які мало підготовлені для боротьби. Українські герої... Але хто хоче чути правду?"

Чех і на фронті писав короткі повідомлення, колонки, вів блог. Про повсякденне життя між бойовими діями, про свою "нову родину", команду з чотирьох чоловік. "У Києві я знав тільки науковців, на війні я сконтактувався з різними людьми. Про всіх треба хоч раз написати, кожне життя - це книга", - він задумується і знову замовкає.

До чогось серйозного в літературі він тепер ще не готовий, поки що звикає до буденного життя. Виживати письменнику в Україні як і раніше не так просто, лише ті, хто зажили міжнародного успіху, як Сергій Жадан, Андрій Курков, Оксана Забужко - найвідоміші автори країни, - можуть не турбуватися. "Тепер я пишу історію зомбі для мого сина і його друзів. Це весело", - каже Чех і коротко всміхається. Це "казки для дітей" і підтримка з боку сім'ї, щоб допомогти йому з "реабілітацією", як він це називає.

Не кожен може на це розраховувати. Багато шлюбів розпадаються, люди втрачають роботу, знаходять тимчасову розраду в алкоголі та інших наркотиках. "Найголовніше - дати ветеранам відчути, що вони потрібні, що їх почують", - каже психолог Циганенко. Того, що насправді хочуть усі. Не тільки ті, що повернулися з війни на сході України, зазначає на закінчення німецька журналістка.