Однією з ключових речей 2021 року буде тридцятиліття розвалу СРСР. Історичне значення цієї події сумніву не підлягає, однак природа згадок про неї разюче різнитиметься в різних незалежних країнах, із яких складається пострадянський світ.

Про це пише експерт з геополітики Пітер Дікінсон (Peter Dickinson) для Atlantic Council.

Для країн Прибалтики розпад СРСР - дедалі більш віддалений спогад із давно минулої доби. У путінській Росії це відкрита рана й досі джерело національного приниження. Для України це - недоконана справа.

Багато проблем, з якими зіткнулася пострадянська Україна, настільки ж поширені й у решті колишньої Радянської імперії. Від хронічної корупції та надмірної влади олігархів - до занепаду інфраструктури та повсюдної бідності. Найбільші практичні проблеми, що постали перед українським суспільство з 1991 року, цілком типові для регіону.

Але роль Росії - це те, чим виділяється досвід України.

Серед усіх колишніх радянських республік саме Україна посідає унікальне місце в російській уяві, де Україна перебуває найближче до "серця" уявлення Росії про саму себе.

Навіть сьогодні багатьом росіянам важко впоратись із думкою про Україну як окрему й незалежну державу.

І це не дивно. Корені сучасної Росії лежать у стародавній Україні, сама російська держава постала на околицях української столиці Києва. Та й інші українські міста, як-от Одеса, Харків і Донецьк, відіграють важливу роль у національному наративі Росії - разом із цілими українськими регіонами, включно з Донбасом та Кримським півостровом.

Дві нинішні країни складним чином пов'язані мовно, релігійно, на рівні культури та навіть родин - і це продовжує "розмивати" чіткий кордон між ними. Але стосунки - аж ніяк не рівні. Навпаки: Росія так довго і так повно домінувала над Україною, що спромоглася спотворити саму суть української самоідентичності.

Починаючи з 1600-х років Росія століттями дедалі більш прямо контролювала Україну, що спричинило, зокрема, хвилю за хвилею русифікації.

Дивіться, наприклад:

Тихою сапою. Як русифікували школи УРСР з 50-х і до розвалу Союзу (ІНФОГРАФКА)

Подібні процеси відбувалися і в інших частинах царської, а згодом радянської імперій - але більш ніде вони не були настільки інтенсивними, як в Україні.

Російська влада сотнями років активно придушувала всі залишки окремої та відмінної української ідентичності.

Українців звели до статусу "малих росіян", з їхньої мови насміхалися, її поставили "поза законом" як простий діалект, "південно російський". Їхню історію переписували так, щоб відобразити російське імперське бачення.

А тим часом велетенські кількості росіян заохочували селитися в Україні - особливо в рідкозаселених степових зонах на півдні та сході країни. Навіть нині саме ці регіони продовжують складати осередки російського впливу в Україні.

За часів Сталіна, русифікація України досягла свого апокаліптичного надиру.

Штучний голод 1932-33 років убив мільйони українців, а роки сталінського терору зумисне спрямовувалися зокрема на духовних, інтелектуальних і культурних лідерів України.

До кінця сталінської доби русифікація українського суспільства просунулася настільки, що сама ідея української державності кваліфікувалася як небезпечний екстремізм.

Ця глибоко дисфункціональна історія робить український референдум 1991 року, на якому понад 92% людей, що взяли в ньому участь, проголосували за створення незалежної держави, ще більш разючим.

Ця ж глибоко дисфункціональна історія значною мірою пояснює політичну нестабільність, яка стала чумою України в усі наступні десятиліття.

Постання української незалежності не значило кінця російського впливу. Натомість, прямий контроль поступився місцем непрямим втручанням за допомогою російської глибокої пенетрації в українську політичну та ділову еліту.

Проросійські політичні партії та українські ЗМІ, за якими стояла Росія, продовжували та продовжують просувати наративи, дружні до Кремля, а Російська Православна Церква надавала і надає духовного виміру цій неформальній імперії.

Забезпечення російського впливу дуже ускладнило зусилля з будівництва держави пострадянською Україною. Воно породило значну міру ворожості до щоденних виражень української державності з боку певних частин українського суспільства, а також підживлює нескінченні війни пам'яті.

Спроби заново визначити минуле країни в українських термінах постійно провокує виття протесту з боку мільйонів українців, які продовжують вважати за свої давні росієцентричні тлумачення історії.

Зрештою, неловке балансування між російським минулим і незалежним теперішнім було приречене на провал.

Стосунки між двома державами так і не одужали від удару, який отримала Росія внаслідок проєвропейської Помаранчевої революції в Україні 2004 року. Остаточний колапс у стосунках настав через десять років, коли українці повторно вийшли на вулиці мільйонами, протестуючи проти спроб Росії заблокувати угоду про асоціацію між Україною та ЄС.

Російська військова відповідь на європейський вибір Україна виявила гидку імперську реальність, яка стоїть за традиційними закликами Москви до слов'янського братерства. Вона також завдала катастрофічного удару самій Росії.

Замість того, щоб спровокувати колапс української державності, вторгнення Росії у 2014 році в Крим та на схід України успішно гальванізувала українську національну ідентичність настільки, наскільки раніше це здавалося неможливим.

Через сім років виразна більшість українців розглядають Росію як агресора у війні, яка зрештою почала визначати боротьбу держави за справжню незалежність. Боротьбу, яка досі триває.

Багато хто тепер розглядає обрання президентом Зеленського як небезпечний крок у неправильному напрямку. Відколи він вступив на посаду в 2019 році, новий президент призначив на чільні посади численних людей із проросійським минулим. На відміну від свого попередника Петра Порошенка, новий президент почав надавати меншого значення зусиллям України у створенні власного історичного наративу: натомість, Зеленський намагається уникати мінного поля політики пам'яті, коли це тільки можливо.

Росія далеко не готова визнати свою поразку. Незважаючи на шкоду, якої російському впливові завдала окупація Криму та нерозв'язаний конфлікт на сході України, прокремлівська ОПЗЖ залишається другою за розміром політичною партією в парламенті України. Проросійські сили також досі контролюють значну частку мейнстримових українських ЗМІ, а російська поп-культура залишається повсюдним аспектом повсякденного життя України.

Попри це практично неможливо уявити сценарій, який би дозволив повернути довоєнний статус-кво. Конфлікт торкнувся надто великої кількості людей і зруйнував надто багато ілюзій. Щодня впродовж уже майже семи років десятки тисяч солдат захищали Україну від російської агресії. Довгострокові економічні зв'язки також зруйновано. Далекі (й не дуже) родичі припинили спілкуватися між собою.

Присутність відомих прокремлівських політиків у нинішній Україні також може бути оманливою. Хоча дружні до Москви партії та кандидати часто опиняються на чолі рейтингів, це значною мірою є наслідком роздрібненої природи українського політичного ландшафту. Насправді підтримка проросійської політики драматично впала і нині тримається на рівні близько 20%, переважна більшість яких становлять літні люди. Ще десяток років тому проросійські сили могли виграти вибори президента України та забезпечити собі парламентську більшість. Нині такі амбіції, схоже, поза питанням.

Найбільш реалістичний прогноз полягає в тому, що російський вплив продовжуватиме поступово занепадати впродовж 2020-х років, адже останнє справді "радянське" покоління українців поступово виходитиме на пенсію, і його замінюватимуть уже пострадянські українці, які більш схильні бачити своє майбутнє в якості частини Західного світу.

Москва продовжуватиме мати значну вагу ще багато років - але більше не зможе диктувати хід подій.

Повільний занепад російської неформальної імперії в Україні приречений стати найбільшим геополітичним наслідком розвалу СРСР. Невелика "льодовикова" швидкість цього процесу затьмарила його значення - однак він має потенціал трансформувати політичну карту всієї Європи.

України зараз ближче, ніж будь-коли, до втечі з російської сфери впливу, а головна людина, яка найбільш прямо за це відповідальна - особисто Володимир Путін.