Сб, 2022-12-03, 01:10


Головна Реєстрація RSS PDA   18+
Вітаю Вас, Гість
Новини України
Курси валют в Україні
Прогнози погоди
Новини росії
Навіны Беларусі
Новини світу
Новини економіки
Новини культури та освіти
Новини релігії
Новини спорту
Новини кіно: анонси, скандали, актори
Новини шоу-бізнесу: сенсації, курйози, фото, світське життя
Новини медицини. Здоров'я. Лікарські дива
Новини науки і технології
Автоновини: авто та транспорт
Кримінальні новини і надзвичайні новини
Новини про відпочинок і туризм
Катастрофи та природні катаклізми
Іноземні видання по-українськи
Иностранная пресса по-русски
Цікаві інтерв'ю
Історія українських земель
Відеоматеріали
Анонси. Повідомлення. Прес-релізи
Онлайн ТБ - цікаві телеканали на "Голос UA на РФ" у прямому ефірі
КІНОЗАЛ - фільми і програми українських каналів онлайн
Біографії. Довідки. Рецепти
Новини бізнесу
Дискусії: політичні, національні, любовні і психологічні
Мода, стиль і краса
Все про нерухомість
Архів-календар
Головна » 2012 » Жовтень » 14 » УПА і норми міжнародного гуманітарного права
11:25
УПА і норми міжнародного гуманітарного права
Інші останні Дискусії: політичні, національні, любовні і психологічні на сайті holosUA.com/
Сучасні громадяни України здатні і повинні в інтересах майбутніх поколінь усунути політичні й морально-психологічні наслідки того конфлікту із суспільного життя. Щоб він не був перешкодою на шляху формування консолідованої української політичної нації.

Наближається дата 14 жовтня, яку в конструктивістському дусі "винайдення традиції" прийнято вважати датою утворення Української Повстанської Армії.

Ця ідея, як відомо, народилася наприкінці 1940-х років в середовищі української політичної еміграції та була імплементована у 1949 р. наказом Головного командира УПА Романа Шухевича.

Ідейно-політичний задум запровадження "червоного дня календаря" був обумовлений не тільки потребами виховної робот з учасниками підпілля в Західній Україні та членами закордонних формувань ОУН.

Опинившись під зрозумілим контролем західних демократій, закордонні політичні центри націоналістів воліли підкреслити країнам-переможцям, що український націоналістичний рух уключився в активну антинацистську боротьбу ще до корінного перелому у ході Другої світової.

До того ж у руках англосаксів опинилися архіви німецьких спецслужб, де вистачало документів про співробітництво командування УПА з німцями та їх союзниками у розвідувально-диверсійній сфері наприкінці 1943–навесні 1945 рр.

Насправді у жовтні 1942 р. мали місце лише вельми локальні бойові зіткнення повстанських відділів на Волині з гітлерівськими окупантами (зокрема, підрозділу Григорія Перегійняка-"Коробки").

Певний час назва "УПА" взагалі належала збройним формуванням Тараса Боровця-Бульби (частково знищеним загонами, підконтрольними ОУН (С.Бандери), частково "добровільно-примусово" влитим до "класичної" УПА).

Політично підконтрольна ОУН (Б) УПА реально почала формуватися як організована військова сила навесні–влітку 1943 р. Проте ми б зосередилися на проблемі, яка більш значуща і для розуміння історії УПА, і для порозуміння у сучасному українському суспільстві.

Вкрай неоднозначне ставлення в незалежній, але строкатій у соціокультурному та регіонально-цивілізаційному вимірах Україні, до проблеми оцінки діяльності українського самостійницького руху й зусилля держави щодо формування офіційної позиції щодо ОУН та УПА викликає необхідність аналізу повстанського руху у світлі норм міжнародного права, а також чинного законодавства України.

На жаль, на сьогодні переважають емоційні, упереджені підходи, а суто наукова оцінка підмінюється втягування проблеми минулого ОУН та УПА у вир кон‘юнктурних політичних баталій.

При цьому носії різних поглядів або обминають правовий аспект проблеми, або творять "міжнародно-правові міфи” на зразок вигадки про "засудження УПА Нюрнберзьким міжнародним трибуналом”, або тиражують стандартні радянські звинувачення повстанців у "політичному бандитизмі”.

Практично відсутні і спроби розглянути український повстанський рух 1939-1950-х рр. під кутом зору усталених норм міжнародного гуманітарного права (МГП).

Та й про яке застосування норм МГП принагідно до "лісової армії” можна було говорити, якщо радянська література ретельно уникала вживати по відношенню до них навіть термін "повстанці” або "партизани”, хоча ці дефініції здебільшого просто вказують на спосіб дій, тактику боротьби.

В Росії керівників підпілля досі називають "главарями бандформирований"

На нашу думку, в інтересах об‘єктивізації погляду на цю складну й болючу проблему нашого спільного минулого необхідно вдаватися до "лекала” правових норм.

Доцільно нарешті перевести її обговорення у раціональну площину, розглядати українське повстанство компаративно, як один із історичних прикладів внутрішнього збройного конфлікту, приклад гострого протиборства націонал-патріотичних сил проти силового нав‘язування певної моделі соціально-економічного та духовного розвитку.

Важко не погодитися, що доба Другої світової та післявоєнна історія людства рясніють десятками, як що не більше, подібних прикладів.

При найближчому розгляді збройних конфліктів внутрішнього характеру постає вкрай неприглядна картина їхнього перебігу: взаємне оскаженіння, кров, підступи, насильство по відношенню до мирного населення. Проведене нами дослідження, наведені документальні свідчення не залишають у цьому жодних сумнівів.

Навряд чи доводиться сумніватися, що у всіх випадках, коли народ стає об‘єктом насильства, то певна його частина вдається до радикальної реакції, застосування крайніх засобів, що не залишають місця для загальнолюдських норм моралі.

Це закономірність світової історії, і Україна тут не виключення – згадаємо криваві ексцеси доби Хмельниччини або Коліївщини...

"Дике шаленство, небачені бузувірства і жорстокість, – пише сучасний дослідник К.Лагунов, – ось що відзначало селянське повстання 1921 року... Комуністів не розстрілювали, а розпилювали навпіл пилами або обливали холодною водою і заморожували.

А ще розбивали дубцями черепи; живцем спалювали; розпорювали животи, пхаючи в порожнину збіжжя і м’якину; тягли за конями; проштрикували кілками, вилами, розпеченими піками; розбивали молотками статеві органи; топили в ополонках і колодязях.

Важко уявити і описати всі ті нелюдські муки і тортури, через які на шляху до смерті пройшли комуністи і всі ті, хто хоч якось виявив доброзичливе ставлення до Радянської влади (підкреслення наше - Д.В.)...”  [1 - дивись примітки про джерела наприкінці тексту].

В даному випадку описані ексцеси під час антирадянського селянського повстання в Сибіру (Тобольське повстання, яке на півроку відрізало Західний Сибір від Центру; воно значно гірше відомо у порівнянні з менш масштабним повстанням на Тамбовщині того ж року під проводом отамана О.Антонова, хоча і того із жахом згадували очевидці).

Про подібні бузувірства тогочасних повстанців Україні писали інші автори [2].

Згадаємо слова учасника повстанського руху на Волині 1940-х рр. М. Подворняка: "Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями..." [3].

Такі протистояння треба в будь-якому разі розглядати як трагедію для нації (народів), де обидві сторони не зупинялися перед антигуманними методами. І лише потім сторона, яка перемогла, пропагандистськими засобами й тотальним переписуванням (замовченням) історії створює вигідну для себе інтерпретацію подій, глорифікуючи себе й усіляко демонизуючи противника.

Ситуація у сучасній Україні (в морально-політичному й науковому вимірах) ускладнюється тим, що частина учасників дискусій навколо ОУН та УПА намагається законсервувати, відстояти міфи компартійної пропагандистської машини, а частина їхніх опонентів – створити міфи нові.

Методологія обох сторін практично ідентична, тільки із змістом навпаки.

При цьому обидві сторони ретельно обминають ті історичні реалії, які не вкладаються в їх концептуальне бачення подій. Подій, котрі здебільшого заслуговують на скорботу й каяття, а не перетворення їх на заручників боротьби за політичний вплив на населення або зовнішньополітичну орієнтацію.

Крім того, до площини "експертизи” українського радикально-самостійницького руху необхідно вводити і всі "без купюр” історичні обставини його розгортання.  Неодмінно, зокрема, потрібно враховувати особливості політики радянської влади й  методів дій її силових структур в Західній Україні як наріжної причини ескалації насильства.

* * *

Нас, насамперед, цікавить, наскільки побудова й діяльність мілітарних формувань українського радикально-самостійницького руху відповідала законним правам української нації, насамперед – на державницьке існування, а по друге – чи можливо віднести їх учасників до комбатантів згідно із уявленнями усталених норм МГП.

При цьому, для повноти аналізу, ми використаємо документальні дані стосовно протиборства ОУН та УПА з радянським режимом в 1943–середині 1950-х рр.

Документальні матеріали, свідчення сучасників, праці дослідників і розглянуті нами аспекти спеціальної діяльності ОУН та УПА свідчать, що це був цілком організований патріотичний мілітарний рух:

  • він розгортався під політичним проводом державницьки орієнтованої ОУН;

  • формування УПА та озброєного підпілля мали чітку організаційну структуру, визначений командний склад, нормативні документи, бойові та загальновійськові статути, написані за зразком аналогічних документів регулярних армій, систему військового планування,  навчання, постачання тощо;

  • повстанці неприховано виступали проти радянського режиму, прозоро декларували перед населенням готовність збройним шляхом блокувати заходи ворожої влади, при проведенні бойових переважно намагалися відрізнятися від цивільного населення;

  • в УПА, а згодом (з 1948 р.) в Службі безпеки ОУН запроваджуються субординація, військові та спеціальні звання, розробляються й у мірі матеріально-технічних можливостей впроваджуються проекти форми одягу, знаків розрізнення, нагородна система [4];

  • на вояків повстансько-підпільних формувань поширювалися норми дисциплінарного впливу, було запроваджено систему військового (в УПА) та організаційного (в ОУН) судочинства, розроблено своєрідні кодекси покарань, в тому числі – за злочини проти цивільного населення;

  • повстанці спиралися на широку підтримку населення, частина якого також потрапляла під визначення комбатантів (опосередкованим підтвердженням цьому слугують масові репресії радянської та польської комуністичної влади проти власне населення територій, де оперувала УПА й підпілля ОУН).

Нормативні та директивні документи ОУН та УПА постійно підкреслювали важливість дотримання толерантного ставлення до населення, військовополонених, підтримання законності у діях повстанців.

Наведені дослідниками й авторами книги матеріали переконливо свідчать, що УПА розглядалася як зародок регулярних збройних сил УССД [Української Самостійної Соборної Держави - політичної мети українських націоналістів XX сторіччя - ІП].

На нашу думку, безперечним й вкрай важливим для правової оцінки самостійницького руху є те, що формування УПА та озброєне підпілля ОУН виступали з чітко окресленою політичною метою відновлення суверенітету й територіальної цілісності України (гасло боротьби за Українську самостійну соборну державу, яка згодом постала 24 серпня 1991 р.).

При цьому українська суверенна державність реально існувала у 1917-1920 рр., виступала суб‘єктом міжнародних відносин й була насильницьки ліквідована внаслідок зовнішнього збройного втручання. Варто згадати, що в Акті проголошення суверенітету України від 24 серпня 1991 р. саме тисячолітня традиція державотворення фігурувала як одна з провідних підстав нашого суверенного існування.

Отже, заперечення правомірності боротьби певних українських військово-політичних сил за самостійність, включаючи, зрозуміло, ОУН і УПА, є нонсенсом у політико-правовому відношенні. Інакше – ми держава без легітимного коріння й почуття самоповаги.

Породжене особливостями післявоєнних глобальних процесів у світі міжнародно-правове поняття нових форм легітимності. І воно цілком поширюється на озброєний рух під політичним проводом ОУН, невипадково офіційною назвою її бандерівської фракції була "ОУН (самостійників-державників)”.

Від самого виникнення ОУН в 1929 р. головним постулатом її програмних документів виступала ідея відродження незалежної української держави, а радикальні зміни програмних настанов ОУН(Б) у серпні 1943 р. засвідчили про її намір будувати суверенну, демократичну, соціально-орієнтовану державу із забезпеченням широких громадських прав без огляду на національність людини.

Створена з ініціативи бандерівців влітку 1944 р. Українська Головна визвольна рада (УГВР) розглядалася як надпартійний орган консолідації українства в інтересах незалежного державотворення.

До слова, проекти ОУН (Б) щодо побудови органів держбезпеки майбутньої суверенної України свідчили про виразну державотворчу спрямованість військово-політичного курсу націоналістів, котрі розуміли значення органів охорони правопорядку й спеціальних служб як обов‘язкової складової апарату влади й управління.

Обов‘язково слід пам‘ятати, що УПА взяла участь у протиборстві із нацистськими загарбниками. Вивчені нами розвідувальні документи радянського партизанського руху прямо констатували, що УПА є серйозною бойовою силою, веде збройну боротьбу з німцями.

Неодноразово відбувалися переговори з повстанцями про нейтралітет і можливу взаємодію. Більше того, у директиві Оргбюро ЦК КП(б)У (березень 1943 р.) командуванню партизанських загонів рекомендувалося не вести бойових дій проти повстанців; з цього ж документу було вилучено  тезу про доцільність координації антинімецьких дій партизан із вояками УПА [5].

Зазначений фактор, про який предметно йдеться у книзі, ставить український самостійницький рух до лав світового опору гітлеризму.

Українська держава прямує до формування офіційної позиції щодо діяльності ОУН та УПА, вбачаючи у цьому важливий крок до досягнення злагоди у суспільстві.

Згідно з п.16 ст. 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, вояки УПА, що брали участь у бойових діях проти нацистів, не скоїли військових злочинів і реабілітовані відповідно до чинного законодавства, визнаються учасниками бойових дій. Важливо, що закон чітко поширив на учасників самостійницького руху опору принцип індивідуальної правової відповідальності, невід‘ємний для юриспруденції.

Водночас нами розкриті і об‘єктивні причини фактів співробітництва лідерів та окремих співробітників спецпідрозділів ОУН та УПА з військовим керівництвом спецслужбами держав гітлерівського блоку. Згадане не можна розглядати у відриві від світової проблеми колабораціонізму, яка багато в чому обумовлюється порушеннями прав народів з боку як сталінського СРСР, так і західних колоніальних держав.

Добре відомо, що близько 1,5 млн. радянських громадян співробітничало з окупантами, чверть із них – зі зброєю в руках (тобто стільки ж, скільки брало участь у партизанському русі в Україні за усталеними оцінками радянської історіографії).

Водночас, активний колабораціонізм, участь у нацистських репресіях, військові злочини переслідуються за законом, і правова держава повинна застосовувати  виключно диференційований підхід для дотримання наріжного принципу особистої відповідальності перед законом.

Оскільки сувереном влади в демократичній державі є народ, не зайвим буде торкнутися питання про ступінь участі населення Західної України (а фактично – і вихідців з інших регіонів України та СРСР, частка яких в окремих формуваннях УПА сягала 20–40% за визнанням тієї ж радянської партизанської розвідки) в антирадянському русі опору.

Командувач Групою УПА "Захід” О.Луцький свідчив, що до 15% особового складу цього з‘єднання становили "східняки[6].

Ми далекі від спрощеного підходу щодо ставлення населення як до радянського режиму, так і до націоналістичного руху.

Людність Західної України була диференційована за соціально-економічними та ідейними ознаками, та й само його ставлення до згаданих політичних сил зазнавало змін у мірі плинності ситуації в регіоні, зростання втоми від кровопролиття й протистояння, вкорінення соціально-економічних заходів нової влади.

Безглуздо заперечувати, що радянський лад приніс в Західну Україну індустріалізацію, соціальні програми та загальну освіту - такі можливості для зростання добробуту й соціального статусу для багатьох галичан і волиняків, буковинців й мешканців Закарпаття, про які вони не могли мріяти за часи панування Польщі та інших іноземних держав.

В довоєнній Західній Україні діяли десятки легальних громадсько-політичних та інших українських організацій, що стояли на патріотичних позиціях (включаючи і Компартію Західної України, яка перша у світовому комуністичному русі, на межі 1920/1930-х рр., виступила відкрито проти політики Сталіна).

До 1939 р. ОУН була радикальною, сектантською організацією, що відверто протиставляла себе решті "угодницьких” легітимних організацій [7]. Однак за кілька років саме ОУН вже була політичним керманичем масового озброєного руху, що спирався на сприяння значної частини населення регіону.

В чому шукати причини такої метаморфози? Думається, що насамперед в тому враженні, яке справило на різні верстви населення політика сталінського СРСР...

З‘ясування ступені участі населення в повстансько-підпільній боротьби проти тоталітаризму особливо важливо не тільки для визначення політичного та правового статусу ОУН та УПА, але й на фоні тверджень радянської історіографії про участь в переважно селянському за складом русі опору міфічних "українсько-німецьких націоналістів”, "спантеличених націоналістичною пропагандою” маргінальних осіб, "куркульських синків” тощо.

Тут своє компетентне слово мають сказати демографи. Ми ж лише окреслимо ту частину людності в регіоні, яка потенційно могла стати комбатантами ОУН та УПА.

Отже, за переписом 1931 р. в західноукраїнських воєводствах Польщі мешкало загалом 8,9 млн. чоловік  (66% з них - етнічні українці), тобто до розгляду доцільно брати близька 6 млн. осіб, лише частина з яких, зрозуміло, могла через вікові та інші показники брати участь в активному протиборстві. З цього числа слід відкинути частину громадян:

- в 1939–1941 рр. з регіону депортовано близька 400 тис. осіб різних національностей, приблизно 60 тис. засуджено (розстріляно і позбавлено волі, в перші дні війн в регіоні знищено 10–15 тис. в‘язнів, переважно етнічних українців);

- до них необхідно додати втрати періоду війни та нацистського терору, "переміщених осіб” до Німеччини, галичан – учасників збройних та допоміжних формувань на боці Німеччини (лише перший набір до дивізії СС "Галичина” становив близька 14 тис. осіб);

- значна частина самодіяльного чоловічого населення потрапила на Червоної Армії на завершальному етапі війни.  Тільки до березня 1944 р. лише в Рівненській та Волинській областях мобілізовано до радянської армії понад 66 тис. осіб (невелика їх частина відбита УПА і "уведена в ліс”);

- чимала частка чоловічого населення влилася до радянських парамілітарних формувань – винищувальних батальйонів (згодом – груп охорони громадського порядку, ГОГП). До квітня 1946 р. вони нараховували 37,7 тис. бійців [8], у 1948 р. чисельність ГОГП перевищила 86 тис. багнетів. Вони були розформовані тільки у 1954 р. „у зв‘язку з остаточним розгромом банд оунівського підпілля”;

- необхідно врахувати ту частину громадян, яка змінила місце проживання у зв‘язку із економічними заходами радянської влади, наприклад, через направлення їх на відновлення гірничо-промислових об‘єктів Сходу УРСР.

Лише у 1948–1949 рр. з регіону мобілізували на навчання до фабрично-заводських училищ 312345 молодих людей, з яких 43539 „дезертирували”. Певна їх частка потрапила до підпілля: у Дрогобицькій області, наприклад, 40 з 755 „дезертирів” [9].

Світло на залученість населення до руху ОУН та УПА проливають статистичні дані органів держбезпеки:

- стверджувалося про загибель у ході оперативно-військових операцій та внутрішнього терору в ОУН та УПА у 1944–1956 рр. 155108 учасників руху опору. При цьому документальні матеріали дають підстави обчислювати кількість жертв внутрішнього терору СБ ОУН в русі опору щонайменш у кілька тисяч осіб.

Певна кількість повстанців загинула в результаті бойових зіткнень між різними формуваннями підпілля внаслідок ворожнечі між їхніми лідерами.  

Так, у 1948–1949 рр. y результаті зіткнень між прихильниками керівника крайового проводу "Одеса” С.Янишевського ("Далекого”) та провідника ОУН Волині Б.Козака ("Смока”) загинуло до 120 членів ОУН [10];

- за офіційними даними у 1943–1956 рр. за звинуваченнями у причетності до ОУН та УПА було арештовано 103866 й засуджено з них 87756 осіб, а до 77 тис. ( у 1944-1945 рр. – 30 тис.) учасників руху та осіб, що їх підтримувало добровільно відмовилося від опору ("вийшло з повинною”), скориставшись кількома оголошеними владою амністіями [11];

- у 1944–1952 рр. з регіону депортували в інші райони СРСР 203 тис. осіб [12], поважну частку виселених і депортованих становили, за тодішньою термінологією, "бандпособники”.

У 1944–1946 рр. кількість українців у таборах зросла на 140%, і до кінця 1946 р. "населення” ГУЛАГУ складалося з них приблизно на 23%. Чимало з них опинилося у створених за таємною інструкцією МВС СРСР від 7 лютого 1948 р. 15 таборах "особливого режиму” для "особливо небезпечних політичних злочинців” [13].

Звичайно, до числа вбитих радянськими силовими структурами повстанців зараховувалося чимало некомбатантів, про що свідчать наведені нами дані про співвідношення між загиблими і вилученою кількістю стволів зброї (з 1943 і до 1 січня 1957 р. радянською стороною було вилучено на ЗУЗ [західноукраїнських землях - ІП] 131510 одиниць вогнепальної зброї - тобто майже на 25 тис. менше, аніж заявлених вбитих повстанців [14]).

Чимало осіб постраждало за сфальсифікованими звинуваченнями у причетності до підпілля.

Офіційна радянська статистика свідчить про безпосередню участь в опорі або активну допомогу повстанцям понад 300 тис. соціально самодіяльних мешканців регіону - тобто справді масовий характер руху, залученість до нього високої частки самодіяльного населення.

За статистичними даними КДБ УРСР, в 1972 р. тільки в Україні мешкало 132 тис. учасників руху ОУН та УПА й "активних посібників”, до 40% з яких "залишаються на ворожих позиціях”, встановлюють зв‘язки з учасниками руху "шестидесятників” (на серпень 1981 р. КДБ УРСР тримав в полі зору понад 75 тис. колишніх повстанців) [15].

У ньому брали участь представники усіх верств населення. Так, в 1950–перші три місяці 1951 рр. тільки у Станіславській області правоохоронні органи викрили 103 осередки ОУН, з них 69 у колгоспах, 7 навчальних закладах, 10 у лісовій промисловості.

Разом вони об‘єднували 677 учасників, серед яких 7 голів колгоспів, 56 голів селищних рад, 53 вчителі, 40 посадових осіб з колгоспів, 35 комсомольців, 8 бійців самооборони, 84 учні і студенти [16].

Доцільно взяти до уваги і методику відомого радянського дослідника проблем партизанського руху, полковника КДБ В.Боярського.

Боярський вважав, що під час окупації (звісно, цей термін може бути застосований принагідно до Західної України із застереженням, хоча брутальний, репресивний характер політики радянизації регіону науково доведений і засуджений в сучасній Українській державі) 70% населення займе пасивну, вичікувальну позицію, і лише до 20% можуть взяти участь в опорі (йдеться про сегмент соціально активного населення) [17].

Необхідно враховувати і такий важливий фактор – учасники руху ОУН та УПА, воюючи зі сталінським режимом, вважали його зовнішнім агресором, окупантом.

Правда полягає в тому, що борці проти тоталітарного режиму, і та поважна частина населення, що їм допомагала (і яку можна правомірно відносити до комбатантів згідно згаданих норм МГП) не вважала радянський режим своїм і легітимним для себе.

З огляду на реальний статус української радянської квазі-державності й особливості методів дії тоталітарного режиму така ситуація виявляється цілком зрозумілою. Однак радянська влада трактувала цих людей як громадян СРСР і поширювала на них свою юрисдикцію.

Варто враховувати, що повстанці вважали ворогом не власне радянських вояків, а компартійний режим.

Промовистими є слова провідника "Шугая” з його листа від 18 грудня 1945 р. оперпрацівнику ст. лейтенанту Кудрінову: "Ми до простих совєтських солдатів чи інших старшин злоби жодної не маємо, лише проти запеклих партійників-душогубів, які незабаром доведеться голови покотити на українській чужині”.

Підпільник відкидав пропозицію здатися і закликав офіцера: "Станемо збройно проти всенародного ворога ката народу Сталіна” [18].

Листівка УПА "Брати червоноармійці - українці!"

Листівка закликає червоноармійців приєднуватися до лав УПА. За даними облікових карток воєнної округи "Богун”, 16% вояків перед вступом до лав УПА вже мали військовий досвід в Червоній армії. Листівка з архіву ЦДВР  (Далі  буде)


Дмитро Вєдєнєєв

За матеріалами Голос UA на РФ
Також читайте:
Категорія: Дискусії: політичні, національні, любовні і психологічні | Переглядів: 1202 | Додав: adminA | Теги: УПА і норми міжнародного гуманітарн
Всього коментарів: 0
ЗАЛИШ СВІЙ КОМЕНТАР ПРО ЦЮ НОВИНУ
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
ТВОЯ ДУМКА ВАЖЛИВА ДЛЯ СВІТУ, ХАЙ ПРО НЕЇ ЗНАЮТЬ ВСІ