Збройний конфлікт між радянським режимом та рухом опору під політичним кермом ОУН (Б)  поєднував риси національно-визвольного руху та громадянської війни, мав далекосяжні наслідки для суспільної свідомості та людських доль.

З однієї сторони, український народ був врятований від знищення або поневолення Третім рейхом. У 1945 р. зі входженням Закарпаття до УРСР в цілому завершилося об‘єднання етнічних українських земель у складі одного державного утворення. Радянська Україна стає членом Організації об‘єднаних націй з моменту її створення 24 жовтня 1945 р.

Разом з тим українська радянська державність не позбулася формального статусу у фактично унітарному СРСР. За цих умов не втратив актуальності головний ідейно-політичний постулат українського націоналістичного руху – "Українська Самостійна Соборна Держава, що є точно визначеним поняттям і не може бути підмінена жодними "совєтськими Українами” чи іншого роду експозитурами чужого імперіалізму” [19].

Як зазначалося у "Меморіалі” Української Головної визвольної ради до голови Паризької мирної конференції (1 вересня 1946 р.), уряд УССР не є результатом вільного волевиявлення, "накинутий Україні московською централею комуністичної партії” [20].

Радянізація ЗУЗ здійснювалася традиційними для сталінського тоталітаризму командно-адміністративними методами, ігноруючи місцеву суспільно-економічну та духовно-культурну специфіку, форсованими темпами й підтримувалися карально-репресивною машиною.

Лише у 1945 р. сюди прибуло 35 тис. нових управлінсько-адміністративних кадрів (у тому числі 1337 партійних та 1210 комсомольських керівників).

Тривалий час була жалюгідною частка управлінців місцевого походження – наприкінці 1946 р. із 15120 номенклатурних посад вони обіймали 1839 (12,1 %), до 1 квітня 1947 р. – 16,2 % (посади не вище районного рівня).

На травень 1946 р. у Дрогобицькій області на керівній роботі не було жодного галичанина. Прибулі управлінські кадри вирізнялися низьким освітнім рівнем, незнанням та неповагою до регіональних особливостей, брутальним адмініструванням.

У 1946 р. ЦК КП(б)У змушений був звернути увагу на численні порушення кадрової політики в регіоні, надуживання адміністративними засобами, невірне ставлення до кадрів місцевого походження, їх штучне протиставлення місцевим.

Однак навіть у 1953 р. з 742 секретарів органів компартії на ЗУЗ тільки 62 були місцевими, в нижчій владній ланці вони становили 44%, в прокуратурі  – 12% працівників [21].

Партійно-радянські структури в документах службового користування відверто констатували негативне ставлення значної частини населення до політики режиму.

Як зазначалося у довідці Станіславського обкому КП(б)У (кінець 1949 р.), рідні підтримують учасників підпілля, молодь поповнює "банди”, ухиляючись від призову до армії, "більшість мешканців..., що втратили рідних при збройних зіткненнях з військовими групами МДБ, активно підтримують рештки оунівських банд і вороже ставляться до радянської влади” [22].

Упертий, відчайдушний характер опору останніх учасників підпілля підкреслювався у спільній директиві глави МДБ СРСР С. Ігнатьєва та Генерального прокурора СРСР Г.Сафонова № 6019/ і 1/30596 від 8 вересня 1952 р.

Вказувалося, що тривалість й масштаб опору спричиняють, зокрема, такі фактори як розгалуженість підпільної мережі, що діє за підтримки "легальної сітки” та широкого сприяння населення, у тому числі – розвідувальною інформацією, поповненням молоддю.

Про ставлення до влади красномовно говорить і участь населення у виборах: так, під час виборів до Верховної Ради СРСР (лютий 1946 р.) у с. Ременув Львівської області з 819 виборців на дільницю з‘явилося 547. Щоправда, такі випадки не завадили проголосити про участь понад 98 % електорату [23].

У переважно аграрному регіоні до колгоспів селянство залучали методами економічного примусу, залякування, кримінального переслідування та іншими репресивними заходами. Зростала внутрішня напруга на селі.

Під колективізацію у її перші роки не підводилося належної матеріально-технічної бази, що у сукупності з руйнуванням традиційного укладу вело до підриву сільськогосподарського виробництва та зубожіння населення.

Принципово було оцінено наслідки десятиліття „радянського будівництва” на Пленумі ЦК КПУ 2–4 червня 1953 р. (йому передувало ініційоване Л. Берія рішення ЦК КПРС від 26 травня "Питання західних областей Української РСР”) [24].

Констатувалося, що „серед значної частини населення західних областей існує незадоволення господарськими, політичними і культурними заходами, які проводяться на місцях”. У керівництві сільським господарством допущено „серйозних помилок”, воно ведеться „без урахування місцевих особливостей”, населення незадоволене діями місцевої влади.

"...Майже всі керівні посади в партійних і радянських органах західних областей України зайняті працівниками, командированими з східних областей УРСР, а також інших республік Радянського Союзу”.

Робився висновок, що "таке становище... створює ґрунт для підривної роботи ворогів радянської влади, особливо буржуазно-націоналістичного підпілля”, яке "не зважаючи на багаторічну боротьбу з його ліквідації, все ще існує, а його банди продовжують тероризувати населення”.

Розкритиковано односторонні методи протидії антирадянському руху опору: "...Боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення... Протягом 1944–1952 років в західних областях піддано різним репресіям дуже велику кількість людей” [25].

Можна лише погодитися зі словами з листа до Президії Верховної Ради СРСР (10 липня 1971 р.) колишнього керівника підпільного "Українського червоного хреста” Галини Дідик, що без масової підтримки "при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би неможливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а насамперед всенародна боротьба проти... окупації і терору” [26].

Слід підкреслити, що сутність та методи політичного курсу компартійного керівництва, апробовані на решті населення Радянського Союзу, не зазнали істотних змін і поширилися на звільнені землі Західної України.

При цьому слід враховувати, що населення регіону відчувало страшний тягар наслідків окупації, втрат від масштабних бойових дій між радянськими силовими структурами та повстанським рухом, афективну історичну пам‘ять про репресії 1939–1941 рр.

В архівних кримінальних справах на керівників націоналістичного руху неодноразово нам зустрічалися їх свідчення про те, що саме страшні враження від масових вбивств галичан органами НКВС у перші дні війни зробили їх переконаними противниками "робітничо-селянської влади”.

З височини десятиліть не доводиться сумніватися, що виважена, поступова політика радянської влади, спрямована на модернізацію суспільно-економічного життя відсталого за панування Польщі та виснаженого Другою світовою війною регіону зустріла б підтримку переважної більшості населення, знесиленого роками кровопролиття. Однак реалії буття виявилися суперечливішими й драматичнішими.

Поступове залучення до різних сфер радянського будівництва та збройного протистояння підпіллю десятків тисяч мешканців регіону надавало конфлікту братовбивчого характеру, крайньої гостроти й обопільної жорстокості, ірраціонального насильства.

Свавілля та репресивні заходи влади викликали невибагливі у засобах "відплатні акції" підпілля. Останні каталізували оперативно-військові удари, маховик насильства дедалі розкручувався.

Отже, радянізація Західної України з притаманними їй методами проведення стала базовою причиною тривалого опору підпілля ОУН, що спиралося на широку підтримку населення.

Водночас вона стала першим із факторів, які детермінували діяльність спеціального органу націоналістичного руху – Служби безпеки.

Можливості СБ, по-перше, безпосередньо використовувалися для зриву різнопланових заходів влади. По-друге, на нього покладалися винятково важливі за тих умов протистояння функції розвідувального забезпечення та контррозвідувального захисту підпілля.

Як вже йшлося, міжнародне право залишає за народами право на самозахист у разі брутального порушення його прав. Не випадково, відповідно до Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, народи мають право вдаватися "до повстання проти тиранії і гноблення як до останнього засобу”.

Важливим для дотримання норм МГП є принцип співмірності у застосуванні сили. Доцільно з‘ясувати, як він дотримувався у збройному конфлікті на Західній Україні?

Співвідношення втрат постійно збільшувалося на користь радянської сторони. Якщо у червні 1946 р. воно приблизно дорівнювало 1:2,5, то у 1950 р. у ході операцій було знищено 1582 підпільники, а Внутрішні війська втратили вбитими 86 осіб (159 поранено). Отже, співвідношення безповоротних втрат становило 1:18,3 [27].

Для ілюстрації наведемо статистику жертв терактів підпілля на території Станіславської області у 1945-1946 рр.: проведено 252 теракти та 66 диверсій,  загинуло 132 радянських і партійних працівника, 122 бійця винищувальних батальйонів, 819 місцевих мешканця і 230 військовослужбовців, тобто цивільних загинуло майже у п‘ять разів більше. У той же час в області, за радянськими даними, було знищено 20177 учасників руху опору [28].

До порушення принципу сорозмірності призводив і низький рівень оперативно-бойової підготовки особового складу спецвійськ.

Ефективність бойового застосування ВВ НКВС-МДБ через конспіративність підпілля та специфічні умови регіону залишалася низькою. Щодобово вони могли виставити 1000 нарядів, охопивши 2 тис. сіл при їх загальній чисельності 7 тис. (без хуторів).

У серпні 1948 р. МДБ СРСР навіть наказало згорнути планове навчання через надмірне бойове навантаження - солдат не навчали методам силового захоплення противника живцем, і вони поспішали застосувати зброю на ураження. Як наслідок, у 1949 р. мали успіх тільки 2,5% нарядів, результативними визнано 4038 операцій із 50528.

В цілому, за даними КДБ УРСР, у 1944-1953 рр. безповоротні втрати радянських силових структур у протиборстві з ОУН та УПА становили: співробітників НКДБ-МДБ – 687 осіб; органів внутрішніх справ – 1864; військовослужбовців армії, ВВ та ПВ – 3199; бійців формувань самооборони – 2590 [29]. Тепер співставимо цю статистику із радянськими даними про втрати ОУН та УПА...

Можна констатувати, що характерною рисою збройного конфлікту в Західній Україні було широке порушення норм МГП обома його сторонами.

За радянськими даними, у 1944-1953 рр. рух ОУН та УПА здійснив 14424 акції, серед яких – 4904 теракти, 195 диверсій, 645 нападів на державні установи, колгоспи, МТС, 359 збройних пограбувань державного і колгоспного майна.

І досі дискусійною залишається проблема кількості жертв серед цивільного населення з радянського боку. У квітні 1973 р. 10-м (архівно-обліковим) відділом КДБ при РМ УРСР за вказівкою його голови В.Федорчука було підготовлено для Верховної Ради республіки зведення про втрати радянської сторони в 1944–1953 рр. За ним втрати серед цивільних осіб розподілялися наступнім чином:

• представників органів радянської влади різних рівнів – 2732;
• функціонерів Компартії –251;
• комсомольських працівників –207;
• голів колгоспів –314, колгоспників і селян –15355;
• робітників – 676;
• представників інтелігенції–1931;
• дітей, стариків, домогосподарок – 860 [30].

Слід враховувати, що у 1944-1945 рр. відомості про загиблих надходили до органів влади нерегулярно, не було встановлено долю багатьох осіб, уведених бойовиками ОУН та УПА, а також тих, хто прибував зі східних областей УРСР на заробітки або рятуючись від голоду 1946–1947 рр.

В період перебудови в СРСР, на хвилі протистояння націонал-патріотичних сил та носіїв офіційної ідеології для посилення антинаціоналістичної пропаганди в ряді західних областей провели на громадських засадах поіменний облік жертв громадянського конфлікту 1940-50-х рр.

За даними члена Київської організації ветеранів органів безпеки „Щит”, генерал-майора КДБ у відставці В.Шевчука, тоді оголосили про кількість жертв у Волинській області в 25,7 тис. осіб, Рівненській –27 тис., Львівській понад 40 тис. [31].

Звернемо увагу, що найбільш масовою групою жертв стали селяни, що можна пояснити активними збройними акціями антирадянського руху опору зі зриву колективізації, тим більше, що сільська місцевість слугувала головною базою повстанців.

Необхідно зазначити, що диверсійно-терористичні заходи часто стають зброєю слабшої у військовому відношенні сторони, основним тактичним засобом впливу повстансько-підпільних сил на противника, що обумовлювало і значну питому вагу відповідних акцій в операціях УПА і підпілля ОУН.

Поряд з цим, і це підтверджує структура втрат радянської сторони, об‘єктом тероризму ставали і певні категорії цивільного населення, що вже означала серйозне порушення норм МГП.

На жаль, загальною закономірністю багатьох повстанських рухів є їх прагнення встановити контроль над населенням, відвернути його від співробітництва з владою, запобігти укоріненню режиму політичними й соціально-економічними методами.

У свою чергу, державні силові структури також прагнуть поширити контроль над місцевою людністю, аби позбавити інсургентів бази підтримки, людських ресурсів тощо.

Характерно, що жорсткі дій радянської карально-репресивної системи принципово нічим не відрізнялися від аналогічних заходів інших великих держав.

Так, в Алжирі французами у 1950–60-х рр. до 2 млн. мешканців було загнано до „спеціальних зон” (концтаборів), щоб позбавити Фронт національного визволення бази підтримки.

Статут Армії США ФМ 31-21 „Партизанська війна” (1955 р.) пропонував широко застосовувати виселення населення з районів дій повстансько-партизанських сил, захоплення заручників, суворе покарання цивільних за допомогу інсургентам, запровадження тотального адміністративно-поліцейського режиму [32].

Водночас характерною рисою антиурядового терору була його показовість, наочність, особлива жорстокість, що повинно було справити  деморалізуючий вплив на противника.

Так, у грудні 1949 р. у селі Рожнов  Кутського району на Станіславщині бойовики ОУН вбили майора МДБ УРСР  І.С. та сержанта І.Б. Трупи вбитих були викопані, тіло офіцера четвертовано, а голова виставлена на кілку при дорозі. З села незабаром виселили 24 родини [33].

Закономірною, з огляду на аналоги повстанських рухів в інших регіонах світу, стало силове забезпечення життєдіяльності підпілля, відповідальність за яке покладається на СБ. В його ході також спостерігалися численні порушення норм МГП стосовно поводження із некомбатантами, що штовхало підпілля на кримінальні манівці.

Документи радянської сторони констатували, що приблизно на межі 1949/1950 рр. спостерігається перелом у ставленні населення до підпілля [34]. Крім втоми від багатолітнього кровопролиття, давали взнаки репресивні заходи влади, зміцнення її позицій в регіоні у сукупності з проведенням суцільної колективізації.

З іншого боку, зростало незадоволення терором підпілля, який ініціював додаткові карально-репресивні акції влади. Наведемо з цього приводу кілька характерних і відвертих висловлювань ватажків підпілля.

Як писав організаційний референт Буковинського окружного проводу керівнику крайового проводу „Захід-Карпати” „Єфрему”, підпільники ліквідують голів колгоспів, дільничних міліціонерів, оперуповноважених райвідділів МДБ, палять колгоспні будівлі. Влада відповідає арештами і виселеннями.

"При цьому більшовики говорили, що всі ці дії виключно через нас, дійшло до того, що населення просить нас нічого не робити, адже воно буде потерпати ще більше. Слід визнати, що більшість населення вбачає причину свого нещастя тільки у нас...

Більшовики будуть тверді у своїх намірах і зроблять нам у горах друге "Закерзоння" (імовірно, малася на увазі акція „Вісла” – Авт.) ...За ліквідацію вчителя-активіста більшовики упродовж двох днів повиселяли всіх з гір у село Белоберезка Кутського району” [35].

Зміна ставлення населення, яке опинилося між жорнами протистояння, відбивалася на матеріальному постачанні нелегалів ОУН - тим більше, якщо врахувати високій ступінь експлуатації державою колгоспного селянства проблемного з агротехнічного погляду регіону.

За словами члена Яворівського надрайонного проводу „Уляни” (28 квітня 1951 р.), "населення по суті перестало підтримувати нас. У селах неможливо залишатися, оскільки населення доносить про нас до органів МДБ... Колгоспники не надають ніякої матеріальної допомоги й погрожують видачею... Більшість часу доводиться сидіти у бункерах, а продукти харчування діставати у нічний час і у більшості випадків під силою зброї” [36].

Грошовий фонд ОУН, крім членських внесків, добровільної допомоги та певних сум, що доставлялися емісарами закордонних центрів та іноземних розвідок, поповнювався за рахунок податку в 1% на прибутки торговців, дрібних підприємців, інтелігенції з приватною практикою. Чотири рази на рік поширювалися „бофони” (від слів „На бойовий фонд”), своєрідні облігацій позики у населення.

Бофони поширювалися спочатку виключно серед членів організації, а з 1943 р. – серед цивільного населення Волині і Полісся уповноваженими господарської „сітки” ОУН. При цьому нерідко грошові документи поширювалися за списком і під примусом. У 1944 –1946 рр. було випущено до 20 серій бофонів по 4–8 номінацій у кожній. Позика проіснувала принаймні до 1952 р. [37].

Кожний територіальний провід міг залишити собі до 25% зібраних коштів, вищі провідники розпоряджалися ними безконтрольно. Відомо, наприклад, що Рогатинський окружний провід збирав щорічно до 200 тис. крб., Стрийський районний у 1946 р. зібрав 800 тис.

Створювався і золотий запас [38]. Практикувалася „рознарядка”, за якою певний провід повинен був зібрати встановлену кількість грошей та матеріальних засобів [39].

Екстремістський характер "самопостачання” і роль у ньому СБ посилилися на початку 1950-х рр. у зв‘язку з різкім звуженням соціальної бази підтримки.

У вилучених після загибелі керівника підпілля Галичини Р.Кравчука (21 грудня 1951 р.) документах містилася вказівка конспіративно-силовим способом проводити грошові збори й заготівлі, змінювати місця експропріацій (хоча перевагу рекомендувалося віддавати добровільній допомозі „симпатиків”).

В червні 1951 р. крайовий референт пропаганди в Галичині „Гомін” дав вказівку під тиском поширювати бофони, грабувати каси й магазини. Такі ж настанови містилися в інструкції Дрогобицького окружного провідника Я.Косарчина (жовтень 1951 р.).

Лише за другу половину 1951 р. у регіоні підпільниками було захоплено силовим шляхом 542610 крб., органами МГБ вилучено бофонів на суму 878150 крб. [40].

Нарешті, відступом від норм МГП стало створення повстанцями спецбоївок, що виступали під виглядом радянських військовослужбовців, що йшлося у нашій книзі.

Зрозуміло, що сучасне законодавство правової держави відмовило у реабілітації тим учасникам руху, які скоїли кримінальні злочини проти цивільної людності. Так, до архівної кримінальної справи на шефа проводу ОУН "Одеса” С.Янишевського (розстріляний у Рівному за вироком Військового трибуналу Прикарпатського ВО в 1951 р.) долучено довідки селищних рад про знищення учасниками згаданого проводу близька 1,5 тис. громадян.

Для реалістичного розуміння вакханалії насильства на Заході України слід враховувати і розвиток суто кримінальної злочинності особливо небезпечного характеру.

Станом на березень 1949 р. лише у Волинській обл. населення тероризували 5 "диких боївок”, які не мали жодного стосунку до підпілля ОУН [41].

21 липня 1948 р. у стічній ямі конюшні відділу постачання Львівського університету знайшли 18 тіл (з них 17 жіночих), убитих ударами тупих знарядь по голові. Як виявило слідство, злочинна група з 7 співробітників підприємства заманювала на ночівлю селян, що базарювали у місті, грабувала й вбивала їх [42].

Численні відхилення від норм МГП і порушення радянського ж законодавства скоювали силові структури СРСР. Документальні матеріали переконують, що вони поводилися в Західній Україні справді як на окупованій території.

І причини цьому доцільно шукати у докорінних особливостях тоталітарної держави, для якої нехтування законом й невід‘ємними правами громадян стало нормою, і не залежало від регіонального або національного виміру.

У 1945 р. Політбюро ЦК КП(б)У двічі ухвалювало постанови про факти порушення законності у роботі органів. Того ж року з НКВС-НКДБ республіки звільняється за моральний розклад 240, порушення законності 539, за результатами спецперевірок – 1640 співробітників, засуджується військовими трибуналами 326.

24 липня 1946 р. виходить рішення ЦК КП(б) У "Про недоліки у роботі суду, прокуратури і органів МВС-МДБ з боротьби з порушниками радянської законності у західних областях”. Констатувалося, що у квітні-листопаді 1946 р. розкрито 396 порушень (із них скоєно співробітниками МВС – 123, МДБ – 64), серед них самочинних розстрілів громадян –18, грабунків і зґвалтувань – 9, незаконних обшуків –34, порушень при слідстві –51 [43].

За 6 місяців 1949 р. із 1189 притягнутих до адміністративної відповідальності співробітників МДБ 731 працював на ЗУЗ, із 25 засуджених військовими трибуналами – 16 [44]. Викликає сумнів, що до відповідальності притягнули більшість винних співробітників силових структур, більша частина порушників законності була просто "вичищена” з органів.

Випадки незаконного поводження з населенням викликали обурення навіть у офіцерів "загартованої” в антиповстанських операціях та депортаціях дивізії військ НКВС ім. Дзержинського. Як писав 3 лютого 1947 р. Й.Сталіну її лейтенант П. Кривошеїн, командири вимагають "не цяцькатися з панянками і панами, а якщо потрібно, то застосовувати до них вищу міру”. "Не можна, – писав офіцер, – стріляти у жінок або старих на очах у їхніх сусідів”.

Промовистий випадок: 16 березня 1945 р. начальник штабу 89-го прикордонного загону майор М.Б. натрапив у лісі на групу молодиків, безпідставно звинуватив їх в ухиленні від призову до армії і самочинно розстріляв чотирьох хлопців на очах у солдат (майора засудили до 5 років позбавлення волі... умовно!) [45].

Хіба таке поводження з некомбатантами не свідчить про справжнє ставлення багатьох радянських силовиків до населення території, звільненої від німецьких окупантів? Чи нагадує воно ставлення до співгромадян?

Доцільно торкнутися специфіки особового складу органів і військ держбезпеки та внутрішніх справ, оскільки від його професійних та моральних якостей, методів роботи напряму залежала результативність оперативно-розшукових заходів, ставлення населення до правоохоронної системи і влади взагалі.

Думається, що саме низька компетентність сукупно із атмосферою беззаконня на ЗУЗ обумовлювали специфічний стиль роботи органів.

Як відверто зазначалося у телеграмі міністра С. Савченка начальникам УМДБ регіону (31 березня 1949 р.), чекісти "замість проведення систематичних і глибоких чекістських заходів з розшуку і ліквідації озброєних оунівських банд і терористів йдуть по лінії найменшого опору, підмінюючи ліквідацію цих елементів роботою з вилучення посібників і інших другорядних оунівських зв‘язків... Досягаючи таким шляхом формальних показників у роботі, вони фактично займаються окозамилюванням, породжують порушення норм КПК і радянської законності" [46].

Інакше кажучи, кваліфіковані оперативно-розшукові заходи підмінювалися репресивними заходами стосовно населення, органи не обтяжували себе доведенням причетності багатьох громадян до підпілля.

Зрозуміло, що прибулі на ЗУЗ співробітники правоохоронних органів не знали місцевих умов і ознайомлювалися з ними безпосередньо у вирі безкомпромісної боротьби.

Позиції режиму у регіоні промовисто характеризує те, що на середину 1947 р. на ЗУЗ із 2447 співробітників МВС-МДБ лише 98 були місцевими уродженцями [47].

Лише поступово, із зміцненням позицій режиму вказівками ЦК КП(б)У та МДБ СРСР стимулювався набір до органів місцевих мешканців. Так, на початку 1952 р. лише до Рівненського УМДБ було зараховано 26 вихідців із західних областей [48].

У цілому до 1951 р. в УМДБ регіону етнічні українці становили 40% керівного та 41,5% оперативного складу, що посилювало братовбивчий характер конфлікту.

З огляду на велику частку українців в інших правоохоронних органах і військах та цивільних спеціалістів, прибулих на ЗУЗ, стає зрозумілим, що збройний конфлікт на заході УРСР ставав не тільки громадянським, а і внутріетнічним.

Тому важко погодитися з відомим дослідником політичної історії України професором Ю.Шаповалом, який стверджує, що у регіоні відбувався лише спротив місцевого населення колонізаційній політиці радянської влади [49].

Чекістське середовище тих років вирізнялося доволі низьким освітнім та культурним рівнем. На 1 січня 1946 р. в НКДБ УРСР повну і незакінчену вищу освіту мало 6,3% співробітників, середню – 30, незакінчену середню – 33, нижчу – 30,7 %.

У 1947 р. понад половина офіцерів МДБ УРСР була без спеціальної підготовки, половина начальників рай-міськапаратів не мали повної середньої освіти, а чверть їх – здобули тільки нижчу [50].

Втрата колег (включаючи жорстокі вбивства), постійне психологічне напруження, атмосфера каральних операцій у незнайомому регіоні з ворожо-індиферентно налаштованим населенням, значне перевищення офіційних термінів служби та перевтома викликали пригнічений моральний стан військовослужбовців (особливо строкової служби, що фіксувалося і матеріалами перлюстрації їх листування органами держбезпеки), призводили до брутальності й порушення законності під час операцій, самогубств.

Про такі факти, зокрема, повідомлялося міністру внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу у листах начальника відділу СМЕРШ ВВ НКВС Українського округу полковника Павлова "Про негативні настрої серед особового складу частин і з‘єднань ВВ МВС” округу (18 липня 1946 р.) та "Про зростання злочинності і інших аморальних проявів у частинах військ МВС ” (21 липня ) [51].

Розклад охоплював і рядовий склад військових формувань. Відомо про численні випадки непокори командирам, застосування до них сили, пограбування населення.

Солдати 14-го аеродромного полку в Станіславській [нині Івано-Франківська] області взагалі продали співробітнику СБ ОУН "Жару”  2 тис. бойових набоїв, списавши їх на ”бойові дії” [52].

Про ескалацію справжнього оскаженіння учасників протиборства свідчать положення директиви МДБ УРСР № 57 від 31 травня 1947 р.: особовим складом під час операцій "трупи вбитих нівечаться до такого стану, що виключається будь яка можливість проведення їх впізнання”, знімається одяг і взуття вбитих, допускається "безцільне фотографування трупів вбитих в... позах, що не мають практичного значення при проведенні впізнання”.

Нам запам‘ятався характерний радіообмін між керівником оперативно-військової групи І.Ш. на операції в Карпатах і шефом опергрупи МДБ УРСР у Львові: на запитання начальника, чи застосовувалися до захопленого ватажка підпілля "особливі методи допиту”, офіцер відповідав, "що особисто дав йому зрозуміти, що такі методи можуть бути до нього застосовані на місці” у разі відмови співробітничати з чекістами.

Радянська сторона фактично вдалася до  застосування небезпечних для життя хімічних речовин (спецзасобів).

Для затримання й знешкодження підпільників "перевіреній агентурі” видавали спецпрепарат "Нептун-47” снодійно-паралітичної дії, який додавався в рідку їжу та напої, виводив із ладу підпільників для їх подальшого захоплення. У разі передозування вживання "Нептуна” призводило до смерті.

Пізніше для знешкодження підпільників у бункерах став застосовуватися газ "Нептун-22”. Через негласних помічників у лавах підпілля органи держбезпеки застосовували заряджені отруйним газом предмети-пастки ("сюрпризи”).

У документах описаний випадок, коли від гірчичного газу, яким знарядили тюбик із підпільною кореспонденцією, ледве не загинув і на певний час втратив зір лідер підпілля (1950-1954 рр.) Василь Кук ("полковник Коваль”, "Леміш”).

Далі буде...