Уже три десятка років Еліс Манро називають кращим у світі автором коротких оповідань, а її твори перекладені двадцятьма мовами. Для українського читача її відкриває «Видавництво Старого Лева» - збіркою оповідань «Забагато щастя», яку з англійської переклала Євгенія Кононенко.

Еліс Манро критики охрестили колись «домогосподаркою від літератури», проте це не завадило неперевершеній майстрині короткої прози здобути Нобелівську премію. Працюючи в жанрі, що його багато хто вважає недостойним «великої літератури», письменниця зуміла досягти достоту несподіваних результатів. Її проза змальовує непримітних з першого погляду людей, без якихось захмарних амбіцій і грандіозних життєвих планів, втім, від страхітливого фаталізму і парадоксальних вивертів їхніх доль аж мороз продирає шкіру. І водночас оповідання позбавлені щонайменшої сльозогінності, притаманної «дамській прозі», щонайменшого проповідництва чи повчальних висновків.

«Забагато щастя» — перша збірка оповідань Еліс Манро українською. Це десять неймовірних історій від всіма улюбленої Манро, де вона з притаманною їй доступністю й легкістю зображає цілий комплекс подій та емоцій, непередбачуваних шляхів та поворотів, у яких чоловіки й жінки вживаються зі всім, що трапилось із ними в житті. А інколи й перевершують самі себе.

В об’єктиві оповідань Еліс Манро – життя крупним планом, у якому авторка вміє вхопитися за найважливіше, виокремити основну подію і почуття чи місце, яке здатне все пояснити. Ведучи безкінечний внутрішній монолог, її герої (а найчастіше, звісно, - героїні) безкінечно програють в собі цю платівку: спогади про дитинство, шлюб, дітей, про що, що побачене одного разу і не забуте.

Стриманість, демократизм, правдивість і справжність, розуміння найтонших відтінків жіночої психології, здатність викликати душевні потрясіння – основні, але далеко не всі ознаки стилю великої письменниці. Манро змальовує напрочуд реалістичних персонажів. Жінки різного покоління та суспільного становища, їхні друзі, кохані, родичі й діти – здається, серед героїв можна впізнати своїх сусідів. Або й себе самого.

• «Манро має абсолютно точний дар співпереживання – такий, що вас вправно втягує в зовсім інший світ» (TheNew York Times Book Review)

•  «Неймовірна десятка… З цією збіркою вражаючих коротких оповідань Манро знову    демонструє свою плідну уяву та вишукану письменницьку майстерність» (USA Today)

•  «Витончено, навіть геніально, майстерно… Передано з інстинктивною проникливістю» (TheSeattle Times)

Еліс Енн Манро народилася 10 липня 1939 року в Онтаріо. Вийшовши заміж за майбутнього батька своїх дочок, вона покинула навчання в університеті і присвятила себе сім’ї. Та потяг до літератури, схоже, не відпускав Еліс. 1963 року вона відкриває книгарню, що зветься «Книги Манро». А 1968-го видає першу збірку оповідань «Танок щасливих тіней», за яку її удостоєно Премії генерал-губернатора, найвищої літературної відзнаки Канади.

За все життя Еліс Манро не написала жодного роману: вона наполегливо працює в жанрі короткої прози, філігранно удосконалюючи свою майстерність. Персонажі оповідань Манро — переважно домогосподарки, викладачки вишів чи звичайні вчительки, покинуті жінки та жінки-розлучниці, люди не надто виразні й, на перший погляд, геть не яскраві. Її безсторонні оповіді здатні шокувати парадоксальними розв’язками, але ніколи не викликають до персонажів осуду, — радше зроджують спокійну констатацію: «Ось. Саме так усе і сталося…». Крім трьох генерал-губернаторських, Еліс Манро — лауреат Букерівської та Нобелівської премій.