У нас з'явився поет, який не читає, а співає свої вірші, — нахвалював Булата Окуджаву своїм паризьким друзям його колега Андрій Вознесенський на початку 1960-х. — Вірші звичайнісінькі, музика непрофесійна, співає посередньо, а все разом — геніально.

Доки Окуджава виступав по квартирах, ним на літературному Олімпі мало переймалися. Хоча його шанувальників ставало дедалі більше, вони полювали за його піснями, записаними-перезаписаними на магнітофонних бобінах. Підпільна слава стала офіційною на початку грудня 1961-го — в Ленінграді фанати Окуджави ледь не рознесли Палац мистецтв.

— Коли я підійшов до палацу з дружиною, побачив велетенський натовп, що забарикадував вхід, — згадував той ленінградський концерт математик Леонід Руховець, який нині живе в США. — Він заповнив проїжджу частину Невського проспекту, і кінна міліція направляла транспорт у інший бік. Шанувальники без квитків просто ввірвалися всередину. Їхня хвиля змітала все на шляху, в тому числі бабусь-білетерок. Наші квитки не допомогли потрапити в палац — зал уже був забитий. Нам відповідали в дусі Ільфа і Петрова: "У всіх є квитки". Раптом я побачив якогось артиста, що пробирався до входу із фразою: "Я член президії Театральної спілки!". Його пропустили, бо "член президії" звучало переконливо.

Руховець із дружиною пройшли слідом за артистом. У концертному залі яблуку ніде було впасти, люди забили всі проходи.

Старші колеги-літератори такого успіху Окуджаві не могли пробачити. І вже за два тижні після концерту, 26 грудня 1961 року, на сесії Спілки письменників СРСР влаштували обговорення пісень Булата Окуджави. Радянські "літературні динозаври" мусили пристосовуватися, щоб зробити кар'єру, а молодим із початком хрущовської "відлиги" все давалося надто легко. Кар'єра того ж Окуджави будувалася сама по собі: його пісні співав увесь СРСР. Якби ж ті пісні хоч були путні — радянські, а то незрозуміло що. До того ж наспівані під гітару — блатний, міщанський інструмент. Отже, Окуджаві вирішили добряче промити кістки,  вигнати зі Спілки. Це мав бути розгром.

— Ну, порозважалися, а тепер — за різки, — зіронізував після обговорень-наїздів письменник Володимир Солоухін.

— Ану, хай заспіває! — перебили його викрики колег. — Те, що на вечорах своїх виконує!

Темноволосий, блідий, із блискучими, як від гарячки очима, Окуджава стримано казав:

— Я все заспіваю.

— Ні, ти заспівай те, що в Ленінграді!

— Добре, я заспіваю те саме. Може, не все так страшно.

Узяв майже вертикально гітару й заспівав: "До свидания, мальчики" й "Арбат", "Бумажный солдат" і "Полночный троллейбус". Під кінець виступу атмосфера судилища змінилася. "Талант виконавця, особливість голосу і відповідна енергетика від тих у залі, хто був дружньо налаштований, зробили свою справу, — пише в щоденнику письменник Андрій Гладков. — Стало ясно: "опрацьовувати" Окуджаву не вдасться. Поет переміг".

— У Спілці я залишився, але влада з 1961 року зі мною боролася, — згадував Окуджава.

За ним стежили люди з КДБ, у будинку стояли "жучки", навіть у ліжку. Понад 10 років — усі 1960-ті — його не пускали на телебачення й радіо. Зате платівки з піснями виходили за кордоном, там же публікували його твори. Легше стало в 1970-1980-х: кінематографісти вважали хорошим тоном включали пісні Окуджави у свої стрічки. Так у "Білоруському вокзалі" зазвучала "А нам нужна одна победа", "Соломенная шляпка" — в однойменному фільмі, "Ваше благородие, госпожа Удача" — в "Білому сонці пустелі", пісенька кавалергарда — в "Звезде пленительного счастья".

Під час гастролей у США 1991 року Булатові Окуджаві стало погано із серцем. Потрібна була термінова операція вартістю $50 тис. На допомогу прийшли друзі, видавці. Емігранти присилали чеки на $10, $50. Рік по тому частину боргу перед лікарнею покрив американський уряд. Радянському було не до того — країна розвалювалася.

Після операції Окуджава прожив шість років. У середині травня 1997-го він приїхав до Парижа. Захворів на грип, який перейшов у запалення легень. Барда поклали в один із найкращих шпиталів французької столиці. В Окуджави відкрилася виразка, почалася внутрішня кровотеча. 11 червня дружина Ольга хрестила його. Отримав ім'я Йоан. Наступного дня барда не стало. За півроку дружина знайшла в кишені його піджака аркуш із рядками: "Предчувствовать смерть и смеяться, не значит ее не бояться".

"Тільки раз я бачила його п'яним"

По поверненні з війни Булат Окуджава вступив на філологічний факультет університету. 1947-го одружився з однокурсницею Галею Смольяниновою — донькою підполковника.

— Чоловік не прогодує родину віршами, — дорікав тесть Булатові.

Той як міг намагався вжитися в просту російську родину, але стати своїм у нього не виходило. "Булат запам'ятався нам замкнутим, скупим на жарти, він ревниво оберігав свої заняття від чужого погляду, — згадує в мемуарах сестра його дружини. — Галя чоловіка любила безтямно. Вона збирала його вірші, захоплювалася ними, ні в чому йому не перечила". Але подружжя все більше віддалялося одне від одного. Край їхньому шлюбу поклала пісня Окуджави, де були рядки:

А в чем ты повинна?

А в том и повинна,

что рада была

любви половинной:

любимой слыла,

да ненужной была.

— Я не люблю цього вірша, — зізнався Окуджава згодом в інтерв'ю. — Я написав його зопалу. І дуже несправедливо було те, що я написав. Я образив чудову жінку, яка мене кохала. А найпідліше, що я почав цю пісню виконувати в тому колі, в якому ми обоє оберталися. Я одразу пошкодував про це, але було пізно: пісня "пішла по руках".

Офіційно він оформив розлучення з Галиною 1964-го — щоб вона могла отримати квартиру.

Після цього одружився з фізиком Ольгою Арцимович, із якою давно мав стосунки. Наступного року вона народила йому сина, теж Булата. Того-таки 1965-го — рівно через рік після розлучення — перша дружина Окуджави померла від гострої серцевої недостатності. Від першого шлюбу в Окуджави був син Ігор (1954-1997). Його виховувала тітка — материна сестра. Змінив кілька професій, від музиканта до м'ясника, страждав на алкоголізм і наркоманію. Помер за півроку перед батьком.

1981-го Булат Окуджава закохався в молодшу на 31 рік співачку Наталію Горленко. Вона підійшла до нього на вечірці після одного з концертів у Москві. Заради барда покинула чоловіка. До зустрічі з нею Окуджава вісім років нічого не писав. А коли спалахнув роман — знову пішли вірші й пісні. "Він любив гостей, любив готувати, — пише у спогадах Наталія Горленко. — Робив це прекрасно, натхненно. Улюблена страва — сирна запіканка. Їли ікру, зелень, сири всякі, пили коньяк.

Казав, що жінку не треба запитувати: що ви п'єте? Треба запитувати: ви будете горілку чи коньяк? Тільки раз я бачила його п'яним. Так, він випивав, але знав міру. Улюблений його тост — "Вип'ємо за цю мить. Будуть інші, але цієї вже не буде".

Дружина Ольга часом поривалася піти від барда, а інколи — він сам хотів залишити родину. Щоб припинити спільні страждання, від Окуджави за п'ять років пішла Наталія Горленко.

Грузинская песня

Виноградную косточку в теплую землю зарою,
и лозу поцелую, и спелые гроздья сорву,
и друзей созову, на любовь свое сердце настрою.
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Собирайтесь-ка, гости мои, на мое угощенье,
говорите мне прямо в лицо, кем пред вами слыву.
Царь небесный пошлет мне прощение за прегрешенья.
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

В темно-красном своем будет петь для меня моя Дали,
в черно-белом своем преклоню перед нею главу,
и заслушаюсь я, и умру от любви и печали.
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

И когда заклубится закат, по углам залетая,
пусть опять и опять предо мной проплывут наяву
синий буйвол, и белый орел, и форель золотая.
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

1967