Якщо ви думаєте, що ФІФА зашкварилася лише у 2010 році, коли подарувала право на проведення чемпіонату світу країні, яку не можна називати, то ви серйозно помиляєтеся. Футбольні чиновники давно втратили свою репутацію. Так, вони заплющили очі на те, що другий Мундіаль 1934 року проходив у фашистській Італії, а ЧС-1978 відбувся в Аргентині, якою тоді правила жорстока хунта на чолі з генералом Хорхе Віделою. Про фашистський Мундіаль ми розповімо якось іншим разом, а сьогодні зупинимось на турнірі, який прикрасив футболки "алібіселесте" першою зіркою.

...Після фінального свистка, який пролунав у вирішальному матчі Мундіалю-1978, тренер Сесар Менотті мав бути на сьомому небі від щастя. Адже він щойно досягнув піку своєї кар’єри, зробивши щасливою цілу націю. Проте золото домашнього чемпіонату світу наставника аж ніяк не тішило. Він розумів, що зробив для прославлення режиму набагато більше, ніж численні посіпаки-пропагандисти, які вірно служили Віделі. Не додала Менотті радості й церемонія нагородження. На ній у центрі уваги опинився кривавий Відела. Після того як цей негідник вручив кубок світу капітану Аргентини Данієлю Пассареллі, диктатор тріумфально здійняв свої кулаки до неба. Хорхе усвідомлював, що тріумф збірної хоча б на якийсь час закриє роти критикам хунти та дозволить йому ще сильніше закрутити гайки.

Цей монстр помре аж 2013 року. Не виключено, що Віделі допомогли швидше вирушити до пекла. Дванадцятого травня Хорхе послизнувся, приймаючи душ, що спричинило внутрішній крововилив та численні переломи. Через 5 днів серце Відели нарешті зупинилося. Диктатор відсидів лише один рік із п’ятдесяти. Генерала кинули за ґрати, звинувативши у численних викраденнях. За часів правління його хунти мінімум 400 дітей забрали в ув'язнених матерів та віддали їх бездітним родинам військових.

Це був далеко не останній з десятків злочинів Відели і Ко. Щоб описати усі гріхи хунти, не вистачило б цілої книги. Вперше Хорхе опинився на лаві підсудних ще у 1985-му, тоді його визнали винним у багатьох вбивствах, викраденнях і тортурах. Але вже через 5 років президент Аргентини Карлос Менем вирішив помилувати тирана. Однак Європу не потішило таке рішення "справедливої" аргентинської Феміди. Тож вже у 2010 році був виданий міжнародний ордер на арешт Відели. На Різдво Європа отримала чудовий подарунок – аргентинський суд дав диктатору пожиттєве за порушення прав людини.

Невдовзі після приходу до влади Хорхе у 1976 році, він відправив до в’язниці 31 опонента, які активно виступали проти хунти. Усіх їх тиран згноїв у буцегарні. Відела не збирався каятися. "Я лише намагався силою зброї зупинити у країні хаос та насилля. Це була справедлива війна. Звичайно ж, вона мала крайнощі і цей весь жах важко виправдати, але слід розуміти, що ми повинні були діяти у рамках тієї жорстокості, яка притаманна військовому конфлікту". У квітні 2012 року Відела зізнався у політичних репресіях: "Ми повинні були усунути чимало людей". П'ятого липня 2012-го відбувся останній суд над диктатором, який і виписав йому 50 років. Не так і багато, якщо взяти до уваги те, що від кривавих лап хунти загинули від 15 до 30 тисяч аргентинців.

Важко сказати, чи тріумф на Мундіалі 1978 року продовжив життя диктатурі Відели. Але, безсумнівно, що золото "срібної країни" призвело до неймовірного вибуху патріотизму серед народу, який практично не мав втіхи у повсякденному житті. У десяти хвилинах ходьби від Монументалю, колізею ЧС-1978, розташована сумнозвісна Школа механіків ВМС Аргентини (більш відома під абревіатурою ESMA, від ісп. Escuela Superior de Mecanica de la Armada).

У період з 1976-го по 1983-й у цьому пеклі на землі утримували та катували 5 тисяч полонених, з яких вціліло лише 150. Ця в’язниця вважається одним із головних символів аргентинської Брудної війни. Нещасні, які утримувалися там під час Мундіалю, чули захоплені вигуки натовпу на Монументалі. До речі, багатьом в’язням навіть дозволили слухати радіотрансляцію фіналу між Аргентиною та Нідерландами. Звісно, що попри, м’яко кажучи, кепське ставлення до режиму, засуджені підтримували "альбіселесте".

Антрополог Едуардо Арчетті розповідає про жертв хунти, які кричали у своїх камерах "Ми виграли! Перемога!" і раділи разом із сумнозвісним капітаном Хорхе Акостою на прізвисько Ель Тігре, який насолоджувався статусом найжорстокішого охоронця ESMA. Цей монстр настільки радів вікторії, що вирішив посадити до себе в авто кількох VIP-в’язнів, які вирізнялися зразковою поведінкою, щоб вони на власні очі побачили, як Буенос-Айрес святкує тріумф збірної. У цієї поїздки була ще одна мета. El Tigre хотів продемонструвати впертим ув’язненим: дивіться, як всі у місті радіють і ніхто не говорить жодного кривого слова на адресу хунти. "Беріть з них приклад і все у вас буде гаразд!"

Грасіела Далео, одна з нещасних "мешканок" ESMA, попросила Акосту відкрити дах кабріолета, щоб вона могла краще бачити фієсту на вулицях Байреса. Коли він погодився, жінка потім згадувала, що спершу хотіла закричати: "Я одна з "Desaparecidos" ("тих, що зникли"). Однак вчасно передумала, слушно припустивши, що цей перформанс принесе їй лише чергові проблеми. "Я стала на сидіння кабріолета і подивилася на юрбу. Це була ще одна мить жахливої самотності. Я плакала. Я була переконана: якщо почну кричати, що я "одна зі зниклих", то ніхто навіть не помітить". А якби хтось і звернув увагу на Грасіелу, то він би припустив, що сеньйориті просто зірвало дах від перемоги й вона верзе всілякі дурниці.

У 1967 році, після перемоги Расінга над Селтіком у Міжконтинентальному кубку, один з аргентинських авторів зазначив: "У цій нещасній країні найбільшу радість дарував спорт". На жаль, через 11 років ситуація в "срібній країні" стала ще жахливішою. У аргентинців було вкрай мало приводів для оптимізму. "Цей період був часом нашої трагедії. Аргентинський народ поділений на двоє трагічною дихотомією, у якій спорт №1 та стара з косою боролися в абсурдному поєдинку. 1978-й став роком болю та смерті, але також футболу і неймовірної радості. Життя завжди плине своїм ритмом, світло зустрічається з тінню і саме у такий спосіб народи пишуть власну історію з душею, повною посмішок та водночас переповненою слізьми. Тож граймо у футбол без тіні смерті, яка просочується на стадіон через численні щілини, та оплакуймо тих, хто загинув, не дозволяючи забути наш біль", – писав Барталоме Ведія на сторінках La Nacion у 2003 році.

Контраст між смутком та радістю під час аргентинського Мундіалю дійсно був вражаючим. Лише під час турніру зникли 29 людей. Півзахисник Рікардо Вілья потім стверджував: якби знав, що насправді відбувалося в країні, то нізащо б не виступав на Мундіалі. Захисник Уракана Хорхе Кaраскоса, який їздив на ЧС-1974, проігнорував запрошення до лав Аргентини на домашній Мундіаль. Щоправда, він ніколи не пояснював причину цих своїх дій. Можливо, він так протестував проти хунти? "На жаль, багато людей пов’язували нас із диктатурою, але ми не хотіли мати з нею нічого спільного. Мені досі прикро, що журналісти ніколи по-справжньому нас не цінували. А прості вболівальники зазвичай, мов папуги, повторюють те, що напише преса", – ділився наболілим захисник Рубен Паньяніні.

"Велику тінь на нашу перемогу кинуло те, що цей тріумф збігся з часами правління кривавої хунти. Для багатьох людей Мундіаль 1978 року – це 30 тисяч зниклих. Але давайте не будемо забувати, що жоден з гравців збірної Аргентини нікого не мучив і не вбивав. Єдине, що ми зробили – подарували трохи позитиву нашій нещасній країні. Ми відважно захищали честь Аргентини. І не можна нас за це звинувачувати", – зазначив голкіпер "альбіселесте" на переможному Мундіалі Убальдо Фільол.

Тут ми зіштовхуємося з непростою дилемою. Чи можна ототожнювати владу з народом? Наскільки населення країни є відповідальним за дії влади, зокрема такої, яку язик не повернеться назвати демократичною. І чи варто якось пов’язувати збірну з хунтою? Звичайно ж, нелогічно звинувачувати футболістів, які виклалися на 100 відсотків, щоб перемогти. І не варто забувати, що у 1978-му чимало ворогів хунти підтримували "альбіселесте". "Спорт – дійсно неймовірний. Адже лише у ньому можна побачити картину, як жертва щиро обіймає свого ката після голу, забитого збірною", – писав захисник Клаудіо Тамбурріні, якого хунта кинула за ґрати, коли він ще був студентом. Аргентинські негідники звинуватили юнака у спробі державного перевороту.

Насправді цю історію висмоктали з пальця кати у погонах. Клаудіо, звичайно ж, ненавидів хунту, але про державний переворот він міг хіба що мріяти. Ніяких практичних кроків для цього він не робив (до речі, Тамбурріні пощастило і він став одним з небагатьох, кому вдалося втекти з в’язниці за часів правління Відели. Але 120 днів за ґратами він запам’ятав на все життя). Клаудіо додає: "Під час домашнього Мундіалю аргентинці, і я зокрема, закопали сокиру війни з хунтою та просто піддалися спортивній ейфорії. Підтримка збірної країни, яка стогне під чоботом жорстокої диктатури, це одна з причин того, чому футбол – це більше, ніж просто гра". За злою іронією долі, чи не найбільше води на млин диктатури Відели вилив тренер національної збірної, екс-комуніст та декадент Сесар Менотті. Але він просто жадав стати чемпіоном світу. Хоча і знав, що хунта скористається плодами його праці.

"Варто зазначити, що життя в Аргентині перед приходом до влади Відели зовсім не нагадувало казку. Початок 1976 року не віщував країні нічого доброго. Президентка Ісабель Перон (до речі, перша жінка-президент у світі) нічого не могла вдіяти з інфляцією, яка тоді сягнула рекордних 56%. Але це виявилися квіточки. Зі смертю всесильного Хуана Перона вже ніхто не зміг стримати вибух терору. Аргентину тоді аж ніяк не можна було назвати "срібною країною", швидше – кривавою. Ліві партизани боролися з численними парамілітарними групами, які підгодовувала влада, та правим крилом пероністів. На піку терору бомби у центрі Буенос-Айреса вибухали кожні три години, а щоп’ять годин хтось гинув на вулицях столиці. Хаос охопив усе. Ісабель, намагаючись зняти корабель аргентинської економіки з мілини, наче рукавички змінювала міністрів.

Так, 3 лютого 1976 року вона призначила вже сьомого з моменту свого приходу до влади у липні 1974-го міністра економіки. Це "допомогло", як мертвому припарки. Війна на вулицях тривала. Через тиждень ліві бойовики вбили сина екс-очільника Аргентини генерала Лануссе, праві не залишилися у боргу та відігралися на Франсіско Суаресі, члені Руху Священиків для третього світу, а армія хизувалася вбивством кількох десятків партизанів у Тукумані. Тіла жертв ескадронів смерті часто лежали на вулицях Байреса, як пересторога для інших. У Кордові лише за січень та лютий трапилося 32 викрадення. Стало очевидно, що Ісабель недовго всидить у президентському кріслі і її невдовзі змінить хунта.

Кінець останньої дружини Перона наблизив теракт, який трапився 15 березня. Тоді внаслідок вибуху бомби на парковці перед штаб-квартирою аргентинської армії загинула одна людина, а 29 отримали поранення. Начальнику генштабу Хорхе Віделі тоді шалено пощастило і він дивом вижив. Тож він зробив для себе простий висновок "або я, або вони". І почав рішуче діяти. Вже за 9 днів Хорхе захопив владу, відправивши Ісабель гелікоптером за тридев’ять земель у Патагонію. Цікаво, що екс-президентка скаржилася: із нею дуже погано поводяться. Їй навіть не дали теплого одягу. Хоча насправді у провінції Неукен, куди запроторили пані Перон, у березні температура досить прийнятна: 18°C (у Байресі в цей час десь на 4 градуси тепліше). Ісабель тоді ще не знала, хто такий генерал Відела і мала б радіти, що залишилась живою. Але колишня президентка продовжила плакатися і о диво – Хорхе надіслав їй теплий одяг. Інші опоненти Відели мали набагато серйозніші проблеми, аніж перспектива змерзнути в Андах", – пише Джонатан Вілсон у своїй монументальній праці "Янголи з брудними обличчями".

24 березня, у день захоплення влади, сотні лівих забрали на кораблі, що стояли на річці Ла-Плата, де їх і застрелили. Хунта не збиралася на цьому зупинятися й невдовзі проголосила Процес Народної Реорганізації, назвавши Аргентину християнською країною, яка веде жорстоку війну з комунізмом. Генерал Відела в одному зі своїх численних виступів зауважив: "Ми вважаємо терористом не лише того, хто має пістолет чи бомбу, а й того, хто поширює ідеї, які суперечать західній та християнській цивілізації". "Цивілізований" генерал пішов ще далі. Протягом наступних восьми років "священної" війни з "терористами" загинули десятки тисяч людей. Нова влада розпустила парламент, призупинила діяльність судів, заборонила політичні партії та ввела жорстоку цензуру. Якщо хтось із журналістів наважувався писати про злочини режиму, він, як правило, опинявся у ESMA, де шанси вижити були близькими до нуля.

Там для допитів і тортур часто застосовували електричний струм. Інколи нещасним відрізали статеві органи та інші частини тіла. Ті, хто тривалий час сиділи у цій в’язниці, розуміли, що поганим знаком для будь-якого бранця є те, що його почали нормально годувати. Це означало, що для цих полонених вже запустили зворотній відлік. Охоронці хотіли, щоб тіла нещасних, коли вони будуть знайдені, мали нормальний вигляд. Тоді їх буде важче назвати новими жертвами фабрики смерті ESMA. Адже всі звикли до того, що ув’язнені, яких тримали у цій сумнозвісний буцегарні, часто нагадували бранців Освенцима.

Сюзанна Рейс, якій пощастило вижити у цьому пеклі, розповідала, що їй доводилося приймати душ одягненою, оскільки у ванних кімнатах не було дверей. Цим користалися охоронці, які пожирали поглядом тіла своїх жертв, часто відпускаючи на адресу нещасних жінок непристойні коментарі. Якось Сюзанна відповіла негіднику, який глузував з її тіла, після чого той зв’язав жінку та жорстоко побив її кийком. До речі, не всі охоронці в ESMA втратили людську подобу. Так, один з них піклувався про Рейс, коли та серйозна захворіла. Інший же не втримався, коли побачив як його колега турбується про Сюзанну: "Молодець. Правильно робиш, адже вона невдовзі народить дитину, яку я заберу та виховаю, як власну".

Не всіх негідників, які працювали в ESMA, влаштовували такі банальні страти, як розстріли, утоплення, повішення чи ураження електричним струмом. Деякі з охоронців виявилися гідними спадкоємцями нацистів та проводили "наукові" експерименти над в’язнями (не дивно, що у в’язниці одним зі знарядь тортур були промови Гітлера, які лунали через величезні динаміки на повну гучність). Вони перевіряли, як людське тіло реагуватиме на втрату кінцівок, видалення органів та на вражаючі коливання температури: за кілька хвилин в’язні "переносилися" з Сахари в Антарктиду. Не бракувало серед охоронців і любителів сафарі на людей. Бранців часто везли за межі ESMА. Їх відпускали у джунглях і казали: "Ви вільні, якщо зможете втекти". Шанси знесилених в’язнів уникнути пострілів негідників у погонах були примарними.

Жінок в ESMA піддавали психологічним тортурам та насильству. Полонянок змушували слідкувати за собою, не забувати про макіяж, депіляцію та парфуми. Їх водили на так звані "побачення". "Кавалерами" на яких були всілякі військові, які не пропускали жодної спідниці. Мабуть, не варто казати, чим завершувалися ці "рандеву". Вагітність ніяк не рятувала нещасних жінок від зґвалтувань. Охоронці зазвичай зверталися до усіх полонянок "turra" (повія на аргентинському сленгу). Вагітні були змушені народжувати або ж робити аборт у жахливих антисанітарних умовах, що панували у стінах ESMA. Після пологів спустошені жінки поверталися у камери, нічого не знаючи ні про стать своїх немовлят, ні про їхнє місце знаходження.

Безцінні свідчення щодо звірств режиму надав екс-офіцер ВМС Аргентини Адольфо Силінго, який у 2005-му отримав за свої злочини 640 років ув’язнення. Була доведена участь цього негідника мінімум у двох "польотах смерті", під час яких загинуло 30 осіб. Адольфо стверджував, що вони відбувалися кожної середи протягом 1977-78 років.

Згідно з підрахунками Силінго, "польоти смерті" стали останніми для 1500-2000 людей. "Напередодні цих страшних мандрівок в’язні часто танцювали від радості, оскільки охоронці казали бранцям, що їх перевозять на південь, де випустять на волю. Саме тому у стінах ESMA інколи лунала весела музика. Після танців полонених "вакцинували", а насправді накачували барбітуратами і потім вже сонних арештантів несли у вантажівки, які вирушали на аеродром". Там їх садили у літак, який прямував до місця впадіння Ла-Плати в Атлантику, де їх і викидали в океан. Капітан Амір Сісуль Хесс, який свого часу працював на хунту, розповідав на суді, що жертви, які падали з його літака, нагадували маленьких мурах.

Люди продовжували зникати. Родичам цих нещасних радили не здіймати зайвого галасу: "Адже ви теж можете щезнути". Людей часто забирали з вулиць, помешкань та навіть автобусів посеред білого дня. Оточуючі вдавали, що нічого страшного не відбувається. "Вони, мабуть, щось накоїли", – заспокоювали себе пересічні аргентинці. В Аргентині зникали не лише політики, інтелектуали, митці, вчителі, а й професіональні спортсмени, які вважали, що спорт поза політикою. Але, як це часто буває, атлетам довели, що вони суттєво помилялися. Найбільше постраждав регбійний клуб Ла-Плата. За кілька днів зникли 18 його членів. Регбістам приписали ліві переконання, тож невдовзі вони опинилися в ESMA, а потім й у річці, яка дала назву клубу, за який вони виступали. Хунта звинувачувала у зникненнях міфічних терористів, яких охрестила ворогом Аргентини №1 і обіцяла невдовзі ліквідувати цих негідників. Але очевидно, що це були лише слова. І хунта ловила усіх, хто переходив їй дорогу.

Аргентина отримала право провести чемпіонат світу 1978 року ще в далекому 1966-му, коли диктатурою Відели навіть не пахло. До речі, сам генерал був одним із небагатьох аргентинців, які не любили футбол. Також абсолютною байдужістю до гри №1 міг "похизуватися" геніальний Борхес. Аргентинський письменник якось навіть організував лекцію під час одного з матчів "альбіселесте" на домашньому Мундіалі. І коли на неї завітало аж 10 відвідувачів, не міг приховати свого захоплення: "Якщо я зміг сьогодні виграти конкуренцію у футболу в десятьох моїх співвітчизників, то я справді талановитий письменник".

Але давайте повернемося до іншого аргентинця, який краще б не народжувався. Диктатор вважав футбол найкращим засобом від безсоння та називав його занадто повільним. Але він чудово розумів, що в Аргентині футбол – це друга релігія. Тому логічно, що він зробив проведення Мундіалю 1978 року одним із головних пріоритетів власної політики. Друзі тирана теж поділяли цю думку. Так, адмірал Еміліо Массера заявив: "Проведення турніру доведе всьому світу, що Аргентина – надійна країна, яка може втілювати в життя найграндіозніші проекти. До того ж, це зрештою зупинить той потік критики, який ллється на нас звідусіль". Хунта називала майбутній Мундіаль справою національного престижу.

Організація турніру для влади видавалася вельми проблематичною. Сумнівно, що хтось захотів би їхати на Мундіаль під акомпанемент вибухів та новин про чергові зникнення людей. Тож хунта спробувала використати головний футбольний захід чотириріччя, щоб вибілити власну репутацію і довести, що всі моторошні звістки про життя в "срібній країні" під керівництвом Відели – байки, які вигадують вороги режиму.

Автор: Володимир Войтюк