Ну ось інтрига і вирішилася. Пазл, за яким Європа з жахом спостерігала останній місяць, нарешті склався в цілісну, холодну і гранично цинічну геополітичну картину. Так описує ситуацію довкола іспанської Сеути громадський діяч, підприємець і науковець Едуард Рубін у дописі на Facebook.

Якщо хтось із прекраснодушних європейських ідеалістів наївно вважав, що десятки тисяч нелегалів штурмували пляжі Сеути виключно в пошуках кращого життя та європейських соціальних виплат, то марокканський міністр юстиції Абдельлатіф Уахабі щойно розвіяв ці ілюзії.

Рабат офіційно заявив про свої «історичні та географічні права» на Сеуту і Мелілью. Кінцева мета озвучена вголос, без жодних дипломатичних реверансів: повне включення іспанських міст до складу африканського королівства. Міграційна криза не була стихійним лихом. Це була просто передова група, класичний ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ, запущений для перевірки міцності стін перед пред'явленням офіційного ультиматуму.

А тепер давайте препаруємо цю, здавалося б, містечкову проблему, яка насправді є вироком сучасному європейському інфантилізму.

Сотні років усе було відносно тихо. Мелілья належить Іспанії понад п'ять століть, Сеута – понад чотири. Держави жили по різні боки протоки, торгуючи і дотримуючись статус-кво. Але потім на Піренеях настала епоха прогресивного популізму, найяскравішим символом якої став дон Педро Санчес.

Дон Педро вирішив, що світ навколо неймовірно багатогранний, добрий і повний рожевих поні. Він добровільно відчинив ворота своєї країни, впускаючи нескінченні потоки нелегалів. Навіщо? Відповідь криється в банальній політичній корупції лівих еліт: їм критично потрібні нові лояльні виборці, залежні від соціальних подачок.

Санчес дав цим людям право жити в Іспанії і, що найстрашніше, право почуватися в ній ГОСПОДАРЯМИ. Потрібно мати воістину феноменальну політичну сліпоту і абсолютно не знати історію власної країни – країни, яка століттями стікала кров'ю в Реконкісті – щоб власними руками конструювати на своїй території новий халіфат.

Але на руйнуванні внутрішнього контуру дон Педро не зупинився. Мабуть, уявивши себе вершителем світових доль, він вирішив погратися в незалежність і вщент розсваритися зі Сполученими Штатами. Він публічно хамив Вашингтону, радив Дональду Трампу не втручатися у внутрішні справи Іспанії і вдавав із себе великого антиімперіаліста. Як то кажуть у народі, ніхто його за язик не тягнув.

І поки гордий, але недалекоглядний мадридський політик тішив своє его, Рабат займався реальною дорослою дипломатією. Марокко прийшло до Вашингтона не з істериками, а з конкретним, украй вигідним бізнес-планом. В умовах глобального переділу сфер впливу Марокко запропонувало Америці саме те, що їй зараз життєво необхідно.

Що виклав Рабат на стіл переговорів? По-перше, статус надійного якоря в Північній Африці та готовність стати плацдармом для витіснення росії та Ірану з нестабільного Сахелю. По-друге, гарантії продовольчої безпеки Заходу, адже Марокко контролює левову частку світових запасів фосфатів, без яких неможливе виробництво добрив. По-третє, доступ до колосальних підводних покладів телуру і кобальту на горі Тропік – металів, критично важливих для технологічного домінування США.

І Вашингтон зробив прагматичний вибір. США влили мільярди в марокканську інфраструктуру і визнали суверенітет Рабата над Західною Сахарою. Марокко стало стратегічним партнером, а Іспанія дона Педро залишилася примхливим, лівацьким непорозумінням на задвірках європейської політики.

Відчувши за спиною мовчазну згоду сильних світу цього, Рабат зробив закономірний крок – зажадав іспанські території. Єзуїтство ситуації в тому, що зовнішній ворог тепер спирається на внутрішні проблеми самої Іспанії. Територіальні претензії Марокко звучать рівно в той момент, коли вулиці іспанських міст уже заповнені агресивною масою людей, які поділяють цінності Рабата, а не Мадрида.

У цьому історичному конфлікті я, безумовно, на боці Іспанії та західної цивілізації. Мені щиро, до глибини душі шкода пересічних іспанців, у яких на очах крадуть їхню батьківщину. Мені фізично боляче читати про тих покалічених, зґвалтованих дітей у Сеуті, чиї життя були принесені в жертву мультикультуралізму.

Але сувора правда полягає в тому, що якщо правителі держави цілеспрямовано стоять за ісламізацію власної країни, якщо вони послідовно знищують інстинкт національного самозбереження, то й розбиратися з наслідками цього історичного суїциду їм доведеться самим. Ніхто не відправить авіаносці рятувати тих, хто сам відчиняє ворота фортеці. У прийдешній національній катастрофі, яка вже стукає у двері Піренейського півострова, винен виключно чинний уряд дона, вибачте, Педро.