 Однією з причин, із яких Україна
сьогодні опинилася в такій важкій
ситуації, є не лише, що "донецька"
влада катастрофічно не відповідає
викликам нинішнього часу, а й те, що у
частини українців за роки російської
і совітської окупації атрофувалося
почуття національної солідарності.- І значна частина населення намагається
жити за відомим прислів’ям "моя хата
скраю", навіть не підозрюючи про те,
що в своєму первісному контексті воно
мало значуще продовження – "ворогів
першим зустрічаю".
Українському
населенню окупанти так довго прищеплювали
ненависть і зневагу до всього українського,
що в критичний для України час правління
Януковича певна його частина дуже легко
повернулася у ставленні до свого
рідного, до тих критеріїв, які вже були
колись за часів СРСР.
Певною
мірою це можна, звісно, пояснити тим,
що майже 350 років українців силою
заганяли в домінуючий "московський
мир", і все, що тепер відбувається в
Україні, – це не що інше, як труднощі
переходу від однієї (нав’язаної і
домінуючої) культури до іншої. Але це
лише частина проблеми, без розуміння
і вирішення якої українська нація
просто приречена на самознищення і
вимирання.
Білінгвічність
значної частини українців породжувала
і породжує конфлікт між своєю першою
і рідною мовою – українською, й іноземною
– російською, яка тим, хто був народжений
в СРСР, нав’язливо видавалася за єдино
рідну.
Українці не захищені
перед викликами сьогодення
Ця
розірвана національна ідентичність
українського народу й ускладнення
усвідомлення на даному відрізку
історичного виміру буття Української
держави того, що в час глобалізації
поняття нації вимагає свідомого
суспільного договору громадян як засобу
солідарності, і призвели до того, що
українська нація стала фрагментованою
і незахищеною перед викликами
сьогодення.
А культурно-історичної
ідеї нації виявилося замало для того,
щоб навернути до українства пояничарену
частину українського населення, котре
показало себе неготовим не лише до
сприйняття умовної українізації України
в 1991-2009 роках, а й поряд із цим і ліберальних
інститутів, громадянських прав та
свобод.
Таким чином, постає
необхідність визначення для самих
українців, що ж може виявитися найбільш
ефективним інструментом для їхньої
солідарності. Адже цілком очевидно, що
проблема національної солідарності у
постсовітській Україні породжена
необхідністю заміни, укорінених до
свідомості частини громадян совітських
понять і цінностей, на модерні чинники
української самоідентифікації і
інтеграції.
У часи ж донецької
окупації України, коли демократія волею
режиму "януковичів" опинилася на
лаві запасних, можна поставити запитання:
чому більше ніж за 21 рік ніхто так і не
спромігся дохідливо пояснити самоцінність
демократії і громадянського суспільства
для України та українців?
Проте
без національної солідарності українці
приречені на подальше вимирання і
зникнення як народ у часи, коли фіктивна
незалежність української нації стала
у руках тих, хто сьогодні повністю
контролює Україну, ефективним інструментом
захоплення ресурсів, території і активів
України. Тому не віднайшовши дієвого
суспільно-інтегруючого чинника, для
української нації годі й думати про
те, що щось хоча б на йоту нині можливо
змінити в житті України.
Між
тим, фактор української національної
ідентичності є значущим чинником для
відродження почуття національної
єдності, яке нині у багатьох українців
атрофоване. Бо за минулі століття
іноземної окупації у частини українців
вже на генному рівні закріпився симптом
необхідності виживання будь-яким чином
і за будь-яких несприятливих умов, який
дійсно дав свого часу можливість нації
хоч якось виживати, але став величезним
гальмом для неї у часи виборювання
українцями реальної незалежності.
Необхідно
враховувати фактори мотивації
Водночас
позитивних змін в українському
суспільстві неможливо досягти без
знання і врахування притаманних йому
на соціоментальному рівні факторів
мотивації. І в цьому сенсі для досягнення
національної солідарності також
потрібно враховувати й фактори
необхідності національної, етнічної,
релігійної, культурної і мовної єдності,
які сьогодні розмиваються, наштовхуючись
на штучно створені олігархатом соціальні
антагонізми і кричущу класову
нерівність.
І тому самоідентичність
українців спроможна стати потужним
щитом від маніпуляцій, які нав’язані
їм силою. Водночас українцем може себе
відчувати будь-яка людина іншої
національності, яка поважає країну в
якій живе, сприймає її звичаї та порядки,
знає мову титульної нації і готова
приєднатися до української спільноти.
А намагання жити в Україні, відторгаючи
і заперечуючи її мову і культуру,
пробуючи повернути її у часи тотальної
русифікації, лише залишає таку з'яничарену
особу поза українським життям і вводить
її у депресивний стан.
Україна
повинна стати Україною в усіх сенсах:
в культурному, в мовному й історично
послідовному. Країною, де негативна
роль російської столітньої окупації
має бути однозначно визначеною і
оціненою. І чим раніше це стане зрозумілим
для критичної маси українства, тим
більше шансів будуть мати українці для
того, щоб зберегти себе як націю.
Між
тим, питання національної солідарності
не можна розглядати у відриві від
проблеми солідарності соціальної.
Оскільки соціальна солідарність виконує
життєво важливу функцію – відтворення
соціальної системи на будь-якому її
ієрархічному рівні – від груп первинних
соціальних осередків до соціуму в
цілому.
Рівень соціальної
солідарності в українському суспільстві
визначає ступінь гармонійності його
функціонування, і в цілому життєві
шанси і перспективи. А відсутність
солідарності несе у собі загрозу
соціальної дезінтеграції. У силу цього,
при нормальному функціонуванні соціуму
солідарність, як правило, є об’єктом
неослабної уваги, як з
боку правлячої в суспільстві групи, –
в чиїх діях майже нероздільно присутні
цілі відтворення суспільства і збереження
своєї влади, – так і з боку інших
соціальних інститутів, чия діяльність
напряму обумовлена рівнем консолідації
і кооперації їх членів.
Але не
можна вважати нормальним той стан
суспільних відносин в Україні, за якого
ні донецька влада, ні захоплені нею
інститути не виявляють достатньої
заклопотаності ступенем консолідації
соціального цілого, а значить – і не
зацікавлені у запуску процесу суспільного
відтворення.
Нині ж усе навпаки,
режим "януковичів" з усіх сил
знищує не лише національну складову
українського суспільства, але й при
цьому нищить усі найменші паростки
соціальної солідарності українців,
вбачаючи у цьому пряму загрозу для
свого безроздільного панування над
Україною.
Необхідність усвідомлення
досягнення національної солідарності,
основних її характеристик, сфер
реалізації та перспектив є сьогодні
вкрай необхідною для українського
суспільства. Україна відчуває нині
великі проблеми з формуванням загального
національно-культурного поля й
утвердження правил національно-культурного
співжиття, які були б прийнятні для
більшості українських громадян.
Інтеграція
суспільства має відбуватися на всіх
рівнях
Також цілком
очевидними є складнощі з мікронаціональною
і макронаціоналною інтеграцією. А також
не вселяють оптимізму і перспективи
гармонізації взаємовідносин влади та
суспільства на усіх рівнях. За цієї
ситуації сфера громадянського суспільства
і публічної політики мала б стати ареною
для дискусії з приводу необхідності
національної солідарності українців,
як найважливішої складової українського
буття.
Необхідно визнати, що за
всі роки незалежності в Україні так і
не вдалося створити дієві інструменти
розрусифікації і української
ідентифікації. Адже нині на українських
теренах проживають не лише українці,
але й паралельно – "малороси",
"хохли" і "недоросіяни". Для
останніх, які є прямим продуктом
правління совітської імперії, українська
нація є міфічним утворенням, яка поки
що так і не стала засобом соціальної
інтеграції та національної ідентифікації
суспільства.
Правління олігархів,
котре замінило в Україні правління
комуністів, не передбачало ні національних
цінностей, ні ідеологічних уподобань,
ні відродження української культури
і мови. Для них Україна – це територія
тотального визиску, який гарантовано
приносить надприбутки за відсутності
будь-яких інвестицій і вкладень.
Очевидно,
що з розуміння цього необхідно саме
виходити у пошуку української національної
солідарності. І все має відбуватися
так, як це було в Іспанії під час
Реконкісти, оскільки відвоювати у
олігархів всю Україну відразу не
вдасться. Потрібно відвойовувати
починаючи із Західної України, далі
йти у Центральну, а вже потім на Південь
і Схід.
У цьому сенсі створення
потужної загальнонаціональної профспілки
типу польської "Солідарності", а
вже потім на її базі – єдиної потужної
і впливової української партії, є цілком
реальним завданням. Адже поки українські
партії в основній своїй масі напряму
чи опосередковано фінансуватимуться
олігархами, усунути олігархів від
контролю над Україною просто неможливо.
І
тут кожен має задатися питанням – чому
хтось має займатися цим, а не я сам? Адже
українське політичне і
культурне життя, та український
інформаційний простір може бути
профінансований лише українським
бізнесом, якого нині немає, і який
необхідно буде створювати заново.
Таким
чином, необхідно відвойовувати Україну
в олігархів по одному квадратному
міліметру, створюючи на відвойованій
території зону свободи. Бо якщо українці,
поки що не здатні змінити "правила"
гри, які принесли в Україну "донецькі",
то вони цілком можуть заблокувати їхнє
застосовування на територіях, котрі
будуть очищені від безпосереднього
впливу олігархічно-кримінальних кланів…
- Віктор Каспрук
Також читайте:
|
Однією з причин, із яких Україна
сьогодні опинилася в такій важкій
ситуації, є не лише, що "донецька"
влада катастрофічно не відповідає
викликам нинішнього часу, а й те, що у
частини українців за роки російської
і совітської окупації атрофувалося
почуття національної солідарності.
