«Рідна мова і рідне письменство — єдиний скарб, що лишився українському народові од далеких прадідів, — писав академік Сергій Єфремов. — Хто ми? Чиї сини? Яких батьків? — категоричну відповідь на це питання дало наше письменство»

Попри розмаїття сучасних теорій і гіпотез, День української мови і писемності щороку нагадує українцям чиї саме вони сини і яких батьків. Це свято відзначають у день вшанування пам’яті преподобного Нестора Літописця (1056–1114) — монаха Києво-Печерської лаври, автора найдавнішого літопису України, укладеного на початку 12-го століття — «Повісті врем’яних літ». Цей твір є головним джерелом вивчення стародавньої історії України. А його мова незаперечно свідчить про українську — розмовну мову княжої Руси-України.

Повість починається зі слів: «Літописець Руский с Богом починаєм». І далі українська лексика ллється у тисячолітньому тексті суцільним потоком: «хоробрий, володіти, рубати, сказати, створити, знемагати, красти, печерка, сором, туга, подружжя, корчага, невіглас, орати, наймит, ніколи, жито, кияни, рілля, свита, зоря…»

«Брате, не тужи», «отерся віхтем», «ти єси отець нам всім», «поча тужити Володимир», «любити і хвалити», «Святослав посади Ярополка в Києві»…

Українська мова у Повісті Нестора Літописця не є одиноким прикладом. Вона представлена в усіх без винятку писемних пам’ятках періоду тисячолітньої Русі. Від Остромирового Євангелія 1057 року, найдавнішого датованого давньоукраїнського рукопису, і до знаменитої поеми «Слово о полку Ігоревім».

Власне, ще 1904 року академік Агатангел Кримський (блискучий знавець понад сімдесятьох мов) на підставі  дослідження стародавніх київських манускриптів  дійшов таких висновків:

 Писемні пам’ятки Русі ХІ-ХІV століть свідчать, що в Києві розмовляли українською мовою.
 Мова сучасних українців — нащадків русичів — свідчить про їхню племінну єдність від берегів Прип’яті і до берегів Чорного моря, від Дніпра і до Карпат.
 Заперечувати факт української мови — розмовної мови стародавнього Києва — можуть лише особи, які «до науки домішують політику і у храмі науки є не жерцями, а торгашами».

Ще один іменитий знавець руських літописів, і зокрема Несторової «Повісті» академік Шахматов в «Енциклопедії слов’янської філології» (Петроград, 1915 рік) стверджував, що «прямими нащадками Полян, Деревлян, Сіверян є людність Київщини, Волині, Чернігівщини, Полтавщини… вони дотепер зберегли свою мову».

Відтоді минуло понад століття. А що сьогодні кажуть науковці?

У вересні цього року, академік Григорій Півторак, автор кількох монографій з історії української мови, на сесії Потебнянського колегіуму в Інституті мовознавства НАН України прочитав лекцію на тему «Ще раз про вік української мови». Його висновки наступні:

 Кінець 11 і початок 12 століття — це час завершення формування основних особливостей української мови і початок нового етапу її історії. Коли вона у народно-розмовному варіанті набула переважно всіх притаманних їй рис.

 Історія української мови нерозривно пов’язана з історією українського народу. Русь — це рання протоукраїнська держава.

 Домінуючий етнос імперії —русини, тобто українці. Поляни, бужани, деревляни, волиняни — це праукраїнські племена.

 Найдавніший етногенез стародавніх слов’ян відбувався на території сучасної України. Протоукраїнці (праукраїнці) — єдині спадкоємці давньослов’янської спадщини.

Ще один учасник сесії Потебнянського колегіуму Віктор Мойсієнко — член-кореспондент НАН України, професор, а нині офіцер ЗСУ, у своїй лекції «Українська писемність XI-XIV століть «Спростовуємо російські міфи» пояснив так:

 Норми української мови закладалися на протоукраїнських землях після розпаду праслов’янської мовної єдності і в період появи Русі-України у перших оригінальних (графіті) та переписуваних (богослужбові книги) пам’ятках.

 У Києві в 11 столітті були занесені норми української мови  до 99% переписаних книг. І в такий спосіб поставала українська редакція церковнослов’янської мови.

 Ці норми виразно засвідчені вже від середини XI ст. Те, що російські славісти називають «церковнославянский язык восточной/русской редакции» насправді є церковнослов’янською мовою київської/української редакції.

 Тяглість розвитку української мови як окремої слов’янської структури, щонайменше від X ст., незаперечна.

До скарбниці фактажу у темі давності української мови додався ще один незаперечний доказ — Галицько-Волинське Євангеліє 12 століття.

Нещодавно у видавництві «Горобець» вийшла факсимільна копія староукраїнського рукопису. Оригінал якого свого часу змародерила москва, де він перебуває і донині.

Професор Віктор Мойсієнко, автор пояснювальної статті до середньовічного тексту, стверджує, що «з погляду мовних рис — це типова чи навіть класична пам’ятка української писемности». На одній з презентацій видання Віктор Мойсієнко наголосив, що мова манускрипту  свідчить «про тисячолітню тяглість української мови. Бо у тексті Євангелія представлено сотні слів і мовних форм сучасної української мови. І жодного з російської».

Отже, стародавні руські тексти засвідчують тисячолітню історію української мови.

А як стверджує академік Григорій Півторак, «історія української мови  нерозривно пов’язана з історією українського народу».

Що вкотре підтверджує висновки академіка Михайла Грушевського про княжу Русь — першу українську державу.  Цей арсенал знань ущент спростовує кремлівські міфи про «общеруссский язык» і «триединый народ», озброївшись якими москва упродовж скількох вже років намагається денацифікувати українців.

Висновки українських науковців — це потужна зброя України в інформаційній війні проти імперії зла. І для перемоги у цій борні за ідентичність цю зброю потрібно застосовувати щодня. А не згадувати про неї здебільшого раз на рік у День української мови та писемності.