15:58 Життєвий шлях Його Святості Іоана Павла ІІ | |||||||||||||||||||||||||||||||
І. Дитинство. Юність В невеличкому містечку Вадовиці
в Польщі в родині Кароля та Емілії
Войтилів 18 травня 1920 року народився
другий син, якого назвали Кароль. Старшому
сину Едмунду на той час було 14 років.
Родина Войтилів мешкала в невеликому
будинку. В кімнатах на стінах знаходились
ікони, родинні фотографії, було багато
книжок. Батько Кароля — відставний
поручик, мати — спокійна та приваблива
жінка, займалась вихованням дітей. Вона
мала слабке здоров'я: непокоїли серце,
нирки. Доглядати маленького Кароля було
їй важко. Та пестячи сина мати неодноразово
повторювала: "Мій Льолек стане великою
людиною.” Кароль був здібним учнем. Завжди рухливий, любив грати у футбол. Частіше грав у захисті. Товариші прозвали Кароля "Мартин” на честь відомого на той час футболіста. В зимових розвагах надавав перевагу хокею, любив з'їжджати з високих гір на санях, лижах. На безтурботне дитинство Кароля насувалась хвороба матері. Про смерть матері повідомила Каролю вчителька, батько не мав відваги сповістити сина про сирітство. По смерті матері Льолек подорослішав, став мовчазним, заглибився у книжки, молитви... Дев'ятирічний хлопчик дуже гостро переживав втрату материнської любові. Пізніше в студентські роки, на згадку про смерть матері Кароль написав: "Над твоєю білою могилою, о Мати ЗГАСЛА ЛЮБОВ, молюсь з усією любов'ю сина.” Пустоту від "згаслої любові” матері намагалися Каролю заповнити батько та старший брат Едмунд, який вже навчався в Кракові в медичному інституті. По приїзду додому Едмунд весь час проводив із Каролем: грали в м'яча, ходили в гори, розважались... Через три роки по смерті матері в житті Кароля знову сталася трагедія. Раптово, у віці 26 років, помер старший брат Едмунд. Для Кароля, то було великим потрясінням. Батько намагався полегшити стан молодшого сина. Він став для сина найближчим другом, приділяючи багато часу для особистого спілкування із сином. Старші люди у Вадовицях пам'ятали батька та сина, які разом йшли до костьолу, до школи, на прогулянки... Батько Кароля фізично розвинений та загартований намагався виховати у сина витривалість, любов до подорожей. Він запровадив щоденні прогулянки з сином за місто, у вихідні та канікули — подорожі у гори. Саме батько ввів Кароля у фантастичний світ гір: навчив розпізнавати породи птахів, дерев, звірів...Співав йому біля вогнища під власний акомпанемент гітари, грав із сином у м'яча.
14 травня 1938 року Кароль Войтила отримав
свідоцтво про закінчення гімназії.
Кароль здивував усіх, вступивши на
відділ полоністики Краківського
університету. Вже через два тижні від початку занять в університеті відбувся літературний вечір, в якому Кароль Войтила прийняв активну участь. Талановитий студент записався на додаткові заняття "живого слова”, в театральну студію. Члени студентської театральної студії виступали з виставами. Одразу після вистави Кароль йшов додому й поринав у світ книжок: читав, писав сам... З настанням окупації в Польщі припинилися заняття в університеті. Значно погіршилось матеріальне становище в родині. Іноді не вистачало грошей на найнеобхідніше. На труднощі Кароль нікому не скаржився. Одного морозного окупаційного дня батько Кароля захворів. Син з хвилюванням старанно опікувався ним. Та хвороба не відступала. В пошуках ліків Кароль залишив ненадовго батька, та коли повернувся додому, побачив його мертвим. Було то в лютому 1941 року. Цілу ніч Кароль ночував біля тіла батька разом із другом. Можливо, то була вирішальна ніч Кароля. Можливо, саме тоді у довгій розмові з приятелем про життя та смерть, у Кароля народилася думка про священство. Та перш ніж щось змінити в житті, необхідно було якось вижити. Кароль у 21 рік залишився у світі зовсім один. Родина приятеля запропонувала Каролю пожити з ними. Дякуючи домашній атмосфері Каролю вдалося пережити найтяжчі часи після смерті батька. Позбавлені можливості навчатись за часів окупації та, намагаючись чимось допомогти родині, Кароль і його друг Юліуш влаштувались на роботу в кар'єр. Була то важка та виснажлива праця. Після двох років тяжкої роботи в кар'єрі юнакам пощастило перейти на фабрику по очищенню води. То була трохи легша робота. За роботу чоловіки отримували так необхідний на той час пайок: крупу, борошно, горох... Досвід тяжкої праці, як підкреслював пізніше Кароль, допомогли розуміти життя і турботи робітників, і знаходити з ними спільну мову в спілкуванні. Той юнацький досвід допоміг цілком зрозуміти цінність праці. В період окупації культурне життя Кракова знаходилось у підпіллі. Проте воно не втратило своєї актуальності та інтенсивності. Немале значення в цьому відіграли молоді полоністи Краківського університету. Після роботи кожну вільну хвилину Кароль з Юліушем присвячували участі в літературній студії, в театральному товаристві. В той час Кароль продовжує багато читати, писати власні твори, вивчати іноземні мови... Всі відзначали особливий акторський дар Кароля, радили пов'язати життя із театром. Та несподівано для всіх на одній із репетицій Кароль повідомив, що залишає репетиції і приступає до вивчення теології. Для всіх то було великим здивуванням. Останній виступ Кароля на сцені відбувся у грудні 1943 року. Не припиняючи фізичної праці, Кароль вступив до підпільно працюючої духовної семінарії в Кракові. Одночасно в конспіраційних умовах навчався на відділенні теології Краківського університету. У Кракові продовжували господарювати німці. В день "чорної неділі”, коли німці заарештували понад семи тисяч жителів, Каролю все ж вдалося уникнути арешту. Занепокоєний архієпископ Кракова запропонував семінаристам жити в домі єпископа. Кароль мусив лишити роботу на фабриці й переховуватись від арешту. По закінченні часів окупації семінаристи вийшли з підпілля, відремонтували будинок і розпочалося відкрите семінарське навчання. Дізнавшись,
що відновилась діяльність
монастиря кармелітів, Кароль звернувся
з проханням прийняти його до ордену. Та
настоятель монастиря запропонував
Каролю узгодити це питання з архієпископом
Сапехою. Дозволу на вступ до ордену
Каролю не дали.
В листопаді 1946 року Кароля Войтилу
архієпископ особисто висвятив на
священика. Невдовзі Кароль Войтила їде на навчання
до Риму. В Римі разом із Каролем навчались
студенти з усього світу. Це дало Каролю
можливість поглиблювати вивчення
іноземних мов. Колегам Кароль подобався
своєю фізичною досконалістю,
інтелігентністю, вмінням добре грати
в волейбол та великою безпосередністю
та сердечністю. В одному з паломництв
під час навчання у Римі Кароль мав змогу
зустрітися з отцем Піо, капуцином-стигматиком.
Очевидці згадують, що отець Піо, схилившись
над Каролем, тихо промовив, що його біла
сутана буде залита кров'ю (мабуть, то
були пророчі слова про замах на Папу).
Під час римських канікул Кароль працює
в парафіях польських емігрантів у
Франції. Як і
завжди, навчальна програма
в Римі у Кароля була дуже насиченою. Він
багато читає, приділяє увагу написанню
власних праць. Його докторська праця з
питань віровчення святого Іоана від
Христа містила понад 280 сторінок. При
захисті в Римі отримала найвищу оцінку.
Та титула доктора, по закінченню навчання
в Римі Кароль не отримав, бо не мав коштів
для друкування праці. ІІ. Служба в парафіях. Єпископ Кракова. Кардинал. Наступник Петра Передбачали, що на
цьому наукова
діяльність Войтили буде закінчена. Та
у архієпископа були свої бачення щодо
діяльності молодого, талановитого
священика. Він вважав, що найбільше
досвідчення священик отримає тільки
в труднощах повсякденної душпастирської
праці.
В липні
1951 року в віці 85 років помирає
найкращий вчитель Войтили, улюблений
Краківський кардинал Адам Стефан Сапеха.
Його наступником став єпископ Євгеній
Базяк. Перед смертю Сапеха доручив
своєму наступнику опікуватись талановитим
ксьондзом Войтилою. Згідно волі померлого
кардинала, єпископ Базяк надав Каролю
можливість повністю присвятити час для
наукової діяльності. Молодий ксьондз
не хотів втрачати відносини з прихожанами,
отож, на його прохання єпископ дозволив
проводити один раз службу і продовжувати
роботу з молоддю костьолу св. Флоріана.
Проте надалі Кароль будь-яку працю, не
пов'язану з науковою, повинен був
узгоджувати з єпископом. Ці два роки
виявились для наукової діяльності
Кароля дуже плідними. Восени
1962 року єпископ Кароль Войтила
виїжджає з іншими єпископами Польщі
для участі у ІІ Ватиканському Соборі.
Кароль, один з наймолодших єпископів
учасників ІІ Ватиканського Собору,
дістав можливість глибоко ознайомитися
з матеріалами Собору та прийняти активну
участь у їх обговоренні, коректуванні
і внесенні власних пропозицій. За період
діяльності ІІ Ватиканського Собору
Кароль заприятелював зі священиками
різних країн, зустрів колег по студентських
роках у Римі, відвідав Святу Землю. Ця
подорож справила незабутнє враження
на єпископа. У грудні 1963 року по приїзду до Кракова
по перерві між роботою Собору єпископ
Войтила знову зіткнувся в протесті з
владами. В робітничому поселенні Польщі
у Новій Хутці влади зволікали з дозволом
на будівництво костьолу. Єпископ Кароль
особисто поїхав до парафії відправляти
Різдвяну службу. В маленькій каплиці
не було змоги вміститися декільком
тисячам вірних, які прийшли на Богослужіння.
Єпископ на тріскучому морозі проголосив
проповідь, привітав усіх із Різдвяними
Святами. Це стало викликом для влад, які
вже не раз потріпали від справедливих
дорікань єпископа про байдуже ставлення
до потреб простого люду. 30 грудня
1963 року Папа Павло VІ призначив
єпископа Войтилу архієпископом
Краківської дієцезії. Були клопоти з
повідомленням краківським світським
владам про нове призначення Войтили
архієпископом. Владу непокоїла рішучість
дій єпископа Войтили, тому офіційне
оголошення про призначення архієпископом
відбулось в січні 1964 року. Відразу після
призначення архієпископом Кароль
Войтила ще рішучіше направив свою
діяльність на захист незалежності
Костьолу. Влади із занепокоєнням
спостерігали за діяльністю "твердого
та безкомпромісного” архієпископа
Кароля Войтили.
Від часу участі у ІІ Соборі в єпископа
Войтили почастішали нагоди відвідування
Риму. У Ватикані Кароля приймає на
аудієнцію Папа Павло VІ. Кароля запрошують
до участі у ватиканських дискусіях,
участі у беатіфікаціях мучеників, в
засіданнях Світської Ради, Папської
Ради до діалогу з невіруючими, до участі
у папських паломництвах по світу.
Після похорон Павла VІ був обраний Папою Іван Павло І, який раптово помер на 33 день свого понтифікату.
Тому його понтифікат був позначений двома визначальними рисами: велика кількість опублікованих праць та постійні подорожі, протягом яких Святіший Отець відвідав із пастирським візитом майже усі країни, де є католики.
Активна діяльність Івана Павла II не
всім була до вподоби. 13 травня 1981 року
член турецького ультранаціоналістичного
угруповання Мехмет Алі Аґджа на площі
Святого Петра стріляв у Папу, важко
поранивши його. Проте куля пройшла в
кількох міліметрах від життєво важливих
органів. Існує багато свідчень те, що за Аґджею
стояли болгарські та радянські спецслужби.
Обрання Папою людини з комуністичної
держави сприяло прискоренню процесів
розпаду Радянської імперії, визволення
країн Східної та Центральної Європи і
повернення релігійної свободи на всій
пострадянській території.
Папа зі Сходу був особливо
добре підготований до діалогу з ієрархами
інших Церков. Дипломатичні контакти,
постійні звертання в посланнях,
Апостольські листи і дружні жести
сприяли новій довірі та тісним контактам,
яких не знали вже століттями.
У квітні 1986 року було налагоджено зв'язки
з не християнськими релігіями. Відвідавши
єврейську громаду в Римі, Іван Павло II
став першим сучасним Папою, який молився
в синагозі.
Ще один рекорд, встановлений Папою,
пов'язаний з кількістю віруючих і
паломників, до яких він безпосередньо
звернувся за роки свого понтифіката.
Тільки у ході загальних аудієнцій у
нього побували близько 17 мільйонів
людей. ІІІ. Прощання із Папою 2 квітня 2005 р. Іван Павло II помер від септичного шоку та серцево-судинного колапсу. Про це говориться у свідоцтві про смерть, підписаній доктором Ренато Буццонетті, главою Дирекції охорони здоров'я та гігієни Держави Ватикан.
Іван Павло II є автором понад 120 філософських
і богословських робіт, 5 книг, остання
з яких, «Пам'ять і ідентичність», вийшла
у світ напередодні його останньої
госпіталізації 23 лютого 2005 року. Але
головним «бестселером» Папи
стала книга «Переступити поріг надії»
(1995), видана майже в 20 мільйонах примірників.
Крім того, Іван Павло II є автором п'єс
«Золотих справ майстри», «Брат нашого
Бога», «Фатальна звістка», поем і віршів. Прощання з папою римським Іваном Павлом
II і його похорон стали наймасовішою
церемоніальною подією в історії людства.
300 тисяч осіб були присутні на траурній
літургії, 4 млн паломників проводили
намісника Святого Петра з життя земного
в життя вічне (з них більше мільйона
склали поляки); понад мільярд віруючих,
що належать до різних християнських
конфесій і які сповідують різні релігії,
молилися за упокій його душі; 2 млрд
глядачів стежили за церемонією у прямому
ефірі. Церемонія похорону папи Івана Павла II, що відбулася 8 квітня 2005 у Ватиканському Соборі Святого Петра, була заснована на літургійних текстах і положеннях апостольської конституції, затвердженої Іваном Павлом II у 1996 році.
З енцикліки Івана Павла ІІ "Віра та розум” *** Віра і розум - це як би два крила, на яких людський дух возноситься до споглядання істини, бо Сам Бог вклав в уми людей прагнення до пізнання істини, а також до пізнання Його Самого, щоб люди, пізнаючи і люблячи Його, змогли знайти повноту істини про себе самих. *** Розум і віра максимально розкривають свою духовну природу, щоб дати людині можливість зробити дію, в якій якнайповніше виражається його свобода. Отже, свобода не лише присутня у вірі, але і є її неодмінною умовою. *** У Бога знаходиться початок усього сущого, в Нім - повнота таємниці, і це є Його славою; завдання людини - досліджувати своїм розумом істину, і в цьому, безумовно, полягає Його гідність. *** Якщо людина за допомогою свого інтелекту не може розпізнати в Бога Творця усього сущого, то причина криється не стільки у відсутності необхідних засобів, скільки в перешкодах, створених його вільною волею і гріхами. *** Людина - це єдина істота у всьому видимому, створеному світі, яка не лише здатна знати, але і усвідомлює, що знає, і тому прагне пізнати істину тих речей, які складають предмет його сприйняття. *** Ніхто не може байдуже відноситься до того, дійсні його знання чи ні. Якщо людина з'ясовує, що вони помилкові, але відкидає їх; якщо переконується в їх правдивості, випробовує задоволення. Справедливо вважається, що людина досягла зрілого віку, якщо самостійно може відрізнити правду від брехні, виносячи таким чином власний розсуд про виключний стан речей. *** Людина не знайде істинних цін
За матеріалами Голос UA на РФ
Також читайте:
| |||||||||||||||||||||||||||||||
Категорія: Біографії. Довідки. Рецепти | Переглядів: 4812 | Додав: holos |
Всього коментарів: 0 | |