Як живуть проросійські сили та їхні рупори через три роки після початку війни.  

Москва ніколи не полишала спроб утримувати Київ на короткому повідку.

До 2014 року Кремль діяв абсолютно відкрито. На російські гроші в Україні довгий час видавалася антиукраїнська література й виходили відверто ворожі Україні ЗМІ, вільно діяли проросійські організації та політичні партії.

Деякі з них відкрито і без сорому закликали до ліквідації українського суверенітету, а також озвучували заклики до сепаратизму. Найкраще такі організації почувалися в Криму.

Досить згадати хоча б рух «Севастополь-Крим-Росія», який відкрито проголошував своєю метою відділення Криму від України та приєднання півострова до РФ.

Після початку подій 2014 року ситуація кардинально змінилася. Коли російська армія вторглася в Крим, а на Донбасі запалала війна, розв’язана російськими диверсантами Іґоря Ґіркіна, держава нарешті стала протидіяти агресору на всіх фронтах.

Було заборонено проросійські партії (правильніше буде назвати їх антиукраїнськими), пригнічено сепаратистські рухи, максимально обмежено трансляцію російських ЗМІ.

Відверто займати антиукраїнську позицію в Україні після кривавих подій 2014-го стало більше неможливо, тому РФ треба було кардинально міняти свою тактику. В останні роки російським агентам впливу доводиться ретельно мімікрувати під «помірних» і «зважених» українців.

А замість прямих закликів відмовитися від євроінтеграції на користь зміцнення дружби з Москвою та вступу до Митного союзу, які лунали раніше, тепер треба говорити розмитішими формулюваннями «я за мир», «необхідно шукати компроміси», «пора відійти від радикалізму».

Хто ж сьогодні обстоює в Україні інтереси Кремля і працює в інтересах держави-агресора?

Умовно російських лобістів можна поділити на старе й нове покоління.

Перші активно діяли ще в довоєнний період. Другі постали вже в останні роки, в умовах нової реальності.

У рядах так званої старої гвардії сьогодні перебувають політики, експерти та журналісти, які в довоєнні часи не займали радикальної антиукраїнської позиції і в розпал українсько-російського протистояння змогли причаїтися та перечекати бурю.

Таких після 2014 року лишилося небагато. Найзапеклішим радикалам довелося виїхати з країни й сховатися в Росії або на окупованих українських територіях.

Найвідомішим представником цього табору можна назвати Віктора Медведчука та його «Украинский выбор». Про його близькі, практично родинні зв’язки з Владіміром Путіним широко відомо. Однак, попри все, ця людина має в Україні загадкову недоторканність. Коріння того імунітету, імовірно, сягає в роки, коли нинішній президент Петро Порошенко тільки починав свою політичну кар’єру. Вона, як відомо, стартувала в партії СДПУ(о), яку очолював Медведчук. Кажуть, що відтоді їх пов’язують партнерські відносини.

Утім, пік активності «Украинского выбора» припав на передвоєнний 2013-й, коли Медведчук усіма силами намагався зірвати Угоду про асоціацію з ЄС і домогтися геополітичного розвороту України. Після того як ці плани зазнали краху, організація діє вже без колишнього розмаху. Нині «Украинский выбор» переважно зосередився на проведенні різних круглих столів у південних та східних областях. А сам Віктор Медведчук лишається непублічним політиком і здебільшого займається розміщенням джинси в тих українських ЗМІ, які не гребують брати в нього гроші.

Однак крім «Украинского выбора» в громадському секторі працюють й інші організації, які просувають потрібні Росії ідеї. Насамперед це стосується, звичайно, так званої федералізації. У багатьох областях діють організації, які в різних формах просувають ідеї більшої самостійності регіонів. Не всі вони обов’язково є агентами Кремля. І все ж заходи, присвячені обговоренню питань, хто кого годує і кому якою мовою говорити, переважно влаштовуються явно не в інтересах України. Справжня їхня мета — посіяти ворожнечу й недовіру в суспільстві, налаштувати українців одне проти одного.

У великій політиці головною проросійською політсилою, як і раніше, залишається колишня ПР, яка тепер діє під брендом Опозиційний блок. Утім, тут, як і раніше, все складно. У партії давно намітився розкол. Відверто проросійською можна назвати тільки частину її членів. До того ж не всі вони є насправді агентами Кремля. Регіонали здебільшого орієнтовані на Росію з корисливих міркувань. А деякі просто обманюють свій електорат, використовуючи заклики до компромісу з Кремлем лише як приманку. Досить поглянути на те, як голосує фракція Опоблоку у Верховній Раді, щоб зрозуміти: передусім політики з цієї групи керуються прагматизмом та жагою грошей, а не якимись ідеологічними установками. До того ж після «віджиму» власності українських олігархів в ОРДіЛО навіть найвідданіші союзники Росії охололи до неї.

У довоєнні часи деякі впливові регіонали провадили антиукраїнську діяльність, так би мовити, в індивідуальному порядку. Як правило, такі діячі мали кишенькові організації або локальні політичні проекти у своїх вотчинах і займалися ними на власний розсуд. До таких можна зарахувати, наприклад, вихідців з Одеси Сергія Ківалова та Ігоря Маркова. Останній фінансував карликову партію «Родина», яка займала радикальну українофобську позицію. Згаданий проект припинив свою діяльність після втечі Маркова до Росії. Натомість Ківалов, як і раніше, почувається в Україні досить привільно й далі фінансує сепаратистський рух «Одеса за порто-франко».

Інші ветерани проросійського політичного табору остаточно пішли в маргінес і досі лишаються тут лише через власну нікчемність. Петро Симоненко, Наталя Вітренко, деякі радикальні представники ПР, як-от Олена Бондаренко, залишки «Русского блока» чи «Боротьби» зараз живуть тільки на маргінальних майданчиках в інтернеті й час від часу з’являються в російських ЗМІ.   В експертному середовищі патріархом проросійської політики в Україні можна вважати політолога Михайла Погребинського та його Київський центр політичних досліджень і конфліктології (КЦПДК). Оскільки Погребинський завжди шанував Кримінальний кодекс і не виходив за межі досить вмілих маніпуляцій, гарячий 2014 рік йому вдалося пережити без особливих проблем. На відміну від надзвичайно токсичного Інституту країн СНД (який існує в Україні досі, хоча й майже не веде діяльності), КЦПДК зберігся і, як раніше, просуває свої ідеї, а сам Михайло Борисович регулярно літає до Москви для участі в «п’ятихвилинках ненависті» на російському ТБ.

У медіа-середовищі на зміну відверто антиукраїнським виданням, які виходили в минулі роки й доходили до заперечення самого факту існування України та українців, прийшли більш зважені ЗМІ. Вони не називають українських солдатів «карателями», а добровольців «нацистами». Не називають уряд «київською хунтою» і не співають дифірамбів Путіну. Однак у потоці зваженої риторики регулярно просуваються потрібні Кремлю меседжі: «Україні потрібен мир за будь яку ціну», «Необхідно домовлятися з Росією», «Майдан програв», «Від євроінтеграції лише негатив», «Усі проблеми почалися після того, як вигнали Януковича». Потрібно визнати, що така тактика набагато небезпечніша, ніж відверта антиукраїнська пропаганда. Приховані маніпуляції часто приймають за чисту монету ті громадяни, які ніколи не стали б читати відверто антиукраїнські ЗМІ. У політиці проросійські гасла також уже не в мейнстримі. Очевидно, що українцям можна не боятися реінкарнації КПУ. Тут РФ також, напевно, діятиме тонше. У пам’яті ще свіжі виступи дивних «добробатівців», які закликали до збройного повстання та повалення влади, а також фальшивих солдатських матерів, що надривно віщали про те, як «Порошенко вбиває в котлах наших синів». Швидше за все, Кремль і далі користуватиметься такими інструментами. Зокрема, поширеною є думка, що партія Надії Савченко, яка любить використовувати подібну риторику й не забуває при цьому періодично закликати до переговорів із бойовиками «ДНР» та «ЛНР», — проросійський проект.

 Денис Казанський