Сьогодні гостем zakarpatpost.net є Андрій Ткачук із позивним Бродяга. Напередодні трагічних  подій на Майдані він поділився згадками про пережите.

– Андрію, як Ви потрапили в АТО?

-Я поїхав добровольцем через те, що  у військкоматі мені сказали, що я непридатний до служби в армії у мирний час. Тому я пішов іншим шляхом. У Києві при Головному управлінні поліції створювалися батальйони «Київ – 1», «Київ – 2», «Золоті ворота» та інші. Я мав багатьох друзів із Майдану, котрі пішли до батальйону «Січ», тож я долучився до них. На фронті, звісно, небезпечно і міліціонери не сильно рвалися туди, тому до нас медична комісія була лояльною.

– Якими були перші бойові враження?

– Перша ротація почалася у вересні. Довго тягнувся час, поки сформували батальйон, поки проходили навчання, поки видали зброю… Ми спочатку лише дивилися, як наші наступають, тож хотілося плакати, виникали думки, що не встигнемо на війну. У серцях було ще якесь почуття романтики після прочитаних книг… Тож із першими бойовими буднями зіштовхнулися у Слов’янську. Хоча наступного дня нас мали відправити в Авдіївку, саме тоді, коли її «накривали» градами. Але офіцери подумали, що нам бракує досвіду і вирішили дати всім спочатку акліматизуватися.  Потім, як я дізнався  вже через рік, частину хлопців  мали відправити в Донецький аеропорт, але й туди ми не потрапили, хоча бажання було дуже велике. Тож ротація тривала місяць. Після цього хтось залишився, а хтось – поїхав додому… одні на днів 10, інші – до листопада, а хтось – виїхав у червні.

– Із чим найстрашнішим довелося зіштовхнутися на війні?

– Під час другої ротації ми перебралися ближче до зони АТО, за 12 кілометрів від Мар’янки.  Нам же хотілося безпосередньо на фронт. Тож був у нас виїзд у Піски. Ми по 5 осіб разом з офіцером напівлегально їхали туди на 3-4 дні, періодично міняючись, аби допомогти хлопцям. На той час  там була частина батальйону «Дніпро – 1», трохи бійців із ОУН і більшість ДУКівців («Правий Сектор»). Отже, коли ми до них заїжджали, нас одразу обстріляли спочатку із крупнокаліберної зброї, потім 120-міліметровими мінами. Тож хлопці з «Дніпра» казали, що такого обстрілу ще не було. Хоча я почувався доволі впевнено, бо думав, що насправді стріляє наша артилерія. Міни ж валялися на подвір’ях приватних будинків. Там же і розривалися. Іноді здавалося, що міни залетять прямо у бліндаж. Утім відведений час ми там не вибули, оскільки поранило одного з наших бійців, який переганяв автомобілі. При цьому йому ще поталанило, бо міг залишитися взагалі без руки. До речі, у Пісках до нас приєдналася «Карпатська Січ». Тож із ними було вже веселіше. Загалом там у мене були дві ротації десь по 7 тижнів. Зауважу, що кажуть, ніби після розгрому Донецького аеропорту Мінські домовленості не порушувалися, хоча кожен день по наших бійцях стріляють, зокрема, наші позиції регулярно накривали АГС, 82-міліметровими та 120-міліметровими снарядами.

– Зараз багато говориться про погане харчування бійців. У яких умовах ви жили і що їли?

– Мешкали ми в доволі непоганих умовах. У нас був зручний підвал. Це – шахта, велика металева будівля. З осені до кінця січня ми там несли чергування, поки укриття повністю не рознесли танками. Збоку була панельна споруда, типу недобудованої котельні. Там ми собі облаштували житло, зробили нари, встановили буржуйку. Дякуючи волонтерам, у нас було все. Потім у розбитих хатах хлопці знайшли плитку, газовий балон, аби мали можливість готувати їжу. Та не можу сказати, що хтось займався мародерством. Ми використовували тільки книжки, які знаходили там, аби мати можливість щось почитати. Щодо харчів, то побратими розповідали, що спочатку були періоди, коли в них не було навіть хліба. Хлопці з «Правого Сектору» не мали де погрітися, приходили до нас, тож вони й приносили продукти. Потім із їжею все було нормально, нам надсилали каші, борщі, багато різних наїдків. Тобто, тоді ми жили за рахунок волонтерів, МВС лише видав під час першої ротації сухі пайки. Одягом нас теж забезпечили добродійники, зокрема «Свобода». Це – теплі речі, термобілизна, обмундирування, взуття.

– Щось позитивне з того періоду життя можете пригадати?

– Із побратимами у нас були дуже теплі дружні стосунки. Тепер також періодично зідзвонюємося, спілкуємося в Інтернеті. Щодо буднів, то нас намагалися розважити творчі особистості, до нас приїжджали і режисери, і артисти, і волонтери. Між іншим, там ми прочитали дуже багато літератури.

– Як думаєте, з того часу як Ви повернулися, щось змінилося на краще у зоні АТО?

– На жаль, позитиву абсолютно ніякого немає. Однак… якщо раніше, у моєму дитинстві, побутувала думка, що хлопець, який не служив у армії – не чоловік, то зараз я би сказав, що чоловіком є той представник сильної статі, який не «закосив» від АТО. Тому мені дивно, що в нас під час шостої хвилі мобілізації із 70 осіб, яких потрібно було призвати, знайшлось лише 9 сміливців, які пішли до війська.

– Хтось із Закарпаття з Вами був на війні?

– Так. Були побратими з Ужгорода, Виноградова, Королева, з Іршавщини, Тячівщини.

– Чи  контактували Ви в АТО з місцевим населенням?

– У Пісках його майже не було. Тобто, жили там дідусь із бабусею і ще один хлопець. Отже, контактувати не доводилося.

– А чи в глибині душі було страшно йти туди, де кожної миті може статись щось непередбачуване, де небезпека чатує на людину на кожному кроці?

– Після Майдану ми були готові до всього, навіть до загибелі на війні. Подібні емоційні стани доводилося переживати й там. Теоретично з Майдану ми теж могли не повернутися. Але найбільша честь для чоловіка – померти за свою Батьківщину! Звісно, мені в цьому плані трохи легше через те, що я неодружений, не маю дітей. Однак з нами були й такі, у кого по троє-п’ятеро малюків. Та, гадаю, ми всі були готові до будь-якого розвитку подій. Найгірше, що могло трапитись, це – каліцтво. А смерть була поруч… і всюди…  Хлопці, які захищали Донецький аеропорт просто складали в штабелі загиблих товаришів… у тому ж приміщенні, де вони жили, спали й їли.

– Яким бачите вихід із ситуації, що нині склалася в Україні? Чи можливе якесь швидке розв’язання конфлікту в зоні АТО?

– Швидкого закінчення війни, на мою думку, не буде і для цього існує багато причин. Такий стан речей вигідний багатьом, крім тих хлопців, які ризикують життям. Крім того, чомусь президент Литви Даля Грібаускайте може назвати Путіна агресором і те, що відбувається на Сході України військовими діями, а для наших політиків незрозуміло чому війна досі офіційно – лише АТО. Перспектива в самопроголошених ДНР та ЛНР може бути як у Осетії чи Придністров’ї. Однак хочеться сподіватися, що все ж усе буде гаразд. А напередодні  25-річчя Незалежності, гадаю, варто всім нам замислитись, яким же важким був шлях нашої держави до волі. Тож уміймо поцінувати те, що маємо. І хочеться побажати всім, перш за все, миру, Україні – процвітання, а кожному особисто – щастя, статків та віри в завтрашній день.

– Спасибі за розмову. Успіхів Вам у житті!

Розмовляла Марина АЛДОН, zakarpatpost.net